Заруба

  1.  Романтизм як літературний напрям. Романтизм - один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтизм - напрям у літературі та мистецтві І чверті XIX ст., котрий характеризується зображенням ідеальних героїв і почуттів. Для нього характерними є відчуття хиткості світу, розчарування в революції.

Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:
 - заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
- ідеалізм у філософії;
 - вільна побудова творів;
 - апологія (захист) особистості;
 - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);
 - культ почуттів;
 - ліричні та ліро-епічні форми;
 - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
 - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Філософською основою романтизму стала філософія Фіхте з його вченням про творчу діяльність абсолютного суб'єкта "Я", який породжував свій об'єкт вихідним пунктом світосприймання. За його філософією, світ розглядався не як сукупність незмінних речей і готова форма, а як процес безкінечного становлення, який був творчою духовною діяльністю і причому діяльністю символічною, втіленням викриття внутрішнього через зовнішнє, тобто процес художньої творчості.

Людина розглядалася як основний центр і кінцева мета природного процесу і одночасно як початковий пункт надприродного відкриття. Рушійними силами душі людини вважалися не мислення та інтелект, а фантазія і почуття.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

  Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її.

І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю.

Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи».

Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.
 

2. Течії романтизму

Народно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.Вордсворта, перше видання яких з'явилося в 1798 р. В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, потім набула поширення в інших європейських літературах, особливо у слов'янському світі. Особливості:

не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення;

їх приваблювала простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії;не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

"Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості:

-серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення";

-розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів;

-культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість;

-гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності;

-контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.

Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманіеською", за іменем її найвідомішого представника.Основна риса:перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей".

Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.

Особливості:

¾      перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя;

¾      проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективи;

¾      виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви;

¾      вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди;

¾      широке використання риторичних засобів.

-> "Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.

Загальні естетичні принципи романтизму:

¾      містичне відчуття (багато моментів безпосереднього спілкування з божественним світом);

¾      кохання - шлях пізнання таємниці буття;

¾      ствердження самостійності, неповторності кожної людини;

¾      центр уваги перенесений із зовнішнього світу у внутрішній;

¾      заперечення канонів у творчості;

¾      поет - вільний творець, який має право висловлювати у своїх творах власне "я". Він ставить себе високо над натовпом;

¾      фантазії відводиться головне місце; розуму - другорядне;

¾      незвичайний герой у незвичайних обставинах (розчарований, самотній - спустошений життям, пасивний; з другого боку - бунтар, протестант);

¾      любов до неясних сюжетів минулого часу, віддалених країв (особливо Індії);

¾      пошуки ідеалу;

¾      відкриття краси народного мистецтва - казок, пісень, легенд та переказів;

¾      незадоволення суспільним ладом.

 

3. Єнський гурток.

1 етап розвитку романтизму в Німеччині називають єнським — з 1795 до 1805 pp. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса.

Засновниками школи сієнського романтизму були брати Шлегелі — Фрідріх і Август Вільгельм. їх будинок на межі 18-19 ст. став осередком молодих невизнаних талантів. До кола єнських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали фунт мистецтва єнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком.

Естетична система єнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Саме єнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії роману і зі своїх суб’єктивно-романтичних позицій, передбачили його бурхливий розквіт у літературі XIX ст.

Теорія романтичної іронії.

Романтична іронія, концепцію якої запропонували й опрацювали представники єнської школи романтиків, насамперед брати Фридрих та АвгустВільгельм Шлегелі, подібно як і сократівська у свій час, дозволяла висміювати навколишню дійсність так, щоб змусити людину-обивателя замислитись над своїм буттям, своєю сутністю й діями. Така іронія не є просто насмішкою, вона побуджує до високих помислів, зворушує в людині її справжнє людське єство, наближене до трансцендентного: «Гумор,– писав Ф. Шлегель,– має справу з буттям і небуттям, і його справжню сутність становить рефлексія. Звідси його спорідненість з елегією й усім, що трансцендентальне; звідси ж його гординя і схильність до містики дотепності» Для єнських романтиків, насамперед Ф. Шлегеля, іронія була філософією життя, адже світ облуди, брехні, потоптання найвищих ідеалів заслуговував лише іронічного ставлення.

 

4. Гейдельберзька школа
Повертається щирий інтерес до народної творчості, тому провідною в цей період стає народно-фольклорна течія.
Якщо єнці орієнтувалися на загально-людські інтереси, то гейдельбержці - на суто німецькі. Учасники гуртка з величезною цікавістю збирають, вивчають та видають памятки народного мистецтва - книжки, пісні, казки. Найбіш видатною збіркою стала збірка народних пісень "Чарівний ріг хлопця" (1805р.), що вула укладена та видана Йоахимом фон Арнімом і Клеменсом Брентано. Саме вони разом з Йозефом Герресомта деякими іншими письменниками й сформували у 1806 році Гейдельбергський гурток.
Романтики гейдельбержської школи вважали, що сучасне мистецтво, що постало перед лицем соціальних і ідеологічних колізій наполеонівської епохи, отримає нові плідні імпульси від старонімецького мистецтва середньовіччя. Саме у такому сенсі "народні книги", як і взагалі народна поезія, набували для них особливої естетичної цінності, ставали зразком і джерелом для нової естетичної культури. Висунення гейдельбержцями проблеми народності мистецтва навіть в її реакційному аспекті означало, що в естетиці пізнього романтизму здійснився різкий перехід від літературного космополітизму ранніх романтиків, від їх літературної універсальності, "всемірності" до національних літературних традицій. Цей перехід був тісно пов'язаний з істотними змінами в розумінні гейдельбержцями суті художньої творчості в порівнянні з ранньоромантичною поетичною концепцією.
Для гейдельбержських романтиків історичний розвиток виражається перш за все в своєрідних літературних формах окремих народів. Національна літературна традиція представляє для гейдельбержцев вищу цінність, ніж всесвітня історія. Вся їх увага направлена на те, щоб розкрити національну своєрідність старонімецької літератури. що дійшли до нас з глибини століть. І сучасна поезія, якщо вона відповідає певним вимогам, може бути названа природною.
 

5. Творчість Гофмана. Основна тема його творчості - тема взаємовідносин мистецтва та життя. Уже в першій новелі суттєву роль відіграв фантастичний елемент. Крізь усю творчість Гофмана пройшли два потоки фантастики. З одного боку - радісна, барвиста, що дала насолоду дітям і дорослим (дитячі казки "Лускунчик","Королівська наречена"). Дитячі казки Гофмана змальовували світ затишним і чудовим, заповненим людьми ласкавими і добрими. З іншого боку - фантастика кошмарів і страхіть усіляких видів божевілля людей.

Герої у Гофмана жили у 2-х світах реально-побутовому та уявно-фантастичному.

З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини - філістерів та ентузіастів. Філістери - бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності.

Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника - це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя.

В історії західноєвропейської літератури Гофман став одним із зачинателів жанру новели. Він повернув цій малій епічній формі авторитет, який вона мала в епоху Відродження.

Романтичний гротеск Гофмана - дуже значне і впливове явище світової літератури. Певною мірою він був реакцією на ті елементи класицизму та Просвітництва, які породжували обмеженість і односторонню серйозність цих течій: на вузький розумовий раціоналізм, на державну і формально-логічну авторитарність, на прагнення до готовності, завершеності і однозначності, на дидактизм і утилітаризм просвітителів, на наївний або казенний оптимізм і т.п. Відкидаючи все це, Гофман спирався на традиції епохи Відродження, особливо на Шекспіра і Сервантеса, які в цей час були заново відкриті і в світлі яких інтерпретувався і середньовічний гротеск. Також істотний вплив на романтичну гротеск взагалі надав Стерн, який у відомому сенсі може навіть вважатися його основоположником.
У гротеску Гофмана образи матеріально-тілесного життя - їжа, питво, випорожнення, злягання, пологи - майже зовсім втрачають своє відроджує значення і перетворюються на "низький побут". Образи романтичного гротеску бувають вираженням страху перед світом і прагнуть навіяти цей страх читачам ("лякають"). Гротескні образи народної культури абсолютно безстрашні і всіх долучають своєму безстрашності. Це безстрашність характерно і для найбільших творів літератури Відродження. Але вершиною в цьому відношенні є роман Рабле: тут страх знищений в самому зародку і все обернулося веселощами. Це саме безстрашне твір світової літератури.

 

6.Практично в усіх творах Гофмана присутня тема художника, ентузіаста.

Новела "Кавалер Глюк" (1808), перше з опублікованих творів Гофмана, намічає й найбільш істотні аспекти його світосприймання й творчої манери. Новела розвиває одну з основних, якщо не головну ідею творчості письменника - нерозв'язність конфлікту між художником і суспільством. Ця ідея розкривається за допомогою того художнього прийому, що стане домінуючої у всій наступній творчості письменника - двуплановості оповідання Підзаголовок новели "Спогад 1809 року" має в цьому зв'язку зовсім чітке призначення. Він нагадує читачеві, що образ знаменитого композитора Глюка, головного й, по суті, єдиного героя оповідання, фантастичний, нереальний, тому що Глюк умер задовго до позначеної в підзаголовку дати, в 1787 р. И разом з тим цей дивний і загадковий старий поміщений в обстановку реального Берліна, в описі якого можна вловити конкретно-історичні прикмети континентальної блокади: суперечки обивателів про війну, морквяна кава, що димиться на столиках кафе Всі люди діляться для Гофмана на дві групи: на художників у самому широкому змісті, людей, поетично обдарованих, і людей, абсолютно позбавлених поетичного сприйняття миру.

"Я як вищий суддя,- говорить alter ego автора Крейслер,- поділив весь рід людський на дві нерівні частини: одна складається тільки з гарних людей, але поганих або зовсім немузикантів, інша ж - із щирих музикантів". Найгірших представників категорії "немузикантів" Гофман бачить вфилистерах. И це протиставлення художника філістерам особливо широко розкривається на прикладі образа музиканта й композитора Иоганна Крейслера. Міфічного нереального Глюка поміняє цілком реальний Крейслер, сучасник Гофмана, художник, що на відміну від більшості однотипних героїв ранніх романтиків живе не у світі поетичних мрій, а в реальній закутковій філістерській Німеччині й мандрує з міста в місто, від одного князівського двору до іншого, гнаний аж ніяк не романтичним томлінням по  нескінченному, не в пошуках "блакитної квітки", а в пошуках самого прозаїчного хліба насущного Як художник-романтик, Гофман уважає музику вищим, самим романтичним видом мистецтва, "тому що вона має своїм предметом тільки нескінченне; таємничим, що виражається у звуках прамовою природи, що наповнює душу людини нескінченним томлінням; тільки завдяки їй... осягає людина пісня пісень дерев, квітів, тварин, каменів і вод". Тому й основним своїм позитивним героєм Гофман робить музиканта Крейслера. Вище втілення мистецтва в музиці Гофман бачить насамперед тому, що музика може бути найменше пов'язана з життям, з реальною дійсністю.

