пользователей: 21212
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ


2.НАПРЯМКИ ТА ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ.

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки.  Відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз.

Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, запровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.

 Наступним найбільш складним за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання в просторі й часі. З усієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що з них складається виробнича діяльність, найважливішими треба вважати: обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку: формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами; розробку й дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

 Ефективність Інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її) комерційної діяльності, значущість якої за умов ринку істотно зростає. Це очевидно, оскільки від масштабів та якості саме цього напрямку діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина одержуваного прибутку. Іще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми), який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати післяпродажний сервіс багатьох видів товарів — машин та устаткування, автомобілів, комп'ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової техніки, інших виробів виробничо-технічного й споживчого призначення. До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона включає: стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічну та фінансову діяльність тощо. Цей напрямок є визначальним для оцінки й регулювання всіх елементів системи господарювання на підприємстві. Зміст окремих видів економічної діяльності підприємства (фірми) детальніше буде висвітлено у відповідних розділах цього підручника.

 Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкретних видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, економічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх категорій працівників, дійовості застосовуваного мотиваційного механізму, пос­тійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя трудового колективу. Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком діяльності кожного підприємства (фірми) за умов соціальне орієнтованої ринкової економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ПІДПРИЄМСТВО ЯК ПЕРВИННА ЛАНКА ВИРОБНИЧОЇ СФЕРИ ЙОГО ОЗНАКИ. Підприємство – самостійний суб”єкт господарювання, створений засновником для задоволення особистих і суспільних потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, торговельної... господарської діяльності, має права юр. особи, тобто має право укладати угоди, здійснювати виробничу, наук.-дослідну і комерц. діяльність з метою отримання прибутку або створення соціального ефекту; -організаційно відокремлена та економічно самостійна основна(первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію(виконує роботи або надає платні послуги).

 Місія – це головна мета підприємства, тобто чітко визначена причина його існування. Місія сучас. п-ва полягає у вироб-ництві продукції (наданні послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку. На основі місії визначаються загальнофірмові цілі.

 Характерні ознаки п-ва:

  зареєстрований суб”єкт підпр. діяльності і має всі атрибути юр. особи – статут, р/р, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо;

  виконує господарські ф-ції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги;

  зберігає умови постійного повторення процесу вир-ва – індивідуального відтворення (аванс-ня грош. коштів – вико-ристання виробничих факторів-зношення(амортизація) осн. капіталу-формування аморт. фонду п-ва – оновлення і замі-щення знош. капіталу п-ва – авансування капіталу в новий цикл обороту);

  проходить (повторює) життєвий цикл (створення-розвиток-криза-санація(оздоровлення)-банкрутство-ліквідація);

  має майно, завдяки чому може виконувати госп. ф-ції, зобов”язання перед партнерами, державами, приймати рішення, зберігати індивідуальне відтворення, не порушувати (повторювати) життєвий цикл.

 Принципи діяльності п-ва:

•вільний вибір видів діяльності;

•залучення майна і коштів ююр. і фіз.осіб;

•самостійна розробка виробничої програми;

•вільне наймання РС;

•вільне розпорядження прибутком;

•самостійне здійснення ЗЕД і використання валют. виручки.

 

 

 

 

 

 

 

 

4. УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ ЯК СИСТЕМОЮ. МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ. Поняття та основа і класифікації методів управління. Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти заведено називати методами управління. Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації). Розрізняють: економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів.

 Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності.

1.Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.

2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей.

3. Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВЩЕ. Після встановлення місії підприємства, його цілей і постановки завдань перед персоналом вище керівництво підприємства приступає до аналізу дії зовнішнього середовища, щоб визначити можливості і загрози для фірми.  Економічні фактори. Багато факторів економічного зовнішнього середовища повинні постійно оцінюватися, оскільки стан економіки впливає на ціль фірми. Це темпи інфляції, платіжний баланс країни, рівень зайнятості тощо. Кожний з них може відображати або загрозу, або нову можливість для підприємства. Політичні фактори. Політична система істотно впливає на ділову активність підприємств, вона створює труднощі і можливості для розвитку багатьох сфер бізнесу. Організація повинна мати чітке уявлення про політичну ситуацію в країні, бо ведення бізнесу є ризикованою справою в нестабільній політичній обстановці. Ринкові фактори. Ринкове середовище є постійною небезпекою для фірми. До факторів, які впливають на успіх і провал організації, належать розподіл доходів населення, рівень конкуренції в галузі, демографічні умови, що змінюються, бар'єри проникнення на ринок. Технологічні фактори. Аналіз технологічного середовища повинен щонайменше враховувати зміни в технологіях виробництва, застосування ЕОМ у проектуванні і наданні товарів та послуг або сучасні технології засобів зв'язку. Спостерігається прискорене впровадження інновацій у компаніях. Фактори конкуренції. При вивченні конкурентного середовища необхідно оцінити, наскільки сильна конкуренція, як вона впливає на організації, визначити головних конкурентів, реальні і потенційні загрози з їхньої сторони.

