Після Люблінської унії 1569 р. єзуїти розпочали наступ на українську культуру. Петро Скарга висунув кілька тез, спрямованих на захист та ідейне обгрунтування польсько-шляхетської експансії на схід. Приводом для розгортання літературної полеміки, крім виступу Скарги, стала і спроба запровадити на Україні григоріанський календар замість юліанського. Першим з гострими полемічними творами виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицькнй. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного», що вийшов друком разом із трактатом «Календар римський новий» у 1587 р. «Ключ царства небесного» починається двома передмовами. Перша з них присвячена князеві Олександру Костянтиновичу Острозькому; автор закликає його високо тримати і зберігати національну гідність у боротьбі з ворогом в особі Ватикану та єзуїтів. Друга, під назвою «Коротка а пильна передмова до народів руських», є публіцистичним зверненням до українського та білоруського народів із закликом стати на захист вітчизни, її національних традицій. Смотрицький у своєму творі критикує книжку єзуїта Б. Гербеста «Висновок віри римської церкви» (1587), спрямовану проти українського народу та його культури.
Значне місце в історії української полемічної літератури кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію. Він був ректором Львівської міської української школи, згодом реорганізованої у братську школу. В 1595 р. він видав у Вільно свій «Катехізис» як підручник для православних шкіл. «Катехізис» був спрямований проти догматичних основ католицької церкви. Найвищого піднесення полемічна творчість Стефана Зизанія досягла в його трактаті «Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського, о антихристі».
Сильним ударом по натхненниках і авторах Берестейської унії був вихід у світ твору Христофора Філалета «Апокрисис» (Вільно, 1597 – польською мовою; Острог, 1598 – українською). Це один з найвизначніших творів полемічної літератури кінця XVI ст., в якому викриваються антинародна суть унії і зрада православних священиків, гостро критикується тодішній папа римський.
Вершиною полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. Ним було висунуто такі принципові питання, які виводили його полеміку за рамки того часу: інші полемісти та їх меценати хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, а Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства над усіма іншими «сектами і вірами»; культурні та релігійні діячі прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного і суспільного ладу, а Вишенський, виходячи із старохристиянського аскетизму, висунув утопічну програму «царства Божого на землі».
Національним відродженням слов’янських народів у XV ст. зумовлена поява у них друкарства. Спочатку книги друкувалися латинською, пристосованою до слов’янських мов, а згодом друкарство перейшло на кириличну азбуку. У східнослов’янських народів найперше з’являються білоруські книжки, видання яких зв’язане з ім’ям Франциска Скорини. Великою подією в історії білоруської та української культур була поява в 1517-1519 pp. двадцяти двох випусків «Біблії» в перекладі на слов’яно-руську мову, а також «Псалтиря».
Визначною пам’яткою староукраїнської літературної мови цього періоду є«Пересопннцьке євангеліє», перекладене так званою простою мовою, близькою до народної, Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556-1561 pp. Завидна доля судилася цьому євангелію, через 430 років воно стане учасником урочистого акту, пов’язаного з відродженням незалежної, соборної держави України, – на ньому складе присягу на вірність українському народові перший всенародно обраний президент.
Виникнення друкарської справи на Україні не має визначеної дати. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий у ЛьвовіІваном Федоровим 1574 р. Із джерел відомо, що Іван Федоров разом із своїм другом Петром Мстиславцем, українцем за походженням, спершу мали друкарню в Москві, де її ніби було спалено «неблагонаміреними людьми». Рятуючись, першодрукарі переїхали на Україну. М. Семчишин у своїй книзі «Тисяча років української культури» (1985) висловлює думку, що перша українська друкарня мусила існувати у Львові ще за століття перед тим, бо у 1460 р. багатий львівський міщанин Степан Дропан подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 року. Здогад про те, що до прибуття Федорова у Львів тут існувала друкарня і були виготовлені слов’яно-руські книги, а московський першодрукар тільки поновив занедбане друкарське діло, висловив також відомий польський історик XIX ст. Бандке. Таке ж твердження зустрічаємо в працях галицького історика Д. Зубрицького.
