Сучасні уявлення про мінеральне живлення рослин започатковані з давніх-давен вченням про живлення рослин соками землі (Арістотель 384 до н. е.), основними положеннями водної торії живлення Я. Б. Ван Гельмонта(1629) та гумусної теорії живлення рослин, запропонованої А. Теером наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Незважаючи на те, що точними експериментами швейцарця Н. Т. Соссюр (1804) доведено, що грунт э джерелом мінерального живлення рослин, гумусна теорія понувала до 40-х років XIX. На зміну гумусній теорії прийшло прямо протилежне вчення Ю. Лібіха (1840), який вважав, що лише неорганічні речовини грунту мають поживну цінність для рослини. Він повністю відкидав цінність гумусу, вважаючи, що мінеральні речовини, в тому числі азот оксиду, рослина одержує з грунту. На його думку, всі мінеральні речовини, поглинуті, мають обов’язково повернутися в грунт. Вчений сформулював це положення як закон повернення, підкреслюючи тим самим, що всі винесені рослинами речовини мають бути повернені в грунт у вигляді добрив.