Фактори соціального характеру. Ці фактори відображають соціальні процеси і тенденції, що впливають на діяльність організації (традиції, звички, ставлення людей до роботи, смаки і психологію споживачів тощо). Соціальна складова впливає на рівень попиту, вибір ринків збуту продукції, визначає параметри регіонального ринку робочої сили тощо. Міжнародні фактори. Керівництво фірм, які діють на міжнародному ринку, повинне постійно оцінювати і контролювати зміни в цьому середовищі. Останніми роками посилилася конкуренція з боку іноземних фірм на українському ринку і небезпека витіснення вітчизняних виробників іноземними. Правові фактори. Це закони й інші правові акти, що встановлюють права, відповідальність, обов'язки організації, що регулюють діяльність, включаючи обмеження на окремі її види, визначальні форми і методи захисту інтересів тощо. Від знання і дотримання прийнятих законів залежить правомірність підприємницької діяльності підприємства. Для успішного планування вище керівництво повинно мати повне уявлення не тільки про істотні зовнішні проблеми, а й фактори, які безпосередньо діють на підприємство. До факторів прямої дії зовнішнього середовища на підприємство належать: споживачі продукції й послуг; постачальники матеріальних і природних ресурсів; конкуренти;  інфраструктура (банки, фондові біржі, рекламні і кадрові агентства, охоронні агентства, залізниці тощо);  фінансові організації; ринок робочої сили; транспортні організації;  державні і муніципальні організації, органи влади.

6. СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА – це його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів та систему взаємозв’язків, підпорядкованості і взаємодії між ними.

Розрізняють:

Виробнича структура — це комплекс цехів, дільниць, іншихвиробничих підрозділів і форми їх взаємозв'язку. Ця структуразалежить від характеру продукції, яку виробляє підприємство,рівня спеціалізації та кооперування з іншими підприємствами,технологічного процесу, виробничих потужностей тощо.

Загальна структура підприємства — це сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів. Підприємство очолюєголовний керівник (директор, віце-президент), який здійснює кері-вництво підприємством у цілому, розпоряджається в межах чин-ного законодавства його майном та засобами, укладає договори,відкриває в банках розрахункові рахунки тощо.

Організаційна структура управління — це форма системиуправління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість їїелементів, де кожний її елемент має своє певне місце та відповіднізв'язки, які й забезпечують їх взаємодію. Зв'язки поділяються налінійні (директор — керівник цеху — майстер); функціональні(керівник цеху — керівник планового відділу); міжфункціональні(начальник механічного цеху — начальник складального цеху).

Будь-яке підприємство – це ланка виробничої сфери народного господарства, так як займається виробництвом продукції, отже основою його діяльності є виробничі процеси. Виробничі процеси виконуються у певних підрозділах і тому склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства.

В залежності від підрозділу, на базі якого формується структура, виділяють цехову, без цехову, корпусну і комбінатську виробничі структури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ ПІДПРИЄМСТВА.

В економічній науці розрізняють поняття "трудові ресурси" і "персонал підприємства".

Під трудовими ресурсами спід розуміти частину населення працездатного віку, що має необхідні фізичні можливості, володіє знаннями і практичним досвідом для здійснення визначеної роботи в народному господарстві. До трудових ресурсів відносять як фактично зайнятих, так і потенційних працівників.

Персонал підприємства (кадри, трудовий колектив) - це сукупність працівників, що входять до його облікового складу.

Усіх працівників підприємства поділяють на дві групи:

- промислово-виробничий персонал, зайнятий виробництвом і його обслуговуванням;

- непромисловий персонал, зайнятий в основному в соціальній сфері діяльності підприємства.

За характером виконуваних функцій промислово-виробничий персонал (далі -ПВП) підрозділяється на шість категорій:

- робітники- це працівники, безпосередньо зайняті виробництвом продукції (наданням послуг), ремонтом, переміщенням вантажів, наглядом за роботою промислових агрегатів, налагодженням та обслуговуванням устаткування.

- керівники- особи з високою професійною підготовкою, безпосередньо зайняті управлінням виробничими процесами та підлеглими працівниками. Вони обіймають керівні посади на підприємств і в межах функціональних служб.

- фахівці- інженерно-технічні працівники, що виконують рядові функції управління, здійснюють технічне, організаційне, економічне керівництво виробничими процесами, а також організують діяльність промислово-виробничого персоналу. До цієї категорії відносяться інженери; економісти, бухгалтери, соціологи, юрисконсульти, нормувальники, технологи тощо.

- службовці— працівники, що здійснюють підготовку й оформлення документів, виконують адміністративно-господарську, фінансову, статистичну, обліково-бухгалтерську, інші функції обслуговування. До цієї категорії відносять діловодів, секретарів, друкарів, табельників, креслярів, копіювальників, архіваріусів, агентів тощо.

- молодший обслуговуючий персонал; До категорії молодшого обслуговуючого персоналу відносять осіб, зайнятих обслуговуванням основного парку обладнання та устаткування, а також зайнятих обслуговуванням основних, допоміжних, чергових і ремонтних виробничих працівників. До цієї категорії відносять також прибиральників, двірників, гардеробників, охоронців, пожежно-вартову службу.

