Питання про те, що таке мислення та яку роль воно відіграє у пізнанні і діяльності людини, цікавило людство здавна. Так, ще за античності виникло розмежування діяльності органів чуття та діяльності мислення (Геракліт Ефеський - V ст. до н.е.; Парменід - V ст. до н.е.; Платон - IV ст. до н.е.).
Асоціаністична теорія
Перші уявлення про універсальні закономірності психічного життя пов'язували з утворенням зв'язків (асоціацій). У XVII ст. вважали, що зв'язок, ланцюжок уявлень утворює думку. Розвиток мислення - це процес нагромадження асоціацій. Психологію мислення у той час ще не виділяли в окремий розділ. На цьому етапі розвитку науки мислення не розглядали як особливу форму діяльності суб'єкта. А тому ланцюжок мимовільних образів-уявлень брали за основу будь-якого розумового процесу. Асоціаністичний підхід до мислення співіснував з формально-логічним (Т. Ціген).
Мислення часто ототожнювали з логікою, виділяли поняттєво-теоретичне мислення, яке часто неправомірно називали логічним. До інтелектуальних здібностей у той час відносили "світоспоглядання", логічні міркування та рефлексію (самопізнання).
Підхід до пояснення мислення як асоціації уявлень набирав сили у ХУІІІ-ХІХ ст. Л.С. Виготський (20-30-ті роки XX ст.) неоднозначно ставився до цього напряму у психології. Він заперечував асоціаністичне трактування понять, а простіші форми узагальнення пов'язував з асоціаціями. Цей підхід у поясненні мислення розвивав Ю.О. Самарій, на ролі асоціацій у механізмах мислення наголошував А.Ф. Есаулов.
Вюрцбурзька школа
На відміну від асоціанізму, представники Вюрцбурзької школи (О. Кюльпе, М. Ах, К. Марбе та ін.) розглядали мислення як внутрішню дію (акт). Розпочався пошук об'єктивних методів дослідження. Зокрема, М. Ах розробив методику утворення штучних понять. Механізмом розвитку думки вважали процес виявлення відношень між думками. Завдання розглядали як детермінанту мислення - роботи "Я". У контексті мислення як процесу розв'язування задач розрізняли мислення і розумову діяльність, поняття настанови було використане для пояснення стану прийняття досліджуваним задачі. Цей стан свідомості є дифузним, але впливає на відбір і динаміку змісту мислення.
Вюрцбурзька школа виокремила мислення у самостійну діяльність, але відірвала його від практичної діяльності, мови та чуттєвих образів. Прикладом послідовного ідеалізму може бути таке міркування одного з представників цієї школи: "Ми не тільки скажемо: мислю - означає існую, а також: світ існує, як ми його встановлюємо та визначаємо".
Мислення прихильники Вюрцбурзької школи розглядали як функціонування інтелектуальних операцій. О. Зельц розвинув ці ідеї. Він розумів мислення як процес виконання інтелектуальних операцій, що визначаються структурою загальної задачі та антиципацією (передбаченням) результатів цих операцій. Згідно з поглядами О. Зельца, інтелектуальними операціями є доповнення комплексу абстрагування та репродукція схожості.
Послідовником О. Зельца був голландський психолог А. де Гроот. Він поставив собі за мету описати мисленнєвий процес, що лежить в основі гри в шахи, вирізнивши в ньому чотири послідовні стадії: стадія орієнтування, стадія обстеження (шахіст робить попереднє прикидання), стадія дослідження, стадія доведення. У сучасній психології цей напрям розвивали російські психологи С.Л. Рубінштейн, О.В. Брушлінський, Л.В. Гурова, українські психологи О.В. Скрипченко, Т.В. Косма, Т.К. Чмут, О.Г. Балл та ін. Особливо плідними були пошуки О.В. Скрипченка та його учнів. Вони вивчали вікову динаміку мислення в системі інших пізнавальних процесів, мисленнєві операції в їхньому взаємозв'язку - від простих, що не підлягають поділу, до складних.
Гештальтпсихологія
Представники гештальтпсихології (М. Вертгеймер, В. Келлер, К. Коффка, К. Дункер) започаткували новий підхід до мислення, розглядаючи його як акт переструктурування ситуацій. Первинним змістом будь-якого психічного процесу вони вважали цілісні утворення-конфігурації, форми, або "гештальти". Мислення характеризували як раптове, не підготовлене аналітичною діяльністю, спрямованою на вирізнення суттєвих ознак проблемної ситуації.
