Людина як предмет філософського осмислення
Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Усі філософські проблеми, якими б абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Не випадково І. Кант питання «що таке людина?» формулює як основне питання філософії.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чи-ном і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія аналізують проблему людини в своєму, специфічному аспекті. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми.
Основними проблемами філософської антропології є:
• природа (сутність) людини; « її історичне походження;
• сенс життя, доля та призначення людини в світі;
• можливості та межі людської свободи і творчості.
Кожна філософська концепція в історії людської думки додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини.
Стародавня індійська, китайська й грецька Філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосмос, що є відо-браженням і символом макрокосмосу - Всесвіту.
Європейська середньовічна філософія, спираючись на християн-ську традицію, висувала на перший план релігійно-моральні проблеми люд¬ського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка по¬єднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти.
Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу їдаю про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.
Класична Філософська традиція, починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її пред-ставником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфіч-ній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л. Фоєрбах, а потім і засновни-ки марксизму повертають людині її цілісність - розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського ро-зуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин.
Сучасна Філософія стурбована не стільки визначенням загальної сут¬ності людини, скільки проблемою збереження неповторності і унікаль-ності людської індивідуальності, проблемою безпосереднього існу-вання особистості в умовах панування масової культури, з її тоталь¬ною уніфікацією і стандартизацією повсякденного життя.
Виникають багатоваріантні ірраціоналїстичяї концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф Ніцше, А. Бергсон, 3. Фройд), які домінуючими рисами пюдини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шп/іср, А. Гелен, X. Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-ііп досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає їм центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизнавчення («екзистенції») людини.