Як справжній романтик, піддаючи ревізії естетику Освіти, він відмовляється від одного з основних її положень - про цивільне, суспільне призначення мистецтва: "... мистецтво дозволяє людині відчути своє вище призначення й з вульгарної суєти повсякденного життя веде його в храм Изиди, де природа говорить із ним піднесеними, ніколи не чуваними, але проте зрозумілими звуками". Для Гофмана безсумнівна перевага миру поетичного над миром реальної повсякденності. І він оспівує цей мир казкової мрії, віддаючи йому перевага перед миром реальним, прозаїчним Але Гофман не був би художником з настільки суперечливим і багато в чому трагічним світовідчуванням, якби такого роду казкова новела визначала генеральний напрямок його творчості, а не демонструвала лише одну з його сторін.

 

 

У німецькому романтизмі в цей період відбуваються складні процеси, що змінюють його характер. Зокрема, посилюються риси трагізму, свідченням чому є насамперед творчість Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776-1822). Відносно недовгий творчий шлях письменника - 1808-1822 рр.. - Охоплює головним чином час після наполеонівської реакції в Німеччині. Як художник і мислитель Гофман спадкоємно пов'язаний з єнською школою. Він розвиває багато ідей Ф. Шлегеля і Новаліса, наприклад вчення про універсальну поезію, концепції романтичної іронії і синтезу мистецтв. Музикант і композитор, автор першої романтичної опери ("Ундіна", 1814), художник-декоратор і майстер графічного малюнка, Гофман як ніхто інший був близький до того, щоб не тільки осмислити, а й практично здійснити ідею синтезу. Доля людської особистості залишається, як і для інших романтиків, центральною для Гофмана. Розвиваючи ідеї Вакенродера, Новаліса та інших іенцев, Гофман зосереджує особливо пильну увагу на особистості художника, в якій, на його думку, найбільш цілісно розкривається все те краще, що закладено в людині і не зіпсовано корисливими спонуканнями і дріб'язковими турботами. Новели «Кавалер Глюк» і «Дон Жуан» не тільки дають блискучий приклад поетичного програвання музичних образів - колізії, там представлені, розкривають найважливішу тему Гофмана: зіткнення між художником і навколишнього його вульгарною середовищем. Ця тема проходить через багато творів: художник змушений служити тим, хто всім своїм світовідчуттям, інтересами, смаками глибоко чужий справжньому мистецтву. Художник для Гофмана - не професія, а покликання. Ним може бути людина і не займається тим чи іншим мистецтвом, але обдарований здатністю бачити і відчувати. Такий Ансельм з повісті «Золотий горщик» (1814). Повість має підзаголовок: «Казка з нових часів». Це одна з тих трансформацій жанру, якими література зобов'язана німецьким романтикам. Так само як і у іенцев, в основі більшості творів Гофмана знаходиться конфлікт митця з суспільством. Слідом за іенцамі вищим втіленням людського «Я» Гофман вважає творчу особистість. - Художника, «ентузіаста», за його термінологією, якому доступний світ мистецтва, світ казкової фантастики, ті єдині сфери, де він може повністю реалізувати себе і знайти прихисток від реальної філістерської повсякденності. Романтичний герой Гофмана живе в реальному світі (починаючи з кавалера Глюка і кінчаючи Крейслером). При всіх своїх спробах вирватися за його межі у світ мистецтва, у фантастичне казкове царство Джінністан, він залишається в оточенні реальної конкретно-історичної дійсності. Ні казка, ні мистецтво не можуть привнести йому гармонію в цей реальний світ, який в кінцевому підсумку їх собі підпорядковує. Звідси постійне трагічне протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю - з іншого. Звідси дуалізм, від якого страждають гофманівських герої, двоемирие в його творах, нерозв'язність конфлікту між героєм і зовнішнім світом в більшості з них, характерна двоплановість творчої манери письменника.

7. «Золотий горнець».Фантазія Гофмана в усьому її багатстві й винахідливості розкривається в повісті-казці “Золотий горнець” (1814) - одному з найвідоміших його творів.

Філістер (нім. Philister — філістимлянин) — людина з обмеженим світоглядом, самозадоволена, яка не цінує знання, науку, не розділяє естетичних або духовних цінностей; неосвічений обиватель, що відрізняється лицемірною, святенницькою поведінкою; людина без духовних потреб

Філістер також є людина заскорузла, дріб'язкова, без ідеалів, зарозуміла, раб міщанської моралі.

Філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі.

Поняття спочатку виникло у студентському середовищі міста Єни на кінці XVII столітті внаслідок кривавих сутичок між студентами університету та городянами-бюргерами. Так називали не пов'язаних з університетом городян, які займали у відношенні до студентів так ж позицію, як філістимляни у відношенні до євреїв. Англійський поет і культурний критик Метью Арнолд (1822-88) адаптував і застосовував німецьке слово філістер для позначенняантиінтелектуалізму у своїх творах.

 

Пов’язаність реального і фантастичного лежить в основі художнього ладу повісті, у своєрідній двоплановості його образів: сірий архіваріус Ліндгорст в іншому, фантастичному плані - могутній Саламандер (дух вогню), пересічна вулична торговка Ліза перетворюється на могутню чарівницю, породжену силами зла.

Герой твору студент Анзельм належить до тих героїв Гофмана, що живуть у двох світах, точніше ж, він знаходиться на роздоріжжі між двома світами, і за його душу ведеться між ними запекла боротьба. Перший із цих світів, реально-побутовий, представлений конректором Паульманом, його дочкою Веронікою і реєстратором Геєрбандом; це світ гофманівських філістерів з усіма їхніми характерними ознаками. Другий,  романтично-фантастичний світ - це архіваріус Ліндгорст, його дочка, золотисто-зелена змійка Серпентина та дві її сестри; власне, це їхнє інобуття, а їхній дійсний світ - фантастична Атлантида, царство гармонії і красиві

Головний герой повісті Анзельм далеко відходить від стереотипу романтичного героя. Він не виявляє ні сили духу, ні палких пристрастей, він цілком залежний від дії зовнішніх сил. Це досить буденна фігура, дивак і невдаха, але в душі він поет, що й відкриває йому доступ у романтично-фантастичний світ. Боротьба за його душу, що велася між Веронікою і Серпентиною й тими силами, що стояли за ними, завершується перемогою Серпентини, що в плані символічному прочитується як перемога поетичного покликання героя.

 

8.Нічні етюди - збірка оповідань і повістей з тих, які найкраще читаються і слухаються перед сном. Це цілий світ, де вигадливо змішується реальне і ірреальне, панують примарні, фантастичні образи, а над всіма подіями і долями панує невідворотне містичний початок. Це зображення «нічного боку душі», поетичне закріплення незвіданого і таємничого, прозріває і ощущаемого в житті, що впливає на людські долі, тривожного розум і уяву.

Содержание сборника:

• Часть I (1815)

Песочный Человек / Der Sandmann (1815)

Игнац Деннер / Ignaz Denner (1815)

Церковь иезуитов / Die Jesuiterkirche in G.

Санктус / Das Sanctus

• Часть II (1816)

Пустой дом / Das öde Haus (1816)

Майорат / Das Majorat (1816)

Обет / Das Gelübde (1816)

Каменное сердце / Das steinerne Herz (1816)

Фантастика Гофмана набирає відчутно іншого змісту й характеру в наступний період його творчості, коли з’являються такі твори, як “Нічні повісті” (1816), роман “Елексири диявола” (1815-1816), повісті “Пригоди Сільве-стрової ночі”, “Магнетизер” та ін. Із неї зникає елемент іронічної гри, що іскриться насмішливим гумором, натомість з’являється похмурий “готичний” колорит, атмосфера зловісності й страху. У творах Гофмана цього періоду оживає традиція “готичного роману”, що дружно констатується дослідниками; завершене втілення вона знаходить в романі “Елексири диявола”, який небезпідставно називають одним з кращих “пізньоготичних” романів.

У зазначених творах міняється місце дії, розігрується вона тепер не в містах чи фантастичних Атлантидах, а в феодальних замках, у монастирях, князівських резиденціях, в горах і лісах. Інші тут і персонажі: не філістери, смішні в своїй обмеженості й самовдоволенні, але незлісні, і не фантазери-ентузіасти, а представники феодальних родин, обтяжених злочинами, ченці-відступники, двійники й привиди. В цих творах висловлене й інше світосприйняття, його домінуючий мотив - “неподільне панування над  людською долею безпощадної  у своїй  жорстокості демонічної стихії. Людина, яка потрапляє під її згубний вплив, видається Гофманові “сліпою іграшкою безжалісного фатуму”. “Героєві цих творів не судилося знайти ніде спокою, йому загрожують страшні привиди, таємничі нічні голоси сковують йому душу жахом, страх смерті не дає йому ані хвилі відпочинку” (А. Шамрай).

“Чорні” романи й повісті Гофмана говорять про всесилля зла, повінь зла, яка проникає всюди - в князівські покої, затишні бюргерські будиночки, замки родовитих аристократів, під монастирські склепіння. В повісті “Майорат” розповідається про жахливу ворожнечу між братами-аристократами, яка завершується тим, що один брат вбиває іншого, і на його нащадків падає прокляття, їх переслідує привид вбивці. Кошмарної фантастики сповнена інша з “нічних повістей” Гофмана, “Пісочна людина”, оповідання “Магнетизер” та інші твори. Концентроване втілення ці мотиви, “нічна сторона” буття й людської душі знайшли в романі “Елексири диявола”, про який Гейне писав у “Романтичній школі”, що в ньому “зосереджене все найстрашніше й найжахливіше, що тільки може придумати людський розум”.

Один з характерних образів Гофмана - образ ляльки, автомата, уявно живої істоти, яка не оживити. У новелі-казці «Пісочна людина» студент Натаниэль закохується в красуню Олімпію, зустрінуту їм на балі. Однозначність і подібність реплік красуні, що вимовляє тільки «Ах-ах»! у відповідь на усі його спроби завести світську бесіду, не бентежать Натаниэля, оскільки з подібною стандартністю мислення і мови він постійно зустрічається у своєму колі. Але одного разу, піднімаючись по сходах, Натаниэль бачить дивну сцену: два, здавалося б, поважних людину рвуть один у одного з рук велику ляльку із заводним ключиком, що стирчить в спині. Натаниэль з жахом дізнається в ній Олімпію. Він не може, на відміну від легендарного Пигмалиона, оживити любов'ю свою обраницю, а вона, не будучи Галатеей, і не піддалася б пожвавленню. Навпаки, Олімпія захоплює Натаниэля у свій неживий світ: він гине, кинувшись вниз з даху будинку.
«Пісочна людина« входить у збірку новел, названих Гофманом »Нічні повісті«. У них письменник дав волю похмурій стороні своєї невичерпної фантазії. »У «Нічних оповіданнях” перевершене усе найжахливіше і моторошніше. Дияволові не написати нічого більше диявольського»,- писав Генріх Гейне. Але той же Гейне помітив, що «Гофман зі своїми химерними карикатурами завжди і незмінно тримається земної реальності». У його похмурої фантастики завжди є життєвий грунт. Гофман алегорично відображає темні сторони німецької дійсності і ті страждання, «які терплять люди під гнітом великих і малих тиранів».

