Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну в 1785 р. було поширено дію "Жалуваної грамоти дворянству". Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалася також дія "Табеля про ранги", законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 p., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.
Подальше зрівняння в правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство" (1835 p.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шляхетне походження, ставав дворянином.