- стажери (учні) До категорії стажерів (учнів) зазвичай відносять осіб, які набувають практичних навичок оволодіння професією на конкретному підприємстві.

.

 

8. ПОКАЗНИКИ ЩО ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:

Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

  • виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;
  • виробіток на один відпрацьований людино-день — денний;

виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тонах, метрах тощо) Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково обґрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці.

Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів.

У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід).Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв’язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях.

9. ВИМОГИ ДО СИСТЕМИ МОТИВАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ПІДПРИЄМСТВІ. ПОЛІТИКА, ФОРМИ І СИСТЕМИ ОПЛАТИ ПРАЦІ. Мотивація праці - одна з найважливіших функцій менеджменту, яка стимулює працівника або групу працівників до діяльності, спрямованої на досягнення мети підприємства через задоволення їх власних потреб. Система мотивації на рівні підприємства має ґрунтуватися на певних вимогах:

- надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;

- відповідність рівня оплати праці з її результатами та визнання внеску кожного працівника в загальний обсяг виробництва;

- забезпечення належних умов безпеки праці, охорони здоров'я та зростання добробуту всіх працівників;

- створення умов і забезпечення можливостей для зростання фахової майстерності, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;

- створення у колективі сприятливого психологічного клімату, атмосфери довіри й адекватних двосторонніх відносин між керівниками і працівниками. Дуже важливу роль у мотивації праці відіграє винагорода. Винагорода - все те, що людина вважає цінним для себе. У зв'язку з тим, що розуміння цінності в людей неоднакове, різною є оцінка та винагороди, а тому матеріальні потреби домінують дуже поширено.

Заробітна плата - це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Форма заробітної плати — це сукупність систем оплати праці, що згруповані за ознакою основного показника обліку резуль¬татів праці при оцінці елемента, виконаної працівником, з ме¬тою його оплати.

 Коли як основний вимірник результатів праці використо¬вується кількість виготовленої продукції (зроблених послуг), то мають на увазі відрядну форму заробітної плати. Якщо ви¬користовується такий вимірник, як кількість відпрацьованого робочого часу, мова йде про погодинну заробітну плату.

 Однією з головних вимог до систем оплати праці на підпри¬ємствах є забезпечення рівної оплати за рівну працю. Це, у свою чергу, вимагає, аби показники, використані для обліку результа¬тів праці, давали можливість оцінювати, як кількість, так і якість праці найманих працівників, встановлювати відповідність даним показникам норми.

 За погодинною оплатою основною нормою праці є єдина вста¬новлена законом тривалість робочого часу з переліком трудових обов'язків працівника, які він повинен виконати протягом цьо¬го часу, що випливає на сформований поділ праці між працівни¬ками та обумовлений організаційно-технічними умовами вироб¬ництва підприємства. За виконання встановленої норми передбачається міра оплати — тарифна ставка. Якщо працівник відробив менше часу, аніж передбачено нормою, то йому нарахо¬вується менше, ніж його тарифна ставка. Якщо відпрацьований працівником час перевищить установлену норму (за згодою ро¬ботодавця), то оплата його праці перевищить тарифну ставку.

 При відрядній оплаті праці як основний показник виступає норма виробітку (норма часу на одиницю роботи), що також роз¬раховується, виходячи з установленої законом тривалості робочо¬го часу. За виконання такої норми — основного трудового обов'яз¬ку працівника — він одержує оплату в розмірі тарифної ставки. При її невиконанні або перевиконанні нарахована працівникові оплата буде відповідно нижче або вище тарифної ставки.

 У відрядних і погодинних системах оплати поряд з основною нормою праці найчастіше використовується одна або кілька додаткових норм праці, за виконання й перевиконання яких нараховуються так звані поточні премії (або премії за основні ре¬зультати виробничої діяльності). За своїм економічним змістом вони являють собою норми оплати за норми виконаної праці, установлені як додаток до основної норми праці. Наявність і по¬ширення на практиці організації заробітної плати, що заснова¬на на принципах преміювання, коли застосовуються низькі та¬рифи оплати, а це не може повністю виконувати функцію міри оплати. Премія за поточні результати продовжує тарифну опла¬ту, доповнюючи її, як показники й умови преміювання допов¬нюють основну норму праці.

 Щодо економічної сутності між відрядною й погодинною фор¬мами заробітної плати принципового розходження немає: обидві базуються на визначеній ринком праці ціні робочої сили (трудо¬вої послуги) і встановленої законодавче тривалості робочого часу. Однак в економічній літературі можна зустріти твердження про те, що погодинна форма оплати є первинною, а відрядна — похід¬ною від неї.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

10. ПОНЯТТЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ ТА ПОКАЗНИКИ ЇЇ ВИМІРЮВАННЯ. Продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленою одним працівником за одиницю робочого часу. Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

— виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;

— виробіток на один відпрацьований людино-день — денний;

— виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг).