Фантастика Гофмана, подібно до фольклорної, знає різку поляризацію яскраво сяючого світла і густого мороку, але в ній бувають і невластиві фольклору півтону. Жанр більшості прозаїчних творів Гофмана краще всього можна було б визначити їм же придуманою формулою: «казка з нових часів» або «казка про реальний». Такий підзаголовок він дав своїй новелі «Золотий горщик», і його з повним правом можна було б розповсюдити і на інші його твори.

У німецькому романтизмі склався особливий тип літературної казки - новели або повести з елементами казки. Казкові мотиви не лише широко запозичувалися при цьому з національного фольклору і з фольклору інших народів, але і придумувалися наново за зразком фольклорних. Це були саме казки з нових часів, тому що казкова фантастика ставала в них формою рішення найнайсучасніших проблем. Гофман черпав мотиви і з міфів і казок різних народів, і з власної найбагатшої фантазії, супроводжуючи усе це то гумором, то сатирою, то нагнітанням жахів - і неодмінно романтичною іронією, що підкреслює свободу і умовність його, фантастичних побудов. Він, власне, грав в казку - казка як така навряд чи могла б витримати навантаження такого глибокого змісту.

 

9. «Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер» — це «казка про реальне», у якій він подав власне філософське бачення сенсу життя людини. Автор використав прийом двоплановості дії з метою висвітлити проблеми реального життя Німеччини («мікрокнязівства», німецькі імена більшості героїв, типова німецька їжа тощо).

ЗМІСТ ТВОРУ САТИРИЧНИЙ

Сатиричне викриття суспільства філістерів:

• керівників німецького князівства;

• тогочасної політики і просвітництва;

• вчених і чиновників.

МЕТАФОРИЧНИЙ

Втручання казкових персонажів у загальний хід розвитку сюжету.

Тема повісті: показ духовно обмеженого світу філістерів, у якому немає місця ентузіастам.

Ідея: викриття негативних рис особистості (жадоба влади, жорстокість, підступність); засудження адміністративної системи, прославлення творчої людини.

Проблематика: — грошей і влади;

6. клас морально-етичних проблем;

7. кохання;

8. освіти;

9. добра і зла;

10. творчої людини і бездуховного філістера.

Мета автора — застерегти тих, хто прагнув лише службового і матеріального благополуччя.

Герої Гофмана теж поділені на два табори — філістерів та ентузіастів. Філістери — це люди, що цілком задоволені життям і всім, що їх оточувало; вони не знали і не хотіли знати ніяких високих поривань, їх більшість. Вони володарі і мешканці світу реального, у якому цінували лише високі життєві блага, а все інше для них нічого не варте. Усі ці герої досить прозаїчні, реалістичні, бездуховні й обмежені люди, їхнє життя нудне й нецікаве. Таке «хворе суспільство» і породжувало «Цахесів», що втратили духовні та моральні орієнтири.

Світ філістерів Гофман викрив за допомогою іронії:

• «просвітницька» діяльність Пафнутія Великого мала псевдо-просвітительські наслідки, порушуючи звичайне гармонійне життя людей;

• князь Барзануф полюбляв нагороди, такі захоплення свідчили про обмеженість і пихатість правителя;

• професор Мош Терпін — жалюгідний раціоналіст, його дослідження і відкриття безглузді і нічого спільного з наукою та освітою не мали;

• Кандіда (кохана Бальтазара) — вродлива, досить звичайна і дещо легковажна дівчина, не дуже освічена, полюбляла лише веселі розваги.

Філістерам Гофман протиставив ентузіастів. Вони жили наче в іншому вимірі, їхній світ набагато ширший, складніший, проте прекрасніший. Над ними не мали влади ті цінності, що хвилювали філістерів. Глибока духовність і щире відчуття краси — ось їхні визначальні риси.

Основний конфлікт твору — протистояння митця (Бальтазара), який бачив і цінував прекрасне, жив і творив за законами вищої духовності, і філістера (Ціннобера), який поклонявся золоту, втратив цінніші орієнтири, жив за законами голого практицизму.

Глибокий задум автора утілений у незвичайній долі потвори Цахеса, яка зумовлена тим загадковим для романтика законом, за яким матеріальні й духовні блага в буржуазному суспільстві розподілені не рівноцінно: той, хто мав владу, присвоював собі плоди розуму й рук тих, хто нічого не мав.

Цахеси і їм подібні з'являються і процвітають, а Бальтазари йдуть у вигнання, а то й у в'язницю, або ж їх «приручають» завдяки:

• засліпленому суспільству, що втратило духовні цінності і творило собі кумира;

• владі грошей (їх символ — 3 золоті волосини у Цахеса).

Автор дійшов висновку: багатство й людська глухота, те, що люди забували закони природи й краси, — все це призвело до панування безглуздості й вульгарності. Але Гофман вірив у велику силу мистецтва — перемога на сторінках його казки можлива, але у світі людей все набагато складніше. Цим і пояснював іронічний фінал твору. Таким чином, занепад бездуховності призвів до збільшення філістерського світу, а її відродження — навпаки, до процвітання життя у суспільстві.

 

10.Художня манера і основні мотиви творчості Гофмана представлені в романі "Життєва філософія Кота Мурра". Це один із самих найвизначніших творів письменника.

Основна тема роману - конфлікт художника з дійсністю. Світ фантастики зовсім зник зі сторінок роману, за винятком деяких другорядних деталей, пов'язаних з образом майстра Абрагама, і вся увага автора зосереджена на реальному світі, на конфліктах, які відбувалися в сучасній йому Німеччині.

Головний герой кіт Мурр - антипод Крейслера, його пародійний двійник, пародія на романтичного героя. Драматичній долі справжнього художника, музиканта Крейслера протиставлено буття "освіченого" філістера Мурра.

Увесь кошачо-собачий світ у романі - сатирична пародія на німецьке суспільство: аристократію, чиновників, студентські угрупування, на поліцію тощо.

Мурр думав, що він визначна особистість, вчений, поет, філософ, а тому літопис свого життя вів "з повчанням кошачої молоді". Але в дійсності Мурр був уособленням "гармонійного нахаби", який такий ненависний романтикам.

Гофман намагався уявити в романі ідеал гармонійного суспільного устрою, в основі якого лежало загальне поклоніння перед мистецтвом. Це Канцгеймське абатство, де шукав притулку Крейслер. Воно мало чим схоже на монастир і скоріше нагадувало Телемське абатство Рабле. Однак і сам Гофман усвідомлював нереальну утопічність цієї ідилії.

Хоча роман не завершений (через хворобу і смерть письменника), читачу стала зрозуміла безвихідь і трагізм долі капельмейстера, в образі якого письменник відтворив непримиримий конфлікт справжнього художника з існуючим суспільним ладом.

Творчий метод Е.Т.А.Гофмана

o Романтичний план.

o Тяжіння до реалістичної манери.

o Мрія завжди розвіюється перед тягарем реальності. Безсилля мрії викликає іронію, гумор.

o Гумор Гофмана змальований у сумних тонах.

o Двоплановість творчої манери.

o Невирішеність конфлікту між героєм і зовнішнім світом.

o Головний герой - людина творча (музикант, художник, письменник), якій досяжний світ мистецтва, казкової фантастики, де він може реалізувати себе і знайти притулок від реальної буденності.

o Конфлікт художника із суспільством.

o Протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю - з іншого.

o Іронія - суттєвий компонент поетики Гофмана - набуває трагічного звучання і заключає в собі поєднання трагічного і комічного.

o Переплетіння і взаємопроникнення казково-фантастичного плану з реальним.

o Протиставлення світу поетичного і світу буденної прози.

o В кінці 10-х рр. XX ст. - посилення суспільної сатири в його творах, звертання до явищ сучасного суспільно-політичного життя.

 

11.«Озерна школа» англійських поетів-романтиків — напрям в англійській поезії на межі XVIII—XIX ст. До групи цих поетів-лейкістів ( від англ. lake — озеро ) належали талановиті майстри слова: Вільям Вордсворт, Роберт Сауті та Семюел Колрідж. Вони мешкали в Озерному краї, спромоглися, заперечуючи раціоналістичний догматизм класицизму тапросвітництва, здійснити оновлення англійської лірики. Для їхньої поезії характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини, ідеалізація середньовічної минувшини.

Вільям Вордсворт (англ. William Wordsworth; 7 квітня 1770, Кокермаут, — 23 квітня1850, Райдал-Маунт, поблизу Грасміра, Вестморленд) — англійський поет-романтик. Видатний представник «озерної школи».

У поезії В. переважають образи природи. Міста, навіть провінційного, у Вордсворта немає. Тільки у сонеті «До Лондона» він намалював Лондон, який, проте, нагадує у Вордсворта спокійну і сплячу садибу. У сонеті немає жодної характерної риси міста, не зважаючи на те, що він написав цей сонет, стоячи на Вестмінстерському мосту, в самому центрі Лондона.він відкрив природу англійцям, і його вважають кращим майстром пейзажу. Все, що зображав, дано на тлі природи: жебрак сидить на віддаленій скелі, кішка грає зів'ялим листям, глухий селянин лежить під сосною тощо. Час він вимірює квітучими веснами, жнивним літом, рясною плодами осінню, холодними довгими зимами. Найтонші відтінки психіки він перекладає мовою природи. Такий недолік людського організму, як глухоту, У творчості Вордсворта є частка містики і обожнювання природи, є трохи моралізування і набожності, але все це втрачається в його глибоко ліричною і простою поезією. У творах Вордсворт знайшли місце і селянин, і солдат, що повернувся із служби, і коробейник, і селянські діти («A Noble Peasant»; «We are Seven»; «The idiot Boy» тощо).

 

«Поема про старого моряка» Сэмюэла Колриджа оповідає про надприродні події, що відбулися з моряком під час затяжного плавання. Він розповідає про це багато пізніше випадковому співрозмовнику, якого відвернув від весільної процесії.

... Після відплиття з порту корабель головного героя потрапив у шторм, увлекший його далеко на Південь, до Антарктики. З'являється вважається добрим знаком альбатрос і виводить корабель з льодів. Однак моряк вбиває птицю з арбалета, сам не знаючи навіщо. Товариші лають його за це, але коли туман, що огортає корабель, развеевается, вони змінюють свою думку. Але незабаром корабель потрапляє в мертвий штиль, і моряка звинувачують у тому, що він накликав на всіх прокляття.
З неба проливається дощ і втамовує спрагу моряка, його корабель пливе прямо додому, не підкоряючись вітру, ведений вселитися в тіла мертвих ангелами. Привізши моряка додому, корабель зникає разом з командою у вирі, але нічого ще не закінчено, і Життя-в-Смерті змушує моряка блукати по землі, розповідаючи всюди у повчання свою історію і її урок:

Той молиться, хто любить все -

Створення і тварюка;

Потім, що люблячий їх бог

Над цією тварюкою цар.

