Наукові студії про письменство Київської Русі залишають невиразне враження про його жанровий склад. Це можна пояснити, в першу чергу, певною інерційністю в осмисленні жанрових форм давньої літератури, коли перелік жанрів з однієї праці переносився до інших з деякими уточненнями та допов- неннями. Це простежується в синтетичних працях з історії української літератури, написаних за минулі сто років. В академічній «Історії української літератури» у 8-ми томах висвітлення літературного періоду Київської Русі позначено помітним впливом російських медієвістів. Із російських дослідників, котрі вивчали києворуський період історії літератури, найбільшу увагу жанрам приділив Д. Лихачов. Вироблений ним погляд на жанрову систему давньоруської літератури й досі лишається пріоритетним у російській медієвістиці. Вчений виклав в окремих статтях та розділах монографій і конкретизував у численних студіях теорію жанрів, які сформувалися в період Київської Русі. Ключові позиції його такі: 1) давньоруські жанри орієнтовані на «практичну мету», тобто вони обслуговують певну позалітературну сферу життя – церковну, юридичну, державну; 2) жанри пов’язані з напрямом і стилем епохи; 3) жанри пов’язані між собою ієрархічно (первинні та синтетичні або жанри-типи і жанри-підтипи); 4) літературна природа жанру залежить від теми й предмета зобра- ження, що відбилося на термінології та назвах творів; 5) жанр визначав особу автора; 6) літературні жанри взаємодіяли з усними, а оригінальні твори часто виникали на перетині фольклорних та літературних традицій. Таким чином, враховуючи міркування як українських, так і російських учених, можна реконструювати жанрову систему літератури періоду Київської Русі, визначити прикметні особливості кожного жанру в тій системі. Вимальовується така картина: – літературні жанри – це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні – трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства; – церковні жанри – це «література церковних кіл», вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення; – світські жанри в основному відображають позарелігійні сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й розважальну функцію (бе- летристика). Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби: елементи дружинної поезії, героїчного епосу. Драматичні жанри також відсутні.
Нова християнська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набували ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю. Релігійну літературу часів Київської Русі прийнято поділяти на канонічну (правовірну) та апокрифи. До канонічної належать житія — житійні, агіографічні твори, присвячені подвижницькому життю святих. Вони перекладалися безпосередньо з грецьких оригіналів. "Житія" почасти дуже широкого обсягу, змістом надзвичайно різноманітні та подають велику галерею типів "християнських героїв". Апокрифи (від гр. апокрифос — таємний, прихований. Апокрифічні перекази прийшли на Русь із Візантії, Болгарії, Палестини. Отже, апокрифи — це твори на біблійну тематику, що доповнювали або уточнювали Святе Письмо, але з певних причин не були канонізовані церквою. Виникали, як правило, у народному середовищі, а наявний тут художній вимисел сприяв їх значному поширенню. Руські апокрифи перекладали з болгарських оригіналів, що, в свою чергу, спиралися на візантійську апокрифічну традицію, набуваючи у давньоруських перекладах місцевого характеру. Тематично апокрифи поділяються на три основні групи: старозаповітні (народні розповіді про створення світу, перших людей), новозаповітні (апокрифічні євангелія Якова, Томи і Никодима), есхатологічні (від гр. есхатос — крайній, останній), які містили цікаві розповіді про кінець світу і Страшний Суд, про потойбічну долю праведників і грішників. Найвідомішим новозаповітним апокрифом є "Ходіння апостола Андрія", що його Нестор увів до "Повісті врем'яних літ". "Ходіння Богородиці по муках" — це есхатологічний апокриф. Ізборники 1073 і 1076 рр. Ізборник 1073 р. (Ізборник Святослава 1073 р.) називають найдавнішою датованою давньоукраїнською збіркою енциклопедичного характеру, що призначалася для читання освіченими людьми з вищих верств суспільства. Ця своєрідна давня енциклопедія містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Ізборник 1073 року як давньоруська хрестоматія зі світової літератури, книга для читання, розрахована на широке коло читачів містить відомості з богослов'я, філософії, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знання. Ізюорник 1076. Зміст твору морально-релігійний. Ізборник 1076 року складається із таких частин: три "повчання" батьків дітям ("Слово одного батька до свого сина" і "Повчання дітям" Ксенофонта та "Святої Теодрри"); "Атанасієві відповіді", завданням яких є пояснення важких місць св. Письма; оповідання про "Милостивого Созомена"; різні сентенції, речення, прислів'я, згруповані за темами. Структура твору є чітко продуманою і концептуальною. Починається Ізборник "Словом" про читання книг.
Особливості давньої української літератури Перш за все, це теоцентризм, адже давня література щільно стикається з християнством. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби. Символізм та алегоризм – теж характерна особливість середньовічних літературних текстів. Мистецтво тлумачення цих символів та алегорій є сферою літературної герменевтики