Для планування і аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості.

Технологічна трудомісткість  визначається витратами праці основних робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, виробів.

Трудомісткість обслуговування  визначається витратами праці допоміжних робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткість  складається з технологічної трудомісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

Трудомісткість управління  визначається витратами праці керівників, спеціалістів, технічних виконавців.

Повна трудомісткість продукції  відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці кожного виробу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

11. ЧИННИКИ ТА РЕЗЕРВИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ.

Фактори зміни певного показника — це сукупність всіх рушійних сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповідно фактори зростання продуктивності праці — це вся сукупність рушійних сил і причин, що призводять до збільшення продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики. За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

 ті, якими може керувати господарюючий суб'єкт (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

 ті, що знаходяться поза сферою керування господарюючого суб'єкта (політичне становище в країні і в світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо). Резерви зростання продуктивності праці — це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що невикористані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці — це процес перетворення можливого у дійсне. Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, то резерви зростання продуктивності праці класифікують так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві. Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи:

 соціально економічні, що визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили;

 матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів виробництва;

 організаційно економічні, що визначають можливості вдосконалення поєднання робочої сили із засобами виробництва.

 Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, в яких зазначаються види резервів, конкретні терміни і заходи по їх реалізації, плануються витрати на ці заходи і очікуванні! економічний ефект J від їх впровадження, призначаються відповідальні виконавці.

12. ПОНЯТТЯ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ ПІДПРИЄМСТВА ЇХ СТРУКТУРА.

Засоби праці і предмети праці являють собою засоби виробництва, що, беручи участь у виробничому процесі в натуральній і вартісній формі, в сукупності складають речовинний зміст виробничих фондів. Залежно від специфіки характеру, участі у виробничому процесі і засобу обороту виробничі фонди поділяються на основні та оборотні.

 Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість, функціонують у виробничому процесі тривалий час, не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, а свою вартість переносять на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань. Основні фонди поділяються на виробничі та невиробничі. Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва підприємства. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, задовольняючи соціальні потреби працівників підприємства: житловий фонд, будинки відпочинку, медичні заклади, заклади громадського харчування та ін. До основних фондів належать: земельні ділянки; капітальні витрати на поліпшення земель;  будинки, споруди та передавальні пристрої; машини та обладнання; інструменти, прилади, інвентар (меблі);  транспортні засоби; робоча і продуктивна худоба;  багаторічні насадження; інші основні фонди.

Оборотні фонди — це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції (робіт, послуг), що виробляється.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13. ВІДТВОРЕННЯ ОСНОВНИХ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ ПОКАЗНИКИ ЇХ ВИМІРЮВАННЯ.

Відтворення основних виробничих засобів — це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення. Просте відтворення основних засобів здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається 1) заміна окремих зношених частин основних засобів або заміна старого устаткування на аналогічне, тобто тоді, коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність. Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування. Процес відтворення основних виробничих засобів має низку харак — терних ознак, зокрема: основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію; у процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух їхньої споживної вартості та вартості; нарахуванням амортизаційних відрахувань здійснюється громадження в грошовій формі частково перенесеної вартості основних виробничих засобів на готову продукцію; основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

За простого відтворення у кожному наступному циклі відбувається створення основних виробничих засобів у попередніх обсягах та з однаковою якістю. Джерелом фінансування заміни зношених основних засобів є нарахована сума амортизації. За розширеного відтворення кожного наступного циклу здійснюється кількісне і якісне зростання основних виробничих засобів. Джерелом фінансування таких змін є використання частини створеного додаткового продукту. Необхідність оновлення основних виробничих засобів за рин­кових відносин визначається передовсім конкуренцією товаровиробників. Саме конкуренція спонукує підприємства здійснювати прискорене списання основних виробничих засобів з метою нагромадження фінансових ресурсів для наступного вкладання засобів у придбання більш прогресивного устаткування, впровадження нових технологій та іншого поліпшення основних виробничих засобів. Для забезпечення відтворення основних виробничих засобів важливе значення має вивчення їхнього стану та використання. Стан і використання основних виробничих засобів є важливим фактором підвищення ефективної діяльності підприємства. У процесі виробництва основні засоби зношуються фізично і старіють морально. До показників, які характеризують забезпеченість підприємства основними засобами, належать: фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства. Фондомісткість є величиною зворотною до фондовіддачі. Цей показник дає можливість визначити вартість основних засобів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними засобами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість — до зменшення.

 

Забезпеченість підприємства основними виробничими засобами визначається рівнем фондоозброєності праці. Останню розраховують як відношення вартості основних виробничих засобів до чисельності працівників підприємства.

Коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства визначається як відношення вартості основних виробничих засобів до вартості майна підприємства.

Стан основних виробничих засобів характеризують через такі коефіцієнти: зносу основних засобів; придатності; оновлення, вибуття (приросту) основних засобів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ОЦІНКА ОСНОВНИХ ФОНДІВ ПІДПРИЄМСТВА. Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості.  Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновленою вартістю; залежно від стану основних фондів — за повною або залишковою вартістю.

 Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання. Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю. Повна (первісна й відновлена) вартість основних фондів — це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.

 Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричиненого спрацюванням) має назву ліквідаційної вартості. У практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи основних фондів:

 перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої;

 друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання;

 третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

 

 

15. ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ТА ОБОРОТНИХ ФОНДІВ. вСІ показники використання О.Ф. можуть бути об'єднані в три групи:

 - Показники екстенсивного використання О.Ф., що відображають рівень використання їх за часом

 - Показники інтенсивного використання О.Ф., що відображають рівень їх використання по потужності (продуктивності)

 - Показники інтегрального використання, що враховують сукупний вплив усіх чинників.

 До першої групи показників відносяться: коефіцієнт екстенсивного використання устаткування, коефіцієнт змінності обладнання, коефіцієнт завантаження обладнання, коефіцієнт змінного режиму часу роботи устаткування.  Ефективність основних фондів у промисловості визначається натуральними та вартісними показателямі.Общіе натуральні показники:

 - Коефіцієнт вартості роботи обладнання;  Показники завантаження обладнання;  Коефіцієнти використання фонду робочого часу, використання обладнання за машинним і допоміжному часу.

 Приватні натуральні показники дають однобічну характеристику ефективності основних фондів, тому вдаються до вартісних показників:  Фондовіддача;   Фондомісткість;  Фондоозброєність;

Ефективність використання оборотних засобів характеризується системою показників. Найважливішим з-поміж них є коефіцієнт оборотності матеріальних оборотних засобів, або відношення грошової виручки від реалізації продукції та вартості молодняку, переведеного в основне стадо тварин, за мінусом вартості реалізованих тварин до середньорічної вартості оборотних засобів.

Коефіцієнт оборотності характеризує число кругооборотів, що здійснюють оборотні засоби підприємства за певний період або показують обсяг реалізованої продукції, який припадає на 1 грн оборотних засобів. Збільшення числа оборотів призводить до зростання виробництва продукції на 1 грн оборотних засобів (адекватно тому, що на один і той самий обсяг продукції необхідно затратити меншу суму оборотних засобів). Важливий показник ефективності використання оборотних засобів - тривалість обороту. її визначають діленням кількості днів у періоді на коефіцієнт оборотності. Для визначення обсягу матеріальних витрат на виробництво того чи іншого виду продукції широко використовується показник матеріаловіддачі. Його визначають як відношення кількості виробленої продукції до суми матеріальних затрат, і він показує, скільки вироблено вартості валової продукції на одиницю вартості матеріальних затрат. Оберненим показником до матеріаловіддачі є матеріаломісткість продукції, яка засвідчує, скільки матеріальних оборотних засобів у вартісному виразі або матеріальних затрат було застосовано чи спожито в процесі виробництва на одиницю виробленої продукції. Чим нижчою є матеріаломісткість, тим раціональніше й економніше використані ресурси, тим вища ефективність їх використання.

16. ПОНЯТТЯ СКЛАД І СТРУКТУРА ОБОРОТНИХ ФОНДІВ ПІДПРИЄМСТВА. Оборотні фонди — це частина виробничих фондів, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, при цьому переносять усю свою вартість на створювану продукцію і змінюють свою натуральну форму. Речовим змістом оборотних фондів є предмети праці, які в процесі виробництва перетворюються на готову продукцію, становлячи її матеріальну основу, або сприяють її створенню. Оборотні фонди перебувають у постійному русі (обороті), починаючи від надходження предметів праці на склад підприємства до отримання готової продукції та переходу її у сферу обігу (реалізації). У плановій та обліковій практиці оборотні фонди поділяють на:

а) виробничі запаси;

б) незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготовлення;

в) витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. У загальному обсязі оборотних фондів вони становлять до 70 %. До складу виробничих запасів входять:

— сировина;

— основні та допоміжні матеріали;

— куповані напівфабрикати та комплектуючі вироби;

— паливо;

— тара і тарні матеріали;

— запасні частини для ремонту;

— інші матеріали.

У складі запасів окремою групою виділяють малоцінні та швидкозношувані предмети, термін використання яких не перевищує одного року. В основному це засоби праці.

Незавершене виробництво — це ті предмети праці, які перебувають у процесі виробництва на різних стадіях оброблення безпосередньо на робочих місцях у цехах, на дільницях або ж у процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

До напівфабрикатів власного виготовлення належать ті предмети праці, які повністю були оброблені в одному виробничому підрозділі (цеху), але подальше оброблення повинні пройти в інших підрозділах (цехах), наприклад, поковки, штампування, відливки заготівельного виробництва на машинобудівних підприємствах.

Витрати майбутніх періодів не є речовим елементом оборотних фондів. Вони являють собою грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені частинами в наступних періодах. Це витрати на проектування та освоєння нових видів продукції, раціоналізацію та винахідництво, проектування різних удосконалень виробництва, придбання науково-технічної, економічної, комерційної інформації, передплату періодичних видань тощо.