Значення:

«Поема про старого моряка» вважається відправною точкою розвитку англійського романтизму. Вона примітна своїм навмисне архаізірованная мовою і винахідливим використанням майже всіх відомих на початок XIX століття поетичних прийомів, включаючи ускладнені алітерації і навіть какофонію (With throats unslaked, with black lips baked, Agape ...). Приклади з «Старого моряка» часто призводять в англомовних посібниках з просодії.

Відгукнувшись на скарги перших рецензентів щодо ускладненості мови, часом затемнює зміст поеми, Кольрідж переглянув текст для наступних видань «Ліричних балад». Крім того, він забезпечив твір розлогими коментарями.

 

12. Вальтер Скотт-фундатор жанру іст.роману. роман «Айвенго».

Новаторство В. Скотта полягало в тому, що він створив жанр історичного роману, «до нього не існуючий» (за визначенням В. Г. Бєлінського). В основу світогляду і творчості прозаїка ліг величезний політичний, соціальний і моральний досвід народу Шотландії, який протягом 4 століть боровся за свою національну незалежність проти економічно розвиненої Англії.

Історичний роман В. Скотта став не лише продовженням літературних традицій, а невідомим до того художнім синтезом мистецтва та історичної науки, що відкрило новий етап у розвитку англійської і світової літератури.

він сам визнавав першість за романом Х. Уолпола «Замок Отранто

Англійський письменник також вважав себе багато в чому зобов'язаним Марії Еджворт, чиї романи про Ірландію підказали йому тему і її вирішення на матеріалі його батьківщини —Шотландії.

Таким був особистий досвід прозаїка: характер історичного мислення в літературі, коли він узявся за створення історичного роману.

В. Скотт дійшов до історичного роману, детально обдумавши його естетику, відштовхнувся від добре відомих і популярних у той час готичного і антикварного романів. Готичний роман виховував у читача інтерес до місця дії, а отже, навчив митця співвідносити події з конкретним національним підґрунтям. У готичному романі посилений драматизм сюжету, характер отримав право на самостійність поведінки і роздумів, тому що він теж містив у собі частину драматизму історичного часу. Антикварний роман навчив В. Скотта уважно ставитися до місцевого колориту, реконструювати минуле професійно і без помилок, відтворюючи не лише правдивість матеріального світу епохи, але, головним чином, своєрідність її духовного обличчя.

3. Широка панорама життя Середньовічної Англії в історичних романах письменника: «Роб Рой», «Уеверлі», «Квентін Дорвард»

 

«Айвенго»(1820). В. Скотт змальовує Британію XII століття — пори, коли в цій країні посилились протиріччя між її народами, зокрема норманами і саксами. У той же час загострились внутрішні міжфеодальні конфлікти, поглибились протиріччя між феодалами та селянами. Король Англії намагається зміцнити державу, створити централізовану монархію. Поряд зі змалюванням історичного конфлікту, Вальтер Скотт відтворює побутовий фольклорний колорит, широко використовує багату мовну палітру того часу. Персонажів роману автор зумисне змальовує різними: тут немає всуціль позитивних чи абсолютно негативних типів.
Таким чином автор привертає увагу до проблеми порозуміння між двома народами, з яких має народитися одна нація — англійська.

Події, відтворені в «Айвенго», відбуваються наприкінці XII століття, коли Англією правив король Річард Левове Серце. Конфлікт твору зводиться до боротьби бунтівної феодальної верхівки, що була зацікавлена в збереженні феодальної роздробленості країни, проти королівської влади, що втілювала собою ідею централізованої держави. Автор показує, що симпатії народу — на боці короля. Річард Левове Серце йде на штурм замку Фрон де Бефа поряд із стрільцями Робіна Гуда. Цьому епізоду письменник надає символічного значення.

Вальтер Скотт майстерно відтворює також національний конфлікт. На початок дії твору минуло понад сто років з часу завоювання Англії норманами. Серед вільнолюбних саксів жило прагнення до національної незалежності. Вальтер Скотт надав цьому конфлікту великої гостроти, показавши насамперед ненависть простого народу до норманських феодалів.

Більшості героїв з народу властиве прагнення до волі, готовність боротися за своє право бути незалежною людиною. Таким є свинопас Седріка Гурт, такими є і стрільці Робіна Гуда, який виступає в романі під іменем Локслі.

Історизм Вальтера Скотта виявився в умінні відкрити потаємні пружини історичного процесу і розповісти про те, як позначилась їх дія на долях окремих людей. Сам сюжет «Айвенго» побудовано на ворожнечі між прибічником короля Річарда лицарем Айвенго і зловісним храмовником Бріаном де Буагілбером. Але в подіях приватного життя Вальтер Скотт відтворює конфлікти історичного масштабу. Письменник також з великою майстерністю зображує колорит епохи: особливості побуту, звичаїв, костюмів, мови. Так перед читачем постає Англія кінця XII століття в переконливих образах і картинах.

Король Річард веде боротьбу з братом Джоном, який намагається захопити владу, а також із норманськими баронами, що хотіли зберегти свою незалежність від короля. Політичний конфлікт ускладнюється національним протистоянням: корінне населення — сакси не можуть змиритися з володарюванням норманів в їхній країні. В романі також представлені низи суспільства — доведені до розорення селяни перетворилися на розбійників, які ведуть боротьбу з гнобителями.

У романі подані образи як реальних історичних осіб (Річард Левове Серце, принц Джон), так і вигаданих героїв (лицар Айвенго, леді Ровена, Ребека, Седрік Ротервудський та інші).Дуже яскравий герой роману Король Річард — справжній лицар: сміливий, мужній, відчайдушний, чесний. Виступає не тільки як захисник інтересів баронів — норманів, а й корінного населення Англії — саксів, інтересів простого народу Англії. Він вміє чудово спілкуватися як із вищим світом, так і з простим народом. Проте, слава мужнього воїна була для нього дорожче за славу мудрого правителя.

У зображенні В. Скотта норманські барони — пихаті, нахабні люди, для яких не існує ані законів, ані моралі. Найяскравіший з цих образів — лицар ордену храмовників Бріан де Буагилбер. Він дуже честолюбний. Для нього і релігія, і лицарський орден, і люди — засоби досягнення особистої мети.

Рицарські турніри — найцікавіше й найпрекрасніше видовище того часу, яким захоплювалися усі: багачі, бідняки і дворяни. В середньовічній Англії вірили в чаклунство. Одну із героїнь роману, Ребеку, звинувативши в чаклунстві, погрожують спалити на вогнищі. У романі В. Скотт дає детальні описи трапез, одягу того часу, лицарських обладунків.

На сторінках роману оживає історія однієї з європейських держав. Гострий сюжет весь час тримає читача в напрузі. В романі на першому плані такі вічні людські цінності, як чесність, шляхетність, мужність, вірність.

 

 

 

 

 

 

13.14.Дж.Г.Байрон. життєвий та творчий шлях. Провідні теми та мотиви лірики.»байронізм»

Джордж Гордон народився в Лондоні в старовинній, але збіднілій дворянській сім'ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся, успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир (великому промисловому центрі Англії). Саме тут Байрон став свідком жахливого визиску пролетаріату й виступів луддитів. «Години дозвілля» (1807) — перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі»(1809) поклала початок теоретичній полеміці Байрона з реакційним романтизмом, якої він не припиняв протягом всього життя. Байрон суворо осуджував поетів т. з. «озерної школи» за зраду прогресивних ідей, нещадно висміював потяг до середньовіччя,містики.

Літературну славу й світове визнання принесли Байрону перші дві пісні «Паломництва Чайльда Гарольда» (1812), написані під враженням подорожі до Португалії, Іспанії,Албанії, Греції, Туреччини. Публікація цього поетичного щоденника знаменувала собою народження революційної течії в англійському романтизмі. Саме тут Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн. Для цього він використав традиційну на той час форму мандрів романтичного героя.

Повернувшись до Англії, Байрон бере активну участь у політичному житті країни, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Своє обурення реакційною політикою уряду, ідею неминучості народної помсти Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812), а також у віршах та епіграмах 1812—1816. У ці ж роки Байрон створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Гяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше — «Мазепа», 1818, та ін.), об'єднаних спільними настроями. В цих поемах особливо помітнісуперечності світогляду Байрона — могутній протест поета-романтика проти ненависної йому дійсності і анархо-індивідуалістичні мотиви та песимізм. Настрої трагічної самотності, відчаю, нігілістичне заперечення можливостей суспільного прогресу особливо виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред»(1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від'їзду Байрона з батьківщини внаслідок жорстоких переслідувань його панівними класами Англії. Так звана світова скорбота Байрона виникла насамперед під впливом духовної кризи, пережитої поетом у зв'язку з крахом ідеалів Французької революції та реставрацією «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона. Сила Байрона в тому, що він зумів перебороти свої вузько індивідуалістичні й песимістичні настрої і в громадсько-політичній діяльності та у кращих творах залишився активним борцем проти реакції за краще майбутнє народу. Цю силу він черпав у живому зв'язку з визвольними рухами сучасності. Навіть у найтяжчі для нього часи внутрішньої розгубленості Байрон вірний своїм демократичним принципам. У поемі «Шільйонський в'язень» (1816) він оспівав мужність швейцарського республіканця 16 ст. Боннівара, створив бойовий гімн англійських луддитів — «Пісня для луддитів» (1816).

Байрон Джордж Гордон У 3-й і 4-й піснях «Чайльда Гарольда» (1817—1818) поет заявляє про свою відданість поглядам французьких просвітників, висловлює віру в справу революції. З 1817 по 1823 Байрон жив в Італії, брав активну участь у боротьбі карбонаріїв. Серед численних творів цього періоду, позначеного найвищим розквітом поетичного генія Байрона, особливе місце належить містерії «Каїн» (1821). Біблійна легенда про перших людей на землі під пером Байрона набирає могутнього атеїстичного й революційного звучання. Мотиви «світової скорботи» поєднуються з ідеями прометеївського богоборства й гуманізму.

Байрон був не тільки романтиком. Він також написав злободенно-сатиричні твори, позначені виразним реалізмом («Видіння суду», 1821; «Бронзовий вік», 1823, та ін.). Незакінчений роман у віршах «Дон Жуан» (1819— 23; 16 пісень) завершує творчий шлях поета. Це грандіозний критичний огляд суспільного життя тогочасної Європи. Протест Байрона проти соціального й національного рабства, мілітаризму, церкви, порочної дворянсько-буржуазної моралі й тема революційного народу звучать тут з особливою силою, бо розкриваються вони переважно реалістичними художніми засобами. Останні місяці свого життя Байрон перебував у Греції, де в рядах грецької армії боровся за визволення Греції з-під турецького ярма. Там же (в грецькому місті Месолонгіон) він захворів на пропасницю, від якої помер.

