Політика та релігія - дві сфери соціальної дійсності, у взаємо-відносинах яких протягом століття склались певні закономірності. Кожній з них властиві свої специфічні особливості, але вони мають і багато спільного, що насамперед, проявляється в їх функціях.
Соціальні функції політики і релігії
Політика: пізнавально–прогностична, ідеологічна, нормативно – регулятивна, комунікативна, виховна, інтегративна
Релігія: світоглядна, морально – регулятивна, комунікативна, інтегративна, виховна, компенсаторна
Інтегративна функція при певних історичних обставинах може мати і дезінтегративний характер (як сьогодні в Україні).
Специфіку має і регулятивна функція: для політики вона є переважно нормативно-регулятивною, а для релігії - морально-регулятивною.
Релігії притаманна також специфічна компенсаторна функція: вона намагається компенсувати віруючому усі труднощі земного буття.
Типи релігії:
Державні - виконують функцію підтримки та впровадження цінностей даного суспільства (Англія, Ісландія, Данія, Швеція, Hopвегія).
Громадські - вони діють в тих демократичних державах, основною характеристикою яких є плюралізм (США, Німеччина, Франція, Україна та інші).
Світоглядні - релігійні вірування ідентифікуються з певними політичними та ідеологічними переконаннями і (країни, в яких функціонують клерикальні партії та організації).
Теократичні - світська і духовна влада об'єднані, або навіть ліквідується світська влада ( країни з переважанням мусульманської релігії).
Взаємодія політики та релігії основні теорії:
Релігізація політики: створюються можливості для релігійного виховання у недержавних навчальних і виховних закладах; політика враховує стан релігійності в суспільстві та ставлення до релігії різних суспільних груп; релігійний чинник дедалі частіше використовується для досягнення політичних цілей; державні політичні лідери налагоджують спілкування з церковними діячами, заручаються їх підтримкою; церква використовує державні ЗМІ.
Політизація релігії: служителі культу, релігійних організацій включаються у політичну діяльність; окремі політичні партії та рухи функціонують на релігійній основі; церква долучається до врегулювання політичних і суспільних конфліктів.
Якщо вся історія людської спільноти складає 2,6 млн. років, а держава існує 5 тис. років, то проблема "релігія та політика" протягом усієї безмежної історії є проблемою співвідношення релігії та контролю.
В ісламі, що зароджувався, пророк Мухаммед як глава общини Медини та Мекки уособлював духовну та політичну владу, був не тільки пророком, духовним вождем, але й політичним лідером.
У державах Стародавнього Сходу існував тісний зв'язок між "палацом" та "храмом". Владна особа (цар або династія) виступала як представник Бога па Землі, син Бога, втілення Бога.
Пілін, який став у 751р. королем франків, при сходженні на троп для обгрунтування своєї влади прийняв так зване церковне помазання. Цей крок на довгий період (до XVI ст.) змінив взаємини між християнством та державою, на чолі якої відтоді стояв "помазаник Божий". Приймаючи благословення на владу та підтримку з рук церкви, спираючись на духовну легітимізацію, монарх відмовився від принципу першості світської влади.
В Ірані Аятола Хомейні розробив концепцію "велейте факіра" (влади факіра), що обґрунтовує необхідність ліквідації світської влади в державі з метою надання суспільству дійсно ісламського характеру шляхом створення свого роду мусульманської общини - держави.