 

17. ПОНЯТТЯ ВИРОБНИЧОЇ ПОТУЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ЧИННИКИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску – продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання про­гресивної технології та організації виробництва. Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило такс: виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг).

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

- номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

- кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ;

- можливий фонд часу роботи устаткування;

- прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання

- устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18. АМОРТИЗАЦІЯ -  процес послідовного перенесення вартості засобів праці, авансованої в їх придбання та в міру їх зношення на вироблену продукцію з метою формування грошового фонду для подальшого відтворення зношених основних засобів в натуральній формі. При цьому мова не йде про технічну прив'язку процесів відтворення використаних в процесі виробництва засобів праці до їх попередньої натуральної форми. П(С)БО 7 «Основні засоби», передбачає використання шести методів амортизації. До них належать:

  • метод прямолінійного списання;
  • метод зменшення залишкової вартості;
  • метод прискореного зменшення залишкової вартості;
  • кумулятивний метод;
  • виробничий метод;
  • метод, передбачений податковим законодавством.

Методи нарахування амортизації умовно можна поділити на два види:

  • методи амортизації, що базуються на часі використання основних засобів. До них відносяться прямолінійний метод, метод зменшення залишкової вартості, метод прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний метод;
  • метод амортизації, що базується на кількості одиниць, отриманих від використання об’єктів основних засобів. До нього відноситься виробничий метод нарахування амортизації.

Відмінність застосовуваних методів амортизації полягає в різному рівні нарахованих амортизаційних відрахувань, а також у способі їх розподілу. Залежно від виду основних засобів, умов експлуатації, моральної зношуваності підприємством на власний розсуд застосовується найбільш економічно доцільний метод амортизації. Наприклад, метод прямолінійного списання характерний рівномірним розподілом вартості основних засобів протягом усього періоду експлуатації. Цей метод найдоцільніше застосовувати для пасивної частини основних засобів, таких, як будівлі, споруди, меблі тощо.

Застосування методу прискореного зменшення залишкової вартості найбільш економічно виправдане стосовно активної частини, зокрема машин, механізмів, верстатів, іншого виробничого обладнання. Справа в тому, що при використанні цього методу амортизаційні відрахування в перші роки експлуатації, коли об'єкт основних засобів експлуатується найбільш інтенсивно, досить високі, але з часом знижуються. В результаті цього значна частина вартості основних засобів амортизується вже в перші роки експлуатації об'єкта. Те ж саме стосується і кумулятивного методу. Метод зменшення залишкової вартості характерний тим же: з часом амортизаційні відрахування мають тенденцію до зменшення. Його використання з урахуванням умов та інтенсивності експлуатації, морального зносу, інших факторів. Така самостійність цілком виправдана: для кожного підприємства перелічені фактори будуть різні, тому і термін експлуатації одного і того ж об'єкта основних засобів на різних підприємствах буде відрізнятися.

 

19. СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ВИДИ ІНВЕСТИЦІЙ. Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій інвесторів та учасників щодо здійснення інвестицій для одержання доходу чи прибутку.

Основною метою здійснення інвестиційної діяльності є забезпечення ефективного здійснення інвестиційної стратегії підприємства, яка досягається шляхом реалізації таких завдань:

— досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства;

— максимізація доходів (прибутків) від інвестиційної діяльності;

— мінімізація інвестиційних ризиків;

  • забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства.

До об'єктів інвестиційної діяльності можна віднести:

— будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства;

— цінні папери;

— цільові грошові вклади;

— науково-технічна продукція;

— інтелектуальні цінності;

— інші об'єкти власності та майнові права.

За об'єктом інвестування розрізняють:

Реальні інвестиції — вкладення у виробничі фонди (основні та оборотні). В основному, це вкладення в матеріальні активи — будинки, споруди, обладнання та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи (патенти, ліцензії, "know-how", технічна, науково-технічна, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та інша документація).

Фінансові інвестиції — характеризують вкладення капіталу в різні фінансові інструменти (в основному в цінні папери) з метою отримання прибутку в майбутньому. Фінансові інвестиції, у свою чергу, підрозділяються на прямі (внесення засобів у статутний фонд юридичної особи в обмін на його корпоративні права) і портфельні (придбання цінних паперів та інших фінансових активів на фондовому ринку).

Інтелектуальні інвестиції — це вкладення в об'єкти інтелектуальної власності, які виходять з авторського права, винахідницького та патентного права, права на промислові зразки та корисні моделі.

Інвестиції в людський капітал — це вкладення в освіту, підвищення кваліфікації, соціальну сферу. Ці інвестиції довгострокові та скуповуються в майбутньому.

За характером участі в інвестуванні виділяють прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції передбачають пряму участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладення капіталу. Вони здійснюються шляхом безпосереднього вкладення капіталу до статутних капіталів інших підприємств. Пряме інвестування здійснюють в основному досвідчені інвестори, які достатньо поінформовані про об'єкти інвестування і добре ознайомленні з його механізмом.