Могутня творча індивідуальність і блискучий волелюбний талант поета здобули всесвітнє визнання. Байрон мав надзвичайно великий вплив на передову літературу свого часу. Він завоював любов і пошану Олександра Пушкіна, Віктора Гюго, Генріха Гейне, Шандора Петефі, Адама Міцкевича, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка. За свідченням Енгельса, Байрон був улюбленим поетом англійських робітників епохи чартизму. Своїм однодумцем його вважали декабристи. Бєлінський назвав його неосяжноколосальним поетом, Прометеєм нового часу. Твори Байрона перекладалися багатьма мовами; українською мовою їх перекладали Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та ін.

Байронізм - романтична течія в континентальній європейській літературі початку XIX століття, яке виникло під впливом англійського поета Байрона. Для байроністом властиво розчарування в суспільстві і світі, настрої «світової скорботи», різкий розлад між поетом і оточуючими, культ надлюдини (під визначення якого ідеально підходив Наполеон). Ліричний герой їхніх творів отримав назву байронічного.

 

15.Байрон«Дон Жуан»широкий спектр соціально-філософської, -політичної проблематики,іронія образу Дон Жуана

У «Дон Жуані» байрон протестує проти гніту та політичної тиранії найбільше ніж і попердн.творах,опираючись на феодально-церковну реакцію,висміює англ..банкірів та «продажну владу». Батько Гайде порівнюється ним з премьєм-міністром;банкір або політичній діяч це той же шахрай,лише і більшому масштаб ,однак ніхто не думає навіть обуритися їх грабіжками у «цивілізованому суспільстві». Цей грабіж називають «податком».

Інколи соціальне життя англії та європи засмучують поета, і він називає світ – тісною темницею,а англію «в’язничним часовим».

У 10-16 піснях байрон висвітлює антинародну політику англійської влади,лицемірья та нікчемність вищого світу,комедію парламентської боротьби, жагу до користі та вузькі погляди англ..буржуа., володарів «СІТІ» - банкірів, які вважаються істинними хозяйвами в соціумі.

Чим далі тим більше конкретизується сатира у піснях. Автор висміює навіть окремі індивіди. Погляд на англію як на вільну країну викривається в сцені коли приїхав дон жуан у британію:йому довелося відразу вступити в суперечку з грабіжниками.Байрон каже що кожен народ бачить Англію як ворожу злу силу. Там платяться податки майже за повітря яким ви дихаєте.

ДОНЖУАН
Тут дон Жуан абсолютно пасивний. Розгортається довгий ланцюг любовних пригод героя «із заміжньою доньей Юлією в Іспанії, з чарівною Гаіде на первісному острові після корабельної аварії, з наложницею турецького султана в його гаремі, з Катериною II в Росії ... нарешті, у світському суспільстві Лондона ... Ніде й ніколи він не є в любові агресивним початком, чи не він переслідує жінку і не він гвалтує жінку, а його - пасивного, не протидіє, жінка бере, якщо до того представиться випадок »(Фріче). В епоху розпаду феодальної культури і психіки дон Жуан загубив свій хижий вигляд, став любителем «мирних насолод».

 

16. Франсуа Рене де Шатобріан «Геній християнства» як підсумок ідейно-художніх шукань письменника. Повісті «Атала та РЕНЕ».

Шатобріан починає працювати над найвідомішим своїм філософським твором «Геній християнства» (закінчений ще в еміграції, але виданий після повернення до Франції в 1802 р.). У цьому величезному трактаті Шатобріан сподівався повернути престиж католицизму, дискредитувати просвітителями. У цьому зв'язку він приділяє велику увагу естетичній цінності християнської релігії, обращающей погляд художника до складності внутрішнього світу людини і підтверджуючої всемогутність Бога величчю своїх обрядів, пишністю архітектури, урочистістю картин природи. З поверненням Шатобріана на батьківщину починається його політична кар'єра, перипетії якої - наочне свідчення його егоцентризму.

 

Не складалися його відносини і з церквою; занадто суб'єктивно з точки зору охоронців віри тлумачилися в «Генії християнства» її догмати, надмірно багато уваги у трактаті приділялася емоціям, викликаним урочистістю богослужіння, архітектурою храмів і іншими чисто зовнішніми аксесуарами. Одним з важливих положень трактату, що обгрунтовують перевагу християнства перед політеїзмом, є зіставлення творів поетів-язичників і творінь письменників-християн. Шатобріан наводить безліч прикладів на підтвердження своєї правоти, показуючи, що християнство означало новий підхід до зображення людини, оскільки звернуло увагу на внутрішній світ особистості - складний, суперечливий.

 

Висуваючи ідею «смутності пристрастей», автор «Генія християнства», по суті справи, формулює основоположний принцип романтизму - суб'єктивність. По ходу міркувань дають про себе знати і інші, теж властиві романтизму особливості, наприклад, вихваляння величі природи і пробуджує нею емоцій. Правда, у трактаті ця тема трактується як наочний прояв всемогутності Творця. Тій же меті підпорядкована хвала пишності старовинних соборів, побудованих людьми на славу свого небесного пана.

 

Найбільший інтерес представляє другий розділ книги «Геній християнства», пов'язаний з розглядом поетики християнства. Аналізуючи епічні поеми, порівнюючи їх сюжети з сюжетами міфологічними, Шатобріан вважає, що християнської чудове змінює язичницьку фантастику і що повернення до людини робить поезію багатшим, цікавішим, значніше. Категорія пристрастей аналізується письменником у повній відповідності з тими змінами які відбулися в людському суспільстві після прийняття хрис анства. Необхідно відзначити дві важливі думки, які формулир Шатобріан: думка про моральному змісті пристрасті в нове вре (гордість була в язичницькі часи гідністю, а тепер недолік), а також положення про «смутності пристрастей», який є основоположним при характеристиці романтичного героя.

 

 

Думки про причини глибокої меланхолії, безмежній гіркоти і прихованого неспокою людини підкріплюються численними прикладами з літератури, що не заважає Шатобриану створити власні ілюстрації до тези про «смутності пристрастей» в жанрі повісті-сповіді («Рене» і «Атала»).

 

Всі ці положення, викладені логічно, емоційно і поетично, дозволяють говорити про романтичний світосприйнятті автора. А між тим Шатобріан не вважав себе новатором в області поетики.

 

17. Філософська лірика Альфреда де Віньї. ЇЇ теми та мотиви.

поеми на біблійні сюжети.

Віньї теж був властивий романтичний титанізм, і в триптиху він творить титанічні образи героїв, які в гордій і трагічній самотності високо підносяться над світом та людьми. Так, у поемі «Мойсей» змальовано величний образ біблійного народного вождя й пророка, наділеного незвичайною духовною силою. Відчуженість від середовища, горда самота, загальний безвідрадний погляд на долю людини та людства, культ стоїчного страждання, світова скорбота, — все це звучить у Віньї голосніше й виразніше, ніж у будь-кого з французьких романтиків

До найвідоміших поетичних творів Віньї належить поема «Елоа» на сюжет про «грішного ангела», поширений у романтичній літературі («Падіння ангела» А. де Ламартіна, «Кінець Сатани» В. Гюґо, «Любов ангелів» Т. Мура, «Демон» М. Лєрмонтова, почасти «Каїн» Дж.Н.Г. Байрона тощо). Поміж згаданих творів поема Віньї найбільше перегукується з лермонтовським «Демоном». У ній ангел Елоа, народжена зі сльози Христа, спускається в пекло до Сатани, сподіваючись врятувати його своїм коханням, але ця любов виявляється для неї згубною. Віньї створив у поемі титанічний образ Сатани, який у тотальній байдужості до світу творить зло, сам того не усвідомлюючи. Читачів вразили також «космічні пейзажі» поеми, не лише їхня неосяжність, а й колористичне багатство й тонке нюансування.

Мотиви та настрої, що визначились у перших поетичних збірках Віньї, залишаються домінуючими і в його пізній поезії, у збірці «Долі» («Les destinees»), що вийшла посмертно. Збірка відкривається однойменною поемою, в якій звучить мотив всесилля і всевладдя долі, яка набирає обрисів античного фатуму. «З першого дня творіння // Тяжка й могутня ступня долі // Опускається на кожну голову й кожне діяння», — такий урочистий і похмурий зачин цієї поеми, написаної «дантівським розміром», терцинами. Ще масштабніше і трагічніше звучать у цій збірці ідеї самотності у світі людини, відкинутої і природою, і Богом.

Мотив відірваності людини від природи звучить уже в поезії В. 20-х років, але концентрованого похмуро-патетичного виразу досяг він у його пізній поезії, зокрема в поемі «Хатина пастуха. До Єви». Тут «людському балагану» з його суєтністю і марнославством протиставлена природа — велична, прекрасна і водночас тотально байдужа до «комедії людської», сповнена «льодового презирства» до неї. У цій поемі природа звертається до людей з такими безжальними словами: «Ви матір'ю звете, а я для вас — могила. // Не,знаю тих, кого я вже згубила, // Не чую, хто хвалу співає в тьмі часу».

 

18.Альфред де Мюссе.Лірика

Перші вірші Мюссе написані під впливом романтичного товариства «Сенакль» («cénacle»), в якому найяскравішими особистостями були Віктор Гюго , Альфред де Віньї , Сент-Бев , Шарль Нодьє і брати Дешан. Але вплив романтичної школи був скороминущим у творчості Мюссе. Він заплатив данину захопленню Іспанією у «Don Paez» і «Contes d'Espagne et d'ltalie», але незабаром став дозволяти собі іронічні витівки проти романтиків («Ballade à la lune») і остаточно порвав зі своїми першими вчителями в «Pensées secrètes de Raphaël».

Після романтичного періоду настав другий, позначений розчарованістю і скептицизмом: у цей час з'являються драматичні поеми: «La Coupe et les lèvres» і «A quoi rêvent les jeunes filles», а також «Namouna». У першій з цих п'єс намічена улюблена ідея Мюссе, що розпуста безповоротно знищує душу і робить неможливим повернення до цноти юнацьких почуттів; в «Namouna» розробляється легковажна філософія розчарованого світського жуїра, дуже дотепна і блискуча; «A quoi rêvent les jeunes filles» — поетичний «marivaudage», де легка скептична усмішка автора надає сумний відтінок наївній поезії сюжету.

Характер поезії Мюссе повністю змінюється в третій періоді його творчості, коли, після легковажного розгулу першої юності, він спізнає першу глибоку любов, яка фатально позначилася на всьому його житті.

Безпосередність зображення відчуттів обумовлена ще однією властивістю поезії Мюссе: він змальовує завжди самого себе, і та подвійність, яка пронизала все його єство, відбилася і в його поезії. Він був пристрасним обожнювачем чистої любові, але, раз занурившись у хвилі пороку, шукаючи забуття, не міг змити з душі плями ганьби, падав все нижче, піднімаючись все вище мріями. Такі ж всі його герої: влада розпусти над душею людини — постійна тема усіх його драматичних творів, з яких особливої уваги заслуговують «Lorenzaccio», «Caprices de Marianne», «Fantasio», «On ne badine pas avec l'amour» та ін. Дія тримається в них здебільшого на межі ідилічного й трагічного; під прикриттям легкого гумору, Мюссе зачіпає найтонші струни душевного життя. Грація діалогу і поетичність окремих жіночих фігур відводять цим витонченим психологічним текстам зовсім особливе місце серед п'єс нового французького театру. Розпач роздвоєної душі виражений з надзвичайною силою і пристрасністю в «Rolla». В душі самого Мюссе жили дві людини, яких він зображує або двома (як у «Caprices de Marianne»), або в одній особі циніка-самогубці, повного презирства до себе.

