Навіть після запровадження друкарства більшість давніх творів писали від руки і в рукописній формі розповсюджували серед читачів. Часто літературний твір існував лише в одному екземплярі, з якого потім могли повністю або частково списувати нові примірники – списки. Ці тексти не завжди були ідентичними. Переважно вони фігурували як варіанти протографа- первинного тексту. Автори іноді робили своєрідні комбінації з різних текстів, унаслідок чого з*являється нібито новий твір.
Особливість староукраїнського письменства – його рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції – своєрідні комбінації з різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше – напівуставом. До особливостей давньої української літератури відносять і своєрідність авторської свідомісті, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а виконавцем волі Божої. Тож середньовічний автор не прагнув до індивідуального самовираження, а орієнтувався на апробовані взірці. Він вишукував цитати у Святому Письмі, використовував готові штампи, кліше, словесні формули. Не мислячи себе організувальним центром написання книг, книжники свої твори здебільшого не підписували. Із запровадженням в Україні-Русі християнства практикували кириличний тип письма. Абетка кирилиці мала 43 літери: 24- візантійського алфавіту і 19- для передавання фонетики слов*янських мов. Згодом устав змінився, на що вплинув характер на матеріалу для книг: пергамент був дорогий, тому писець задля його економії «стискував» літери, внаслідок чого вони видовжувалися до прямокутної форми. Частіше почали застосовуватися скорочення. Перші кириличні книги церковного призначення видрукував у Кракові 1491 року німецький друкар Ш. Фіоль, якому допомагали українські студенти місцевого університету. Відтоді функціонували два різновиди кирилиці: рукописна і друкарська.
