Сутність позакореневого підживлення полягає в обприскуванні листків і стебел рослин розчинами поживних речовин відповідного складу і концентрації. Термін позакореневе підживлення рослин був запропонований російським вченим І. Я. Шеверєвим у 1903 році.
Першим етапом позакореневого підживлення є поглинання листками розчинів поживних речовин.
Відомо, що основною умовою проникнення іонів через біологічні мембрани є безпосередній контакт з ними. Сам же процес проникнення поживних речовин з водних розчинів через листки в рослинний організм дуже складний. Нині вже досконало вивчено його механізм.
Дослідженнями вітчизняних і зарубіжних вчених встановлено, що на шляху надходження поживних речовин в клітину надземних органів рослин існує декілька структурних бар’єрів. Серед них перший – восковий наліт і клітинна оболонка, або пектоцелюлозна мембрана, другий – зовнішня цитоплазматична мембрана, третій – сама цитоплазматична маса, четвертий – вакуолярна мембрана (тонопласт). Особливо важко подолати іонам перший бар‘єр при входженні їх із зовнішнього середовища в симпласт і в кінці – на виході з симпласту в провідні судини через ендодерму і перицикл.
Фізіологічний механізм проникнення катіонів і аніонів через біологічні мембрани в цитоплазму клітин листків досить складний.
На ефективність позакореневого підживлення впливає велика кількість факторів серед яких головними є:
• склад солей або хелатних сполук; • вид іона;
• концентрація поживного розчину; • рН розчину;
• розмір крапель; • вік рослин;
• тривалість контакту поживного розчину з поглинальною поверхнею листків;
• погодні умови.