Ту ж подвійність свого «я» Мюссе малює і в «Nuit de décembre». Він вніс у французьку поезію струмінь індивідуалізму, що позначилося в умінні оголювати страждання душі. На противагу іншим сучасним йому французьким поетам, Мюссе не відрізняється блиском і колоритністю вірша і багатством рими. Вірш його загалом блідий, але часом він піднімається на висоту справжньої поезії і постає в натхненній, глибоко поетичній формі. Саме таким є знаменитий кінець «Nuit de mai», в якому йдеться про самовідданість пелікана, подібні мотиви звучать у стансі «Lucie», в окремих епізодах з «Lettre à Lamartine», «Souvenir» та деяких інших віршів.

Внутрішній зміст поезії Мюссе має ще більше значення: він відобразив складність і суперечливість духовного життя сучасної людини. Мюссе надзвичайно тонко відчував настрої своєї епохи, був справжнім enfant du siecle, тому він досі залишається цікавим для читача своїми переходами від вищого ідеалізму до оспівування швидкоплинних задоволень, зі особливим поєднанням песимізму, цинізму і безмежної ніжності душі.

Ця близькість до духовного життя свого століття зробила Мюссе одним з тих улюблених поетів, яких не лише досі читають, але й перечитують і знають напам'ять.

 

 Альфред де мюссе. Сповідь сина віку.

Роман розповідає нам про французьке суспільство XIX ст., що після поразки наполеонівських компаній було охоплено жахливою хворобою. Зневіра в старих думках, втрата ідеалів та цінностей минулого й незмога відшукати для себе нові орієнтири призвели до передчасного старіння душі, повного розчарування у власних силах і в житті загалом. Моральнахворобаспіймала у свої тенета всіх. Не обійшла вона і головного героя роману- Октава,яскравого представника свого часу.

Розповідь ведеться від Октава - молодого привабливого мрійливого,щиро вірячого в справжні почуття,юнака. Він палко закоханий в Еліс. Вона- центр його власного світу. Але під час чергового бенкету його віра в ідеал знищується підступною зрадою коханої ( Я побачив під столом туфельку моєї коханої, яка спокійно лежала на черевикові її сусіда). Юнак викликає коханця дівчини- свого найліпшого друга- на дуель. Отримавши легке фізичне поранення, Октав все ж відчував себе у край жахливо, бо ті побачення милої ще з трьома чоловіками та її фальшиве каяття зломило в його душі щось світле.Це був той переломний момент, після якого кохання однієї перестає бути цінністю, а вірність – БЛАгодетелью. Той, що дав родючий грунт для повного захоплення хворобою його душі. Відчай та розпука приводять героя до декадансу: завдяки філософії Дежене (Любові не існує, ідеалу нема, бери від кохання те, що тверезий від вина..) він стає великим розпусником, але таке життя не відповідає його уявленням про справжні почуття («Говорят, что Дамокл видел над своей головой меч. Вот так и над развратниками словно нависает нечто такое, что беспрестанно кричит им: „Продолжай, продолжай, я держусь на волоске!“»). Після смерті батька Октав переїздить до його дому в село, де зустрічає молоду вдову Брігіту Пірс, яка все своє життя присвятила допозі бідним та нужденним. Спочатку вона не приймає почуттів юнака і навіть намагається поїхати від нього, але зрештою все ж відповідає взаємністю. Вони- щаслива закохана пара. Але потроху в Октава прокидаються симптоми хвороби- зневіра в усьому доброму (бо ж істинним є лише розпуста, зіпсованість та лицемірство ): чи вірною є йому Бригітта? Чи правда, що кожна жінка рано чи пізно зраджує коханого? Чи ж Дежене правий і любові не існує? Знайшовши її зошит, названий Мій заповіт , герой розуміє, що своїми почуттями, словами й підозрами він вбиває не тільки себе, але й милу.Тоді він вирішує покинути Париж назавжди, віддавши Брігітту у більш надійні та турботливі руки Сміта, тим самим подарувавши їй тихе щастя. І з трьох людей, що страждали з його вини, залишився нещасним лише один.

У вступі до роману Мюссе намагається розкрити суть хвороби століття і, тим самим, суспільну основу трагічної долі героя. Суть хвороби століття полягає у втраті ідеалів, в спустошеності і скептицизмі, в розчаруванні молодого покоління в ідеях Освіти, бо ідеї ці були спростовані практикою буржуазії, що перемогла, і реальна післяреволюційна дійсність виступила як карикатура на те, що обіцяли революції 1789 і 1830 рр. Вступ до Сповіді сина віку показує, що Мюссе був здатний на глибокі узагальнення і тверезу політичну оцінку історичних подій. Незважаючи на складне, деколи захоплене ставлення письменника до Наполеона, Мюссе характеризує його як ката Європи, ведучого на заклання сотні тисяч воїнів; Священний союз і Бурбони представлені ним як царствені павуки, які розірвали Європу на частини, а з пурпурової тоги Цезаря зшили собі вбрання Арлекіна . Мюссе прекрасно розуміє антинародну суть Реставрації і уловлює загнане в підпілля, але не вмираючу незадоволеність обдуреного народу: «Коли ж говорили: «Народ, забудь минуле, обробляй землю і покоряйся», - вони випрямлялися на повний зріст, і роздавався глухий звук. То гуділа в кутку хатини поржавіла і зазублена шабля». В той же час Мюссе, на відміну від письменників демократичного і соціалістичного напряму, відступає перед дозволом поставленого питання, не вірячи в можливість народної перемоги. Сильною стороною роману Сповідь сина віку є глибокий психологізм, який дозволяє письменникові з надзвичайною проникливістю показати трагічність стосунків Октава і Бригіти. Роман Мюссе відображає кульмінацію ідейних протиріч письменника. З одного боку, в Сповіді дано різке засудження буржуазно-паразитичного принципу життя, виражене в трагічних переживаннях Октава. З іншої — показана явна неспроможність самого Октава, який, подібно Лорензаччо, не лише не уміє протистояти мерзенності буржуазного життя, але, навпаки, сам розбещений нею і вже не може відмовитися від прищеплених йому поглядів. Дорога для відродження до нового життя закрита для Октава. Крайній індивідуалізм, скепсис, безвір'я і безперспективність соціальних переконань письменника позбавляють його можливості знайти вихід для своїх героїв. Не маючи сил зробити крок вперед і залучитися до прогресивних демократичних ідеалів, Мюссе робить крок назад і намагається знайти порятунок в релігії. Почавши з гордого виклику божеству (Так це правда, що там порожньо?—кричав Октав, дивлячись в піднебіння, що розкинулося над його головою), герой Мюссе кінчає розкаянням і розчуленням перед розп'яттям, несподівано виявленим їм на грудях його сплячою коханою. Почавши з бурхливих прокльонів розбещеному буржуазному століттю, він кінчає самоосудом і примиренням з тим, що оточує. Розбитий і спустошений Октав відмовляється від коханої, якої не міг принести щастя; він віддає її скромній трудовій людині, якій не властиві бурхливі пориви і егоцентрична зосередженість на своїх терзаннях, настільки характерні для Октава. Роман «Сповідь сина віку» відображає еволюцію романтичного героя від бунтарства до примирення; він відображає в той же час ідейну еволюцію самого письменника. Третій і останній період творчості Мюссе (починаючи з кінця 30-х років) характеризується явним прагненням до примирення з існуючими умовами життя. В багатьох епізодах свого роману Мюссе показав трагічні переживання героя, викликане розпадом етичних засад буржуазно-аристократичного суспільства і скорботною свідомістю безвихідності доль молодого покоління. Герой роману Мюссе декілька нагадує собою бальзаковських героїв — Рафаеля де Валентина («Шагренева шкіра») і Люсьена де Рюбампре («Втрачені ілюзії»). Як і вони, Октав випробував па собі згубна дія розбещених вдач буржуазного Парижа. Але якщо в романах Бальзака на перший план виступало суспільне середовище, що управляло долями персонажів, то Мюссе, на відміну від великого французького реаліста, зосередив свою увагу головним чином на психологічному аналізі переживання героя,блудного сина епохи, що розчарувався в згубних пристрастях і не знайшов для себе жодного ідеалу. Звідує всі насолоди, перетворивши все своє життя на безперервну оргію, Октав поступово переконується в тому, що душевні сили були розтрачені ним негідно, і він намагається знайти в собі можливість етичного відродження. У спорі з другом своїм Дежене, завзятим циніком, Октав захищає особа, він прагне довести, що людина не має бути звільненим від моральної відповідальності за свої вчинки. Істотним моментом в розвитку сюжету «Сповіді» є русоїстський мотив порятунку особи йод дією благотворного впливу на неї природи і породжуваних сю наївних щирих відчуттів. У селі, куди віддаляється Октав з розбещеного Парижа, починається «друге життя» героя — його любов до чесної і здатної на глибокі відчуття молодої жінки Бригіти Пірсон, і він намагається зцілити свою душевну недугу. Але парижанин Октав приніс сюди, в патріархальне село, свої звички городянина — грубу і хворобливу підозрілість, похмурі ревнощі, недовіра до всього на світі, — і це зумовлює розв'язку роману: ідилія перетворюється на невблаганну трагедію, і герої роману розлучаються назавжди. У «Сповіді сина віку» відбився романтичний культ природи, який протягає і в зображенні сільських жителів, носіїв здорової моралі, людяності і щирих відчуттів. Правда, і тут, серед людей, що втілюють «природну» чесноту, можна зустріти і такого злого інтригана, як священик Меркансон, лицеміра, але що втратив зв'язки з аристократичним Парижем. Саму назву роману видає задум автора, прагнучого показати в нім типові явища сучасності, представити у визнаннях «сина століття» не лише нещастя головного героя, але і трагічну долю всього покоління, до якого він належав. При такому підході до зображення дійсності ліричний або «особистий» роман вбирав в себе значний ідейний і суспільний вміст.

 

19. Віктор Гюго.Естетика.Тематика/стиль.

Віктор Гюґо — син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюґо (1773—1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772—1821). Молодший син в сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюґо (1798—1853) і Євгена Гюґо (1800—1837). Його дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначається на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для Дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816, у віці 14 років, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким.»

Гюґо в молодості

1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року він одержав Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) здобула схвалення короля Людовика XVIII: Віктор Гюґо був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дозволило йому одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний в руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго стали Альфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).

1827 року Віктор Гюґо випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її знаменита «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.

Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюґо надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року послідували інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він вперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їх загибель обумовлена ​​фатумом, який служить способом пізнання дійсності, бо в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людської особистості. У цей же період досягає повної зрілості і поетичний дар Гюго.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюґо — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго отримують, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдіна та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

Вже в перших віршах хлопця стали відчутними його політичні погляди. Він повністю став на позиції матері - прославляв Бурбонів і проклинав Наполеона.