М. Вертгеймер, К. Дункер зазначають, що розв'язування задачі полягає в тому, що окремі елементи проблемної ситуації починають сприйматись у новому гештальті, у нових відношеннях; тобто проблемна ситуація переструктуровується, її елементи виявляють нові ознаки та відношення. Сам процес розв'язування задачі спрямований на відкриття нової властивості об'єкта, що існує у певній системі відношень з іншими елементами задачі. Розв'язок задачі настає як гештальт, як цілісне утворення, що становить певний крок у цьому процесі.
Біхевіоризм
Напрям започаткував Дж. Уотсон на початку XX ст. Він розширено трактував мислення, ототожнював його з внутрішнім мовленням або із засобами невербальної комунікації. Виділяв три форми мислення:
1) просте розгортання мовленнєвих навичок;
2) розв'язування задач не нових, але таких, що зрідка трапляються;
3) розв'язування складних задач, що вимагають словесного вираження міркування перед виконанням певних дій.
Біхевіоризм має кілька напрямів. Згідно з одним із них (Дж. Уотсон), основною одиницею аналізу поведінки є зв'язок стимулу з реакцією (S-R). Представники другого напряму розглядають поведінку як цілеспрямований процес, що включає в себе орієнтовну пізнавальну активність як опосередковану ланку. У межах першого напряму (С. Газрі, К. Халл, Б. Скіннер) проблематика мислення не набула свого розвитку. Другий напрям (Е. Толмен) є продуктом взаємодії біхевіоризму з гештальтпсихологією і складає когнітивну теорію поведінки (S-S). Пізнавальні процеси є основними інтеграторами окремих поведінкових актів суб'єкта. Результат навчання - "пізнавальна структура" (тобто певне відображення ситуації). Розв'язування задачі визначається її структурою, від якої залежать актуалізація досвіду та розуміння зв'язків, істотних відношень між елементами задачі.
Новий підхід до дослідження поведінки запропонували Дж. Міллер, Ю. Галантер і К. Прібрам у книзі "Плани і структура поведінки". Структурну організацію поведінки вони розуміють як вплив на систему та зіставлення цих впливів з минулим досвідом. Якщо окремі впливи вже були в житті суб'єкта, він діє, керуючись досвідом, а якщо ці впливи не відповідають набутому досвіду, то суб'єкт вдається до пошукових або орієнтовних реакцій. Операцію зіставлення називають компарацією. Автори також вводять поняття як "образ" і "план". Плани є у всіх психічних процесах. При розв'язуванні задач реалізуються два види планів:
а) систематичний план - здійснюється розгорнутий пошук, аналіз усіх об'єктів;
б) евристичний план - здійснюється частковий пошук, аналіз лише частини об'єктів.
O.K. Тихомиров зауважує, що мислення в цих теоріях розглядається як "процес в організмі", у відриві від мотиваційно-емоційної сфери.
Психоаналіз
Мислення розглядається у психоаналізі як мотиваційний процес. 3. Фройду належить робота з психології мислення "Дотепність та її відношення до несвідомого". У ній "дотепність" пояснено як вияв творчого мислення. В основі її лежать несвідомі первинні мотиви. Виникає дотепність та її результати в обхід незадоволення первинних потреб, тобто творчість є сублімованим задоволенням цих потреб. Мисленнєва діяльність може відбуватися під впливом несвідомого мотиву або його замінника - бажаного мотиву.
Психоаналіз лише частково торкнувся проблеми зв'язку мислення з мотивами. Питань, як впливає мотивація на організацію, будову мисленнєвої діяльності, не вивчали.
Із психоаналізом пов'язана теорія аутистичного мислення (Е. Блейлер). Аутизм пояснюють як домінування внутрішнього життя, відхід від зовнішнього світу. Виявами аутистичного мислення є сновидіння, міфологія, народні повір'я, шизофренічне мислення тощо. Е. Блейлер у своїй концепції показує регулювальний вплив мотиваційно-емоційної сфери на мислення.
Теорія мотивації
Згідно з когнітивною теорією мотивації, мотивація поведінки людини йде від пізнання, відповідно до нього. У межах цієї теорії вивчають зв'язок мислення з рівнем домагань та вплив на цей процес мотивації досягнення. Теорія мотивації досягнення пояснює реальний мотив як продукт інтеграції або навіть конкуренції двох тенденцій: суб'єкт боїться невдач та прагне пережити задоволення від успіху. На процес пізнання впливають різні мотиви, їхню ієрархічність вивчає пізнавальна теорія мотивації. Вибір мотиву залежить від того, як суб'єкт пізнає ситуацію, які його сподівання та ідеали. Особливою є потреба в корекції невідповідності між різними мотивами, настановами. Цю проблему розв'язує теорія когнітивного дисонансу (Л. Фестінгер). Вона досліджує поведінку суб'єкта з метою приведення її у відповідність з уявленнями про те, як потрібно поводитися, вивчає явище дисонансу між мотивами до вибору і після його здійснення.
Гуманістична психологія
Досліджує мотиви самоактуалізації. Розпочав вивчення цих мотивів ще К. Юнг, проте глибше аналізував А. Маслоу. У переліку рис особистості, яка самоактуалізується, є чимало таких, що стосуються мислення (ефективність сприйняття дійсності, комфортне ставлення до реальності, постійна поява нового у розумінні того, що відбувається, почуття гумору тощо). Отже, дослідники, аналізуючи мотиви самоактуалізації, простежують їхній вплив на мислення.
Операціональна концепція інтелекту
Ж. Піаже розглядає мислення як біологічний процес. Він використовує поняття інтелект, а не мислення, аналізує такі трактування інтелекту, як "психічна адаптація до нових умов" (Е. Клапаред, В. Штерн), "акт раптового розуміння" (К. Бюлер, В. Келлер). Для Ж. Піаже характерним є генетичний підхід до розв'язання проблем інтелекту. Згідно з теорією Піаже, у цьому процесі може бути виділено п'ять стадій (або п'ять етапів у побудові операцій).
1. Стадія сенсомоторного інтелекту (від 8-10 місяців до 1,5 років).
2. Символічний, або допонятійний інтелект (від 1,5-2 років до 4 років).
3. Стадія інтуїтивного (наочного) інтелекту (від 4 до 7-8 років).
4. Стадія конкретних операцій (з 7-8 років до 11-12 років).
5. Стадія формальних операцій, або рефлексивний інтелект (з 11-12 до 14-15 років).
Щоб описати основні аспекти інтелекту, Ж. Піаже використовує біологічні, фізичні поняття, а також поняття з логіки та математики.
Теорія онтогенетичного розвитку мислення
У 20-40 pp. XX ст. Л.С. Виготський, О.Р. Лурія, О.В. Запорожець, П.П. Блонський досліджували розвиток мислення у дітей, зокрема "їхній інтелект і мовлення. Особливо важливий внесок у теорію онтогенезу мислення зробили дослідження Л.С. Виготського та його послідовників. Розвиток мислення вони розглядали як процес засвоєння дитиною суспільно-історично вироблених розумових дій та операцій. Цим процесом можна активно і планомірно керувати (П.Я. Гальперін).
Теорія мислення як системи опрацювання інформації
З появою електронно-обчислювальних машин виникло розуміння мислення як системи опрацювання інформації (А. Ньюелл, Г. Саймон, М. Мінський, Дж. Маккарті, Д. Міллер, Ю. Галантер, К. Прібрам). Головним завданням було простежити рух потоку інформації в "системі" (тобто в мозку). Основними поняттями цього підходу є ті, що стосуються когнітивної діяльності: інформація, вхід, перероблення, кодування і підпрограма.
Особливого значення збиранню інформації про ознаки елементів проблемної ситуації надавали В.М. Пушкін, O.K. Тихомиров та ін.
Діяльнісна теорія мислення
У контексті відношення мислення до об'єктивної реальності його розглядають як процес та як діяльність (О.М. Леонтьєв, В.В. Давидов, В.Л. Поплужний, O.K. Тихомиров). Цей підхід уможливив збагачення психології мислення даними про значення мотивації, емоцій, цілеутворення в мисленнєвій діяльності; залежність мисленнєвих дій від цих компонентів; роль контролю за мисленням, оцінного ставлення до свого мислення тощо.
Діяльнісний підхід дає змогу розглядати мисленнєву діяльність як умову самоздійснення особистості. Дослідження І.М. Семенова, Ю.С. Степанова спрямовані на подолання функціоналізму та розриву єдності між інтелектуальними та особистісними компонентами психічної цілісності. Вони дійшли висновку, що досягти самоздійснення особистості в мисленнєвому процесі можна через самостійне виявлення нею рефлексивних зусиль.
