Боспорське царство є винятком із єдиного загальнореспубліканського розвитку держави і права давньогрецьких колоній Причорномор'я, позаяк саме тут сформувалася монархічна форма правління. За історичною формаційною типологією Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії.
Вища законодавча, виконавча, адміністративна, військова, релігійна та судова влада належала царю з династії Арханектидів (до 438 р. до н. е.) та Спартокидів, які мали одночасно й титул архонта стосовно Пантикапею. Це були спадкові тирани - необмежені у владі правителі. Цар призначав намісників та урядовців - міністрів, управителів, суддів, командувачів тощо. Опорою монархії була родова аристократія та військова, релігійна і земельна знать, яка і постачала урядовців до апарату управління. Цар вважався також верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи, під його контролем перебували наймане військо, військовий флот та загони, що надавалися вождям підвладних племен. В особливо небезпечні моменти до збройних сил держави приєднувалося общинне ополчення.
Абсолютизація влади царя і централізація управління були явищами об'єктивно необхідними і закономірними для Боспорської держави, оскільки вона об'єднувала різні племена й народи, які до того ж стояли на різних щаблях соціального, економічного і політичного розвитку. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому в країні зберігалася досить широка автономія адміністративних суб'єктів. Коли за римських часів Боспор опинився у васальній залежності від Риму, царі почали Офіційно титулуватися "друг цезаря і друг римлян". При вступі на престол вони обов'язково затверджувалися римським імператором, від якого одержували царську інсигнію - скіпетр.
Державно-правова залежність місцевих племен полягала у Визнанні ними верховної влади Пантикапею, сплаті натуральної данини,участі у воєнних діях. В іншому вони зберігали власний родоплемінний устрій, звичаї, особливості побуту, керівну функцію Вождів. 3 політичного погляду, підтримка племенами боспорських царів мала для них певну вигоду: під час боротьби між претендентами на боспорський престол племена підтримували того чи іншого Претендента.
Міста-держави, які увійшли до складу царства, теж мали певну автономію - власні органи самоуправління (народні збори, раду міст, Виборні посади). Але на зламі ер боспорські царі стають одноосібними володарями, називаючи себе "царями царів" (до титулу цар долучається Етнічна назва племені). У I-III ст. н. е. в Боспорі посилилась централізація, яка супроводжувалась формуванням бюрократичної структури і царської адміністрації. Полісні форми правління були згодом настільки обмежені, що втратили реальне значення.
Функції виконавчо-управлінської влади щодо окремих районів та міст доручалися придворній знаті, родичам і найближчим особам: міністру двору, особистому секретареві царя, охоронцю царської скарбниці, спальнику, улравителю. До центрального апарату управління входили начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управитель справами релігійних культів. Зв'язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний закордонний штат на чолі з головним перекладачем.