Починаючи з 1830 р. Гюго почав серйозно займатися поезією і впровадженням романтичного напряму у французькій літературі.

більшість балад написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мали досить виразне фольклорне забарвлення. Відкинувши класицистичну нормативність, Гюго ввів у французьку поезію нові форми й розміри, створив нову систему віршування, велику увагу приділив звуковій організації вірша, його ритмомелодиці.

Збірка»Орієнталії»

o спрямованість на зовнішній, об'єктивний світ;

o прагнення зображувати красу й форми матеріально-чуттєвої реальності.

Окрему групу становили у збірці поезії, присвячені національно-визвольній боротьбі грецького народу проти турецького поневолення у 20-х роках минулого століття. Тут Гюго оспівав героїку визвольної боротьби греків ("Канаріс", "Наварін" та ін.), викрив і засудив звірства завойовників ("Захоплене місто", "Дитина", "Голови в сералі"), закликав громадськість Європи піднятися на допомогу розтерзаній, але не скореній Греції ("Ентузіазм" та ін.).

У період 1830 - 1848 рр. з'явилися такі поетичні збірки, які завершили становлення майстерності поета і склали важливий етап творчої зрілості. Збірка "Осіннє листя" (1831):

o домінування інтимних мотивів та настроїв;

o поезії орієнтовані на людські почуття. Збірка "Пісні сутінок" (1835):

o основна тема - філософсько-історична;

o поет прагну до узагальненого осмислення своєї епохи;

o значне місце посіла громадянська лірика;

o вперше в поезіях прозвучала тема соціального зла і несправедливості, тема "знедолених".

Збірки "Внутрішні голоси" (1837), "Промені й тіні" (1841).

o Наявність громадянської лірики, але домінування інтимна;

o в поезіях відчутне ліричне "я";

o зростання ролі ліричного елемента, створення ліричної атмосфери;

o відчуття пов'язаності душі ліричного героя із життям усього світу. Збірка "Споглядання" (1856):

o поділ на дві частини: "Колись" і "Тепер".

o Кожна частина поділена на 3 книги, причому кожна з них - певний етап життя поета зі своїми провідними прагненнями, домінантами.

o Різноманітність тем.

 

20.Історичний роман –  це твір,  який побудований на історичному сюжеті і відтворює в художній формі якусь епоху, певний період історії.  В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою,  історичний факт –  із художнім   вимислом,  справжні історичні особи –  з особами вигаданими, вимисел уміщений у межі зображуваної епохи.  

Задум роману «Собор Паризької Богоматері» з'явився 1828; саме цим роком датований план твору, в якому вже намічені образи циганки Есмеральди, закоханих в неї поета Гренгуа і Абата Клода Фролло. По цьому первинному плану Гренгуа рятує Есмеральду, кинуту за наказом короля в залізну клітку, в той час, як Фролло, розшукавши Есмеральду в таборі циган, зраджує її в руки катів. Пізніше, Гюґо дещо змінив задум і план роману. На початку 1830 в нотатках на полях рукопису вперше з'являється ім'я капітана Феба де Шатопера. 

Нова, романтична  концепція образу автора в “Соборі Паризької Богоматері”, яка обумовила структурну своєрідність роману і його жанрово-стильову специфіку. Образ автора набуває значно більшої масштабності у порівнянні з романами сучасників письменника. Перегук із першим реченням Євангелія від Іоанна, який виникає у передмові автора, співзвучний романтичній ідеї щодо повноважень митця.  автор виступає як вчений ерудит-історик. Образ Собору в авторському осмисленні – це осередок офіційної (“емблема чистого католицизму”) й опозиційної (“які вільності дозволяли собі зодчі”) думки своєї епохи. Храм сплавляє романський і готичний стилі мистецтва, акумулює духовний досвід нації – як предковічний, так і теперішній. Завдяки такому розумінню Собору в романі здійснюється діалектичний синтез уявлення про історичні епохи, які безповоротно йдуть у минуле, і відчуття цілісності, безперервності часу, що вбирає ці відрізки історії.

 

21. У становленні та розвитку американського романтизму виділено три періоди.

1. Ранній американський романтизм (1819-1830-ті рр.), до якого критики та науковці віднесли творчість В. Ірвінга, Ф. Купера, Д. Кеннеді та ін. Безпосереднім попередником цього періоду був передромантизм, який розвивався ще у рамках просвітницької літератури. Творчість письменників раннього етапу носила оптимістичний характер, пов'язаний з героїчним часом Війни за незалежність.

2. Зрілий американський романтизм (1840-1850-ті рр.) - це творчість Н.Готорна, Е.По, Г.Мелвілла та ін. Більшість письменників цього періоду пережила глибоке незадоволення ходом розвитку країни, тому в їхніх творах переважали драматичні, навіть трагічні тони, відчуття недовершеності світу і людини, настрої туги, усвідомлення трагізму людського буття. З'явився новий герой - людина з роздвоєною психікою, яка несла у своїй душі штамп приреченості. На цьому етапі американський романтизм набув філософської спрямованості. У твори письменників стала проникати романтична символіка і повчальна алегоричність, значну роль почали відігравати надприродні сили, посилилися містичні мотиви.

3. Пізній американський романтизм (60-ті рр. XIX ст.). Це період кризових явищ. На даному етапі працювали ті письменники попереднього етапу, які продовжували свій творчий шлях у літературі. Відбулося різке розмежування романтичної літератури на:

-літературу аболіціонізму, яка в рамках романтичної естетики протестувала проти рабства з естетичних та загально-гуманістичних позицій.

-літературу Сходу, яка романтизувала й ідеалізувала "східне лицарство", постала на захист історично приреченого руху та реакційного укладу життя.

Історія, зокрема історія культури, поставила перед американським романтизмом кілька складних і відповідальних завдань:

♦ Створити оригінальну національну літературу, яка б не була повторенням чи наслідуванням того, що вже зробили романтики Європи.

Через усю творчість американських письменників пройшло ствердження національної самобутності та незалежності, пошуки національної самосвідомості й національного характеру;

Головне, що приваблювало у творах - історія і сьогодення, природа і звичаї, колізії і процеси, людські типи і характери.

♦ Створити образ своєї країни, розповісти про її історичний шлях, її становлення і здобутки.

Письменники-романтики у своїх книжках із захопленням подорожували разом із героями і читачами морськими просторами, лісами, ріками. Незаймана цивілізацією природа поставала одразу ж за порогом дому. Природа маловідомого континенту чи екзотичних островів часто ставала одним із персонажів.

Історичні твори про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї землі, гордості за неї. З іншого боку, в цих творах історія часто було лише проекцією проблем і конфліктів сьогодення.

♦ Об'єднати творчі сили різних регіонів у єдину культурну спільноту - національне красне письменство. Основні літературні регіони:

- Нова Англія (північно-східні штати) - Н Готорн, Емерсон, Topo та ін.

- Середні штати - В.Ірвінг, Ф.Купер, Г.Мелвілл та ін.

- Схід - Д.Кеннеді, У.Сіммс, Е.По.

Враховуючи ідейно-естетичну спрямованість творчості письменників, літературознавці виділили наступні основні течії в американському романтизмі:

♦ соціально-критична (В.Ірвінг, Ф.Купер, Е.По, Н.Готорн, Г.Мелвілл);

♦ філософська (Емерсон, Topo);

♦ аболіціоністська (Г.Бічер-Стоу, Брайент);

♦ "плантаторська традиція" (У.Сіммс).

В романтичній літературі США також склалася певна система жанрів. Найбільшого поширення набули прозові твори:

-подорожі у формі повістей, розповідей, нарисів; -романтичний роман;

-автобіографії, бесіди, проповіді, лекції, есе, дискусії;

-жанр "короткого оповідання" - оповідання фантастичне, детективне, філософське, психологічне, алегоричне; -епічна поема.

 

22. ВАШИНГТОН ІРВІНГ (1783-1859) - видатний класик американської літератури, зачинатель романтизму США. Він перший із американських письменників, хто завоював міжнародне визнання.

Біографія(коротко). В. Ірвінг народився в сім'ї багатого нью-йоркського комерсанта. Батько був шотландським переселенцем і дуже заможною людиною. У дитинстві малий Вашингтон відзначався мрійливою вдачею, дуже любив читати і слухати оповідання про давні часи. Дитячі та юнацькі враження стали пізніше основою кращих новаторських творів письменника.

Ірвінг вивчав юриспруденцію, займався журналістикою. У 1804 р. здійснив подорож до Європи, де познайомився з багатовіковою європейською культурою, про яку багато читав ще в дитинстві. Так сформувалася головна особливість усієї творчості Ірвінга - поєднання елементів давньої європейської і молодої національної культура.

У 1809 р. Ірвінг вигадав літературну містифікацію, яка спонукала до публікації книги "Історія Нью-Йорка".Автор намагався подати історію Нью-Йорка, коли він ще був мирним поселенням голландських фермерів. Сатира у творі спрямована проти сучасної автору дійсності.

У 1815 р. В. Ірвінг знову відвідав Європу у справах сімейного бізнесу. Незабаром фірма збанкрутувала і письменнику довелося на довгі 17 років залишитися у Європі. У ці роки він багато подорожував, довгий час жив у Лондоні, Парижі, Дрездені; видав 2 збірки новел "Книга ескізів" (1819) і "Брейсбрідж-холл" (1822), які принесли йому світову славу; познайомився із сучасною літературою і фольклором, живописом і музикою. Своєрідним наслідком стала книга "Розповіді мандрівника" (1824). У цій збірці Ірвінг використав "мандрівні" сюжети європейської літератури, які були відомі ще з античних часів і середньовіччя. Арабо-мусульманські мотиви збереглися і в пізній творчості митця. На схилі років він написав біографію засновника ісламу "Магомет і його прихильники".Останні роки життя Ірвінг провів у своєму маєтку Саннісайд недалеко від Нью-Йорка. Він, як і раніше, користувався неабияким авторитетом у літературному світі. Письменник повністю перейшов у біографічний жанр; написав біографії англійського письменника-просвітника О. Голдсміта і президента Дж. Вашингтона. Помер В.Ірвінгу 1859 р.

В історію світової літератури В. Ірвінг увійшов як родоначальник американської новелістики з притаманними їй характерними рисами:гострота сюжету,

 заінтригованість, поєднання

 серйозного і комічного,

 романтичної іронії і чітко вираженого раціоналістичного початку.

Своєрідність новелістики прозаїка визначена такими особливостями:

сюжетність поєднана з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовнішності, місця дії, авторськими міркуваннями;

динамізм розгортання подій розпочинався десь із середини оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць часто розтягнута майже на половину всього твору;

¾      деталі й подробиці життя, побуту змальовані цілком реалістично, а описи природи - часто яскраво романтично;

¾      порушення звичного плину життя подіями і постатями фантастичними, казковими, чому автор давав логічне;

¾      поєднання елементів давньої європейської і молодої національної культур;

¾      схильність до іронії, гіперболи, гумору й лірично-ностальгічних настроїв.

