Апокрифи — це, власне, не визнані церквою, а згодом і заборонені нею оповідання про осіб і про події біблійної історії, оповідання, що частково доповнюють дані «святого письма» новими цікавими деталями і казковими мотивами, частково змінюють ідейний зміст оповідань, стверджених церквою, в дусі, що не відповідав ортодоксальній релігії. Серед творів перекладної літератури важливу роль відігравали апокрифи – не визнані церквою, а потім заборонені нею оповідання про осіб і події біблійної історії (апокриф – з гр. таємний, захований). У них розповідалося про боротьбу Бога з сатаною, про перших людей Адама і Єву, про Давида і Соломона, про Богородицю, про муки грішників у пеклі тощо. Апокрифи дуже цікавили І. Франка. З українських списків він уклав п’ять томів текстів під назвою «Апокрифи і легенди з ураїнських рукописів» (Львів, 1896-1910).
Відповідно до біблійних книг апокрифи поділялися на три групи: старозавітні (на теми старого завіту); новозавітні (на теми нового завіту) і есхатологічні (про «потойбічне життя»).
До старозавітних апокрифів належали такі, в яких розповідалося про перших людей — Адама і Єву, про Авраама, Давида і Соломона. Останній користувався особливою популярністю: апокриф про Соломона та Китовраса, апокрифи про суди Соломона, що характеризують його як видатного мудреця. Частина з них перейшла в усну народну творчість про мудрого царя Соломона та його суди.
До новозавітних апокрифів належать апокрифічні євангелія Іакова, Никодима та Фоми, що користувалися у давнину особливою популярністю. Тут особа Христа змальована більш реалістично, ніж у канонічних євангеліях. Так, у Євангелії Фоми Христос у дитинстві показаний свавільним і навіть жорстоким хлопчиськом. Чимало таких апокрифів було складено і про «діянія» учнів Христа, або апостолів, що, зрозуміло, розходилося з канонічним вченням церкви.
До есхатологічних апокрифів належать «Житіє Андрія Юродивого», «Откровення апостола Павла», «Откровення Мефодія» та ін. Найбільшою популярністю користувався апокриф «Хожденіє Богородицы по муках», що був відомий за давньоруським списком XII ст. і до списків XIX ст.
Увесь апокриф просякнутий вільнодумством у ставленні до релігійних норм і понять; він не щадить грішників не тільки рядових, а й єпископів, патріархів, черниць, князів і царів. «Хожденіє» відтворило опозиційне ставлення певної групи віруючих до вчення ортодоксальної церкви і водночас моральне переосмислення прямолінійно-бездушної офіційної християнської доктрини.
Разом з тим апокриф приваблював читачів живим, реалістичним колоритом, дуже яскравим і декоративним. Не тільки колоритні постаті грішників, а й сам образ богородиці відзначався рисами реальної особи. Вона із співчуттям ставиться до людського горя, виступаючи одночасно і як рядова жінка-мати, яка пройнята почуттям ненависті до тих, хто став причиною мук її сина. Нарешті, сама картина пекельних мук з усіма її подробицями дуже натуралістична. Вона не могла не вплинути на психіку читача. Апокриф у цілому захоплював своєю загальною гуманною тенденцією, що й забезпечило йому широке розповсюдження у списках аж до XIX ст. та проникнення в усну народну творчість.
