При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897—1911 pp. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень письменності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897—1910 pp. грамотність підвищилась із 16,9 до 23,7 %. Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 p., відсоток дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив у Київському окрузі 21,9 %, в Одеському — 21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу. У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У1914— 1915 pp. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло бл. 5 тис. осіб. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже бл. 70% населення не вміло читати і писати. На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи недержавному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863,1876 і 1881 pp. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою. Не дозволялося брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у мазепинстві, українському сепаратизмі. Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Українські уряди, незважаючи на вкрай важкі умови жорстокої політичної і збройної боротьби, чинили відчайдушний протест російському та зрусифікованому чиновництву, деяким антиукраїнськи налаштованим викладачам гімназій та ВНЗ, послідовно провадили політику підтримки та розвитку української мови, книгодрукування, наукових закладів тощо. Уже в часи Центральної Ради було знесено основні перепони на шляху розвитку української освіти, встановлені за царату, закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду і навіть основні засади радянської українізації. За активної участі Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці нових навчальних планів, посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Загалом упродовж 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових т. зв. вищих початкових шкіл (до революції їх нараховувалося 356). Всі вони існували на приватні або громадські кошти. Крім того, в 1918 р. діяло 38 026 " нижчих початкових" однокласних шкіл та 1373 двокласні. Уряд запровадив тарифну мереж оплати професорсько-викладацького складу, підвищив заробітну плату вчителям, увів стипендії для незаможних учнів гімназій. Певні зміни відбулися в управлінні освітою: замість принципу децентралізації запроваджено централізацію. У російськомовних гімназіях і реальних училищах як обов'язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України. Велика увага приділялася виданню підручників українською мовою. Лише коштом спеціального фонду Міністерства освіти впродовж кількох місяців 1918 р. вийшло в світ 2 млн навчальних видань. Значної уваги становленню національної школи надавала Західноукраїнська Народна Республіка. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, Законом "Про основні уладження шкільництва..." передбачалося, що всі школи на території Республіки стають державними, а вчителі — державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. Проте поразка ЗУНР не дозволила повною мірою реалізувати ці ідеї.