Непрямі інвестиції передбачають вкладення капіталу інвестора, опосередковане іншими особами (фінансовими посередниками). Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об'єктів інвестування і наступного керування ними. У цьому випадку вони купують цінні папери, що випускаються інвестиційними й іншими фінансовими посередниками, що зібрані в такий спосіб інвестиційні засоби розміщають за своїм розсудом, вибираючи найбільш ефективні об'єкти інвестування, беручи участь у керуванні ними, розподіляючи отримані доходи серед своїх клієнтів.

Наступною класифікаційною ознакою є період інвестування. За цією ознакою виділяють короткострокові та довгострокові інвестиції.

Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період, не більше одного року, а під довгостроковими інвестиціями — вкладення капіталу на період понад один рік. У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються в такий спосіб: до 2-х років; на 2—3 років; на 3—5 років; понад 5 років.

За формами власності інвесторів розрізняють приватні, державні, іноземні та спільні інвестиції.

Приватні інвестиції характеризують вкладення коштів фізичних і юридичних (недержавних форм власності) осіб.

Державні інвестиції — вкладення капіталу державних підприємств, а також коштів державного бюджету різних рівнів і державних позабюджетних фондів.

Іноземні інвестиції — вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами і державами.

Спільні інвестиції — це вкладення, що здійснюються суб'єктами даної країни й іноземних держав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. ВИДИ ВАРТОСТІ ОСНОВНИХ ФОНДІВ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА. Залежно від характеру, стану основних засобів, часу оцінювання розрізняють такі види достовірності оцінки їх вартості: первісна (історична) собівартість; спра-ведлива вартість; переоцінена вартість; залишкова вартість; вартість, яка амортизу-ється; ліквідаційна вартість.

Первісна вартість — історична (фактична) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів або справедливої вартості активів, сплачених (переданих), ви-трачених для придбання (створення) необоротних активів.

Витрати на сплату відсотків за користування кредитом не включаються до пер-вісної вартості основних засобів, придбаних (створених) повністю або частково за рахунок запозиченого капіталу.

Первісна вартість безоплатно отриманих основних засобів дорівнює їх справедли-вій вартості на дату отримання.

Залишкова (балансова) вартість визначається як різниця між первісною вартістю та сумою зносу.

Ліквідаційні вартість — сума коштів або вартість інших активів, яку підприєм-ство очікує отримати від реалізації (ліквідації) необоротних активів після закінчен-ня строку їхнього корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов’язаних із продажем (ліквідацією). Ліквідаційна вартість використовується при розрахунку річної та місячної амортизації.

Вартість, яка амортизується, — первісна або переоцінена вартість необоротних активів за вирахуванням їхньої ліквідаційної вартості.

Переоцінена вартість — вартість необоротних активів після їхнього переоціню-вання. Вона відображається на рахунках бухгалтерського обліку та у звітності як пер-вісна вартість після проведення переоцінювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21. ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА являє собою комплексний процес створення, використання і розповсюдження нововведень з метою отримання конкурентних переваг та збільшення прибутковості свого виробництва. В ринковій економіці інноваційна діяльність підприємств - один із найсуттєвіших вагомих чинників, які дозволяють підприємству посідати стійкі ринкові позиції і отримувати перевагу над конкурентами в тій галузі, яка є сферою комерційних інтересів даного підприємства.

За своїм характером і функціональним призначенням виділяють такі новинки і нововведення: технічні — нові продукти, технології, конструкційні і допоміжні матеріали, устаткування; організаційні — нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємств та їхніх інституціонально-добровільних об'єднань; економічні — методи господарського управління наукою, виробництвом та іншими сферами діяльності через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності; соціальні — різні форми активізації людського чинника, включаючи нові форми професійної підготовки персоналу, стимулювання його творчої діяльності, створення комфортних умов життя та праці; юридичні — нові та трансформовані закони й різноманітні нормативно-правові документи (акти), що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і організацій, певних груп чи окремих фізичних осіб.

Сутність інноваційної стратегії підприємства полягає в тому, що ефективний розвиток підприємства пов'язаний з отриманням переваги над конкурентами і збільшенням прибутку не стільки за рахунок маніпуляції цінами, скільки шляхом постійного оновлення номенклатури виробів та розширення напрямів діяльності підприємства.

Необхідність організації інноваційної підприємницької діяльності обумовлена: потребами підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; збільшенням затрат і погіршенням економічних показників підприємств; швидким моральним старінням техніки і технології; визначаючою роллю науки і підвищення ефективності розробки і впровадження нової техніки; важливістю і економічною доцільністю посилення інтенсивних факторів розвитку виробництва, на основі використання досягнень науково-технічного прогресу у всіх сферах економічної діяльності; потребами істотного скорочення строків створення і освоєння нової техніки; важливістю розвитку масової творчості винахідників і раціоналізаторів та використання їх пропозицій.

