З фізіологічної точки зору виділяють наступні форми грунтової вологи, що відрізняються за ступенем доступності їх рослині:
· гравітаційна вода, яка заповнює великі проміжки між частинками грунту і добре доступна для рослин;
· капілярна вода, яка заповнює капілярні пори грунту і утримується в них силами поверхневого натягу і також добре доступна рослинам;
· плівкова вода, що оточує колоїдні частинки грунту. Така вода із периферійних шарів гідратаційних оболонок може поглинатися клітинами кореня. Разом з тим, чим ближче до колоїдних частинок знаходяться молекули води, тим з більшою силою вони утримуються і, як правило, менш доступна для рослин;
· гігроскопічна вода, яка адсорбується сухим грунтом, якщо його помістити в атмосферу з 95% відносною вологістю повітря. Ця форма води повністю недоступна для рослин.
Загальновизнано, що поглинання води та пересування її вверх здійснюється в результаті спільної дії таких факторів, як кореневий тиск або нижній кінцевий двигун та транспірація — верхній кінцевий двигун. В нормі вода із рослини виходить у вигляді пари. Для переходу води з рідкого стану в пароподібний використовується сонячна енергія. Випаровується вода через продихи, кутикулу та сочевички (у листопадних дерев після опадання листя). Отже, в природних умовах у ксилемі існує потік води як результат транспірації. При слабкій транспірації концентрація солей в ксилемі зростає і за законом осмосу сприяє руху всередину кореня. Вода, рухаючись через тканини кореня до центрального циліндра, в клітинах ендодерми повинна проникнути крізь їхню мембрану та протопласти, оскільки їхні стінки непроникні для води. Тому циліндричний прошарок клітин ендодерми є немов єдиною мембраною, по один бік якої (в ксилемі) знаходиться концентрований розчин, а по інший (з боку грунту та тканин кореня) — розчин значно слабшої концентрації. Саме тому вода дифундує з грунту в ксилему крізь цю “так звану мембрану” внаслідок різниці концентрацій.
