Діяльність полемістів була тісно пов'язана з братствами. Виникнення братств (і братських шкіл при них) сприяло формуванню у Великому князівстві Литовському нової культурної ситуації.
Поштовхом до виступу полемістів стала книга польського публіциста-єзуїта П. Скарги "Про єдність церкви Божої" (Вільно, 1577). У відповідь на цю книгу і почали з'являтися памфлети українських літераторів. Одним з перших полемічних творів був "Ключ царства небесного" (1587) Герасима Смотрицького, потім — "Казання св. Кирила" (1596) Стефана Зизанія, "Тренос" (1610) Мелетія Смотрицького, "Книга про віру єдину" (1619—1621).
Полемісти захищали позиції українського православ'я, вдаючись до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму. В цьому плані найпоказовішою є творчість одного з найвідоміших полемістів Івана Вишенського (середина XVI ст.— між 1621 і 1633). У центрі уваги Вишенського — людина, але людина "духовна", оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Однак таке спілкування неможливе як раціоналістичне осягнення божественного буття розумом. справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осягненням душі. Проте Вишенський не заперечує абсолютно пізнавальної здатності розуму; розум, раціональне виконують у пізнанні функції нижчого ступеня наближення до божественної істини. Якщо розум не виявляє претензії на роль єдиного способу пізнання, то може, будучи натхненним "євангельським розумом", стати "підготовчим щаблем" на шляху до істини.
Особливе місце в історії становлення і розвитку української духовності в цілому, і філософської думки зокрема, займає пізньоантичний неоплатонізм, ідеї якого були сприйняті й асимільовані на вітчизняному ґрунті ще за часів Русі. Пізніше на Україні поширюється і переосмислюється теологічний (християнізований) неоплатонізм, чому сприяло знайомство православних книжників із перекладною візантійською літературою.
Філософською платформою у прагненні І.Вишенського до чистого споглядання є неоплатонізм в його ареопагістсько-ісихастському варіанті. Найвищий життєвий ідеал він вбачає в повному самозреченні, відчуженні від світу, а найвище благо ототожнює з Богом, який сам є абсолютна досконалість і найвища істина. "Істина же, — твердить за неоплатоніками І.Вишенський, — суща і незмінна, незрушно пробуває і творить усім себе явною, що вона нетимчасова, а пробуває вічно, що вона створена і збудована не від низинних, які повзають по землі, швидкоминучих смислів, а від вишньої присутньої сили Троїчного Божества". Отже, істина не просто вічна, вона — співвічна Богові; найвища істина — Бог, а Бог — найвища істина. Тому істина, наголошує він, піддається осягненню лише тому, хто "любить Бога і бажає вічного життя" 17. Але полюбити Бога і добитися вічного життя не можна в мирській суєті, бо істина розкривається не в дії, а в пізнанні. А пізнання, на думку неоплатоніка І. Вишенського, є не що інше, як "чисте споглядання", стан особливого "містичного екстазу".У дусі цієї філософії розглядає І.Вишенський і проблему праці та достатку. Він наголошує, що матеріальне багатство створюється "потом і трудом" бідних "підданих", які "день і ніч трудяться і мучаться".
У річищі аскетично-споглядальної філософії жив і творив Йов Княгиницький (1550 — 1621) — особистий приятель І. Вишенського, засновник відомого Скиту Манявського.