На практиці виділяють три основних види інноваційної підприємницької діяльності; інноваційна діяльність в сфері техніко-технологічного забезпечення виробництва; інноваційна діяльність в сфері збільшення виробництва, підвищення якості і здешевлення продукції; інноваційна діяльність в сфері соціальної політики.

Перший вид інноваційної підприємницької діяльності пов'язаний з процесом кількісного і якісного оновлення виробничого потенціалу, який направлений на підвищення продуктивності праці, економію енергоресурсів, сировини і матеріалів та відповідно на збільшення прибутків.

Другий вид інноваційної підприємницької діяльності представляє собою процес якісного удосконалення продукції, її здешевлення, розширення асортименту, який направлено на повніше задоволення потреб населення.

Третій вид інноваційної підприємницької діяльності, пов'язаний з розширенням і покращанням сфери послуг для населення, який направлений на створення нормативних умов для праці та відпочинку і відповідно на підвищення продуктивності праці.

Можна виділити три способи організації інноваційної діяльності:

інноваційна діяльність на основі внутрішньої організації, коли інновація створюється і (або) освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами на базі планування і моніторингу їх взаємодії по інноваційному проекту;

інноваційна діяльність на основі зовнішньої організації при допомозі контрактів, коли замовлення на створення і (або) освоєння інновації розміщується між сторонніми організаціями;

інноваційна діяльність на основі зовнішньої організації за допомогою венчурів, коли фірма для реалізації інноваційного проекту засновує дочірні венчурні фірми, які залучають додаткові сторонні засоби (кошти).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22. КЛАСИФІКАЦІЯ ІННОВАЦІЙ ТА НАПРЯМИ ВПРОВАДЖЕННЯ НОВОВВЕДЕНЬ

Технологічні — нові технології виробництва старих чи нових продуктів, упровадження інформаційних систем, нових джерел енергії. Технологічні нововведення — це зміни перш за все в засобах і методах організації виробництва.

 Продуктові — створення нових товарів, що споживаються у сфері виробництва (засоби виробництва) чи у сфері споживання (предмети споживання).

 Організаційно-управлінські — нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємства та їх об'єднань: нові методи управління персоналом, системи стратегічного планування, прогнозування, моделювання процесів виробництва, постачання, збуту, нові організаційні структури.

 Економічні — нововведення у фінансовій та бухгалтерській сферах діяльності, мотивації та оплати праці, оцінка результатів діяльності.

 Соціальні — нові форми активізації людського чинника, включаючи процес зміни умов праці, культурних, екологічних та політичних аспектів, зміна способу життя в цілому.

 Юридичні — нові нормативно-правові документи, що визначають та регулюють усі види діяльності підприємств, організацій та фізичних осіб, створюючи відповідні умови для розвитку. Деякі автори відносять юридичні інновації до соціальних.

Залежно від спонукальних мотивів підприємства-інноватора і споживача інновацій напрямки інноваційного розвитку поділяють на :

“завоювання симпатій споживача” (характеризується збитковістю для підприємства-інноватора та прибутковістю для споживача, який отримує інноваційну продукцію з якісними характеристиками, що відповідають ціні). Такий напрямок інноваційного розвитку може виникнути в компаніях, які спрямовують свою діяльність головним чином на технологічну новизну продукції без попередньої оцінки її потенційної прибутковості і орієнтується, перш за все, на завоювання споживача. Як правило, він характерний для підприємств, яким відповідно до матриці SWOT-аналізу відповідає квадрант “Ринкові можливості + слабкі сторони підприємства”;

“всебічні переваги” (забезпечує одночасно позитивний ефект підприємству-інноватору на вкладений інноваційний капітал та задоволення потреб споживачів у межах прийнятних цін). Такий напрямок інноваційного розвитку характерний для підприємств, яким відповідно до матриці SWOT-аналізу відповідає квадрант “Ринкові можливості + сильні сторони підприємства”;

“ефект іміджу” (характеризується прибутковістю для підприємства-інноватора та збитковістю для споживача, який не отримує інноваційної продукції з якістю, що відповідає ціні). Такий напрям інноваційного розвитку може виникнути в компаніях, де орієнтація підприємства-інноватора спрямована на додержання “модних” тенденцій, коли напрацьований імідж підприємства дозволяє виводити нову продукції, не завжди замислюючись про вигоду споживача, ігнорується критерій “ціна-вигода”. Він характерний для підприємств, яким відповідно до матриці SWOT-аналізу відповідає квадрант “Ринкові загрози + сильні сторони підприємства”;

“ефект чорного кола” (характеризується збитковістю як для підприємства-інноватора, так і для споживача, який отримує інноваційну продукцію з якісними характеристиками, що не відповідають ціні). Такий напрям інноваційного розвитку може виникнути, коли ні підприємство-інноватор, ні споживач не мають достатньої компетентності в необхідності оцінки прибутковості. Як правило, він характерний для підприємств, яким відповідно до матриці SWOT-аналізу відповідає квадрант “Ринкові загрози + слабкі сторони підприємства”.


хиты: 1615
рейтинг:0
Естественные науки
физика
атомная физика
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь