Пафос, раніше також патос (грец. πάθος — відчуття, емоція) — риторична категорія, що відповідає стилю поведінки, манери або способу передавання відчуттів, які характеризуються емоційним піднесенням, натхненням.
Категорія вперше була повністю розроблена Аристотелем, який поряд із пафосом виділяв такі елементи риторики, як етос і логос. В трактуванні Аристотеля, пафос являє собою прийом, при якому естетика оповідання передається через трагедію героя, його страждання й емоції глядачів у відповідь.
Пафос — почуття особливого піднесення, великого захоплення. В. Г. Бєлінський так характеризував це почуття: «Пафос завжди є пристрасть, запалена в душі людини ідеєю і завжди спрямована до ідеї». Критика часто вдається до слова пафос, вкладаючи в нього значення сутності, основної спрямованості ідей творчості письменника або окремого твору.
В пізнішому представленні, у працях Гегеля, поняття пафосу розширилось, включаючи не тільки трагічну, але й урочисту піднесену естетику, загальний настрій твору. До пафосу традиційно вдаються автори од, епосів, трагедій.
Почали виділяти пафос :
-
героїчний,
-
трагічний,
-
романтичний,
-
сентиментальний,
-
сатиричний.
