Вища нервова діяльність — це сукупність взаємопов’язаних нервових процесів, які відбуваються у вищих відділах ЦНС і забезпечують перебіг поведінкових реакцій людини і тварин. Уперше уявлення про рефлекторнийхарактер діяльності вищих відділів ЦНС було обґрунтовано І. М. Сєченовим у праці “Рефлекси головного мозку” (1863), у якій доказує, що головний мозок можна дослідити такими самими методами, як і інші с-ми. Творчо розвиваючи цю ідею, І. П. Павлов створив учення про вищу нервову діяльність. Він звернув увагу на те, що функція головного мозку пов'язана не лише з прямим впливом подразників, які мають певне біологічне значення для організму, а й залежить від умов, що супроводжують ці стимули. Наприклад, слиновиділення у собаки починається не тільки тоді, коли їжа потрапляє їй до рота, а й тоді, коли вона почує брязкіт посуду або побачить людину, яка завжди приносить їжу. Таку реакцію І. П. Павлов спочатку назвав психічним слиновиділенням, а згодом вона дістала назву умовного рефлексу, оскільки таке слиновиділення залежало від певних зовнішніх умов. В основу вчення про ВНД Павлов поклав поняття про безумовні та умовні рефлекси. Проте на початку XX ст. виник інший напрям у вивчениі поведінки — біхевіоризм представники якого намагалися досліджувати поведінку об'єктивними методами. Пізніше Дж. Холл і Е. Толмен додали до цієї дуже простої схеми “проміжні перемінні” — силу навички ступінь потреби, втомлення та інші чинники. Біхевіористи розробили низку об’єктивних методик дослідження поведінки тварин, зокрема метод проблемної клітки, метод лабіринту (У. Смол), камери для дослідження інструментальної поведінки (Б. Скіннер).