 

 

23. ЕДГАР ПО (1809-1849) належить до числа класиків світової літератури. Його талант багатогранний - це проза, поезія, літературно-критичні статті, рецензії, а також твори, жанр яких важко визначити (науково-астрономічна поема "Евріка"). Е.По вважають засновником, "батьком" жанру детективу.

Біографія(коротко). Він народився 19 січня 1809 р. у м. Бостон, у родині мандрівних акторів. У віці 2 років Едгар залишився круглим сиротою. Едгара взяла на виховання родина Джона Аллана, багатого комерсанта, що торгував тютюном.У дитинстві Едгар мріяв про те, що він, як і його прийомний батько, буде торговцем, спадкоємцем фірми "Аллан і Елліс". Він був розумний, упертий, вільнолюбивий. Дуже любив слухати "страшні казки", "історії про привидів, про розриті могили", які йому розповідала няня-негритянка. Ці історії були типовими для забобонної Америки XIX ст. Ще одним джерелом вражень для малого Едгара стали безкінечні розповіді про морські мандрівки, про скарби, про які розповідали у Алланів капітани або торговці. У більшості написаних ним пізніше творів стало помітним почуте в ті роки, коли він сидів маленький біля каміна. З 1815 до 1820 року хлопець жив в Англії і навчався у одному із Лондонських пансіонів. У цей час Едгар закохався у Сару Ельміру Ройстер, яка жила навпроти його школи, але їхні батьки не дозволили закоханим одружитися. Повернувшись в Америку, він закінчив міську школу. Саме тепер юнак зрозумів, що він дійсно "не их породы" і доведеться відмовитися від занять торгівлею. У 1826 році він вступив до Віргінського університету. Знання йому давалися легко, особливо з англійської літератури. Нервовий, пристрасний, поривчастий характер молодого поета був не зрозумілий Джону Аллану, людині практичній, далекій від літератури та мистецтва. Він був мільйонером і не хотів робити Едгара своїм спадкоємцем. Почалося скрутне життя. Едгар поїхав у Бостон і за власний кошт надрукував книгу віршів, які так і не вийшли у продаж. Залишившись без друзів, коштів до існування, без даху над головою, 18-річний юнак подав рапорт про зарахування до армії. Тут, коли він одного разу блукав пустелею, По зустрів знайомий силует ворона, і його знову почали переслідувати фантастичні видіння. Едгар зробив для себе геніальне відкриття - єдиний спосіб боротися з ними - це перетворювати їх на оповідання. У літературу він увійшов як новеліст. До жанру новели звернувся у 1832 році, коли брав участь у конкурсі на краще оповідання. Усього написав 64 новели. У 1833 р. балтиморський журнал присудив Едгару По премію у 100 доларів за краще оповідання. Це був "Рукопис, знайдений у пляшці". Премія врятувала письменника від голоду і відкрила йому шлях до журналістики. Він став дуже талановитим журналістом, працював редактором, літературним критиком. У журналі друкувати його оповідання.

З 1834-1835 рр. Едгар писав^поеми, вірші, оповідання; надрукував сорок різних оповідань і журнальних статей. Його популярність зростала, але матеріальне становище не ставало кращим. За роботу йому платили 10 доларів на тиждень, рівно стільки, щоб не померти з голоду. Едгар Аллан По був одним із перших американських інтелігентів, хто заробляв на життя пером.

У 1837 р. разом з молодою дружиною та її матір'ю (його тіткою) По переїхав до Нью-Йорка. Але дружина захворіла і довгі роки знаходилася на межі між життям і смертю. Е.А.По помер у 40 років у балтиморській лікарні, куди його перенесли за 4 дні до того, знайшовши у якійсь канаві.

 

Він вважав, що лірика - це його єдина пристрасть. Головна тема поезій - кохання, смерть і страждання. Едгар По розробив свою поетичну теорію, яку виклав у статті "Принципи поезії":

¾      поема не повинна бути довгою;

¾      поезія повинна цілком підкорятися почуттям прекрасного; потворного та безформного не мало бути в ній;

¾      поезія не використовувала систему тонічного віршування;

¾      поезія мала поєднуватись із музикою.

Едгар По став Предтечею символізму. Він намагався поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом, застосувати науковий підхід до мистецької творчості. На його думку, поетична мова – не самовільний вияв чуттів, а твердий раціональний розрахунок автора вразити читача за допомогою логічно підібріних алітерацій, ритмічних ходів, строфіки тощо. Покликання поезії – засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь. При цьому Едгар По твердив, що література не має нічого спільного з етичною щирістю та сповідальністю, ні з науковою правдоподібністю (реалізм). Навпаки, літературні теми мають бути штучні, тобто вишукані, виняткові, часто засновані на екзотиці. Однак, і краса, за Едгаром По, не просто красивість (як то було в класицизмі чи сименталізмі). Бажаючий емоційний шок на читача легше справити так званою “красою медузи”, тобто намаганням знайти і показати красу в гротесковому, жахливому, бридкому. Наприклад, смерть прекрасної дівчини за концепцією По, - найпоетичніша у світі тема, вона не несе ні етичного (жаль дівчини), ні історичного (чому загинула) значення, а тільки є засобом створення поетичного (естетичного) ефекту.

 

24. Оповідання По зазвичай поділяють на чотири основні групи: "страшні" або "арабески" ("Падіння дому Ашерів", "Лігейя", "Барильце амонтільядо", "Вільям Вільсон", "Маска Червоної Смерті" та ін. ); сатиричні, або "гротески" ("Без дихання", "Ділок", "Чорт на дзвіниці" та ін.); фантастичні ("Рукопис, знайдений у пляшці", "Незвичайна пригода Ганса Пфааля" та ін.) та детективні ("Вбивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" та ін.) [8,377].

Ядром прозової спадщини По є "страшні" оповідання. Саме в них найбільш яскраво виявились основні особливості художньої манери письменника. У них розкриваються своєрідність і глибина людської психіки, вивчається людське єство, можливості тіла і духу. Е. По прагне вловити закономірність людської поведінки, які найяскравіше проявляються у виняткових обставинах.

Для "страшних" оповідань характерні риси, які дозволяють констатувати загальність художнього світу, створеного цією новелістикою. В ній переважає ситуація жаху, викликаного напівсвідомими страхами героїв не в меншій степені, ніж внутрішніми обставинами, лише поступово – і не обов'язково до кінця – відкритих читачеві. При насиченій щільності інтриги сюжет оповідання По найчастіше створюють не самі події, а причини, які роблять ці події необхідними і взаємопов'язаними. Виявлення цих причин вимагає немалих логічних зусиль, і вся оповідь, не дивлячись на екстраординарність фабульних ходів, являє собою жорстку логічну конструкцію, яка визначає стилістичне рішення: "Не повинно бути жодного слова, яке б прямо чи непрямо не було спрямоване на здійснення початкового задуму".

Для поетики цих новел характерна поетика "статичних контрастів", наприклад, карнавалу і катакомб, де буде замурований вбитий під час свята, радості і жаху, веселощів і чуми ("Король Чума"). Те ж саме сусідство Смерті зі сміхом можна віднайти і в оповіданнях, які не відносяться до арабесок, як "Береніка", у зв'язку з якою По сформулював своє тлумачення гротеску.

Для Едгара По різниця між поняттями " гротеск" і "арабеск" - це різниця у предметі та методиці зображення. У нього гротеск означає підкреслення, обігравання, відверте – майже на межі фарсу – перебільшення безглуздості чи нешаблонності зображуваних ситуацій, характерів, подій і т. д. У трактуванні По, гротеск був, перш за все, спростуванням раціоналістичної впорядкованості. Тоді як арабеск знаменував проникнення в таємниці буття. Підкреслимо, що виникнення гротеску, на думку По, - це процес, в якому здійснюються кількісні зміни матеріалу – концентрація, перебільшення, "підвищення", тоді як народження арабеску пов'язане з якісним перетворенням. Тому він сам вважав, що гротескна поетика доцільна не лише в тих його оповіданнях, де відтворена реальність, обов'язково наповнена у По багато чисельними "тяжкими подіями", фізичними і душевними змінами, нерідко і відвертими жахами, а й в грубо комедійних – фарсових, жартівливих. Арабесками ж По визнавав лише ті оповідання, які передають "жах душі", якій відкрився деякий містичний зв'язок явищ: життя постало як "безмірна складність", а її таємниця виявилась гнітючою, навіть непосильною для людей з нормальними психічними реакціями. [6,213-214]

Сам По визнавав, що серед його "серйозних" новел переважають арабески. Герої цих новел можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому такі цікаві тонко нюансовані описи їхніх переживань, часто парадоксальні переходи з одного психічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими нюансами думки та емоцій. В оповіданнях "Барильце амонтільядо", "Чорний кіт" він втілює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж "Чорному коті", "Вільямі Вільсоні", "Серце-викривачі" автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства.

Одним з класичних прикладів психологічного і "страшного" оповідання Едгара По є "Падіння дому Ашерів" – напівфантастична розповідь про останній візит оповідача в старовинний маєток свого приятеля, про дивну хворобу леді Маделін, і про ще більш дивну психічну хворобу Ашера, про таємничий внутрішній зв'язок між братом і сестрою і надтаємничий зв'язок між будинком і його мешканцями, про передчасні похорони, про смерть брата і сестри, і, нарешті, про падіння дому Ашерів у похмурі води озера і про втечу оповідача, який ледь врятувався у момент катастрофи.

"Падіння дому Ашерів" – порівняно короткий твір, який вирізняється оманливою простотою і ясністю, за якими приховуються глибина і складність. З одного боку, головним предметом зображення в ньому служить хворобливий стан людської психіки, свідомість на межі божевілля, з іншого – тут зображена душа, тремтяча від страху перед грядущим і неминучим жахом.

Читання оповідання про Ашерів викликає у нас тривожні, полохливі емоції. Вірний принципу "єдності емоційного ефекту", автор веде розповідь через оповідача, функція якого в тому, щоб служити своєрідним фільтром, допускаючи до читача порівняно вузьку частину спектру людських почуттів і відчуттів. Оповідач не просто описує обстановку, ситуацію і події, але одночасно висловлює власну емоційну реакцію, в якій переважають почуття тривоги і безнадійно похмурого відчаю. Крім того, Едгар По весь час переходить від загальних описів до окремих, поодиноких, від зовнішніх рис до внутрішнього стану героя. Митець мовби звужує події та образи до кімнати, до труни та склепу, до повного знищення, до остаточної руїни.

Взагалі, жахливе в Едгара По – це завжди щось внутрішнє, пов'язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Е. По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос. Цікаво прослідкувати, як змінюється трактування і тональність однієї і тієї ж теми – смерті жінки – в різних оповіданнях. В оповіданнях "Елеонора", "Овальний портрет" акцент ставиться на непостійність людської натури, не здатної довго сумувати або надаючої перевагу служінню Мистецтву служінні коханій реальній жінці. У "Мореллі", "Лігейі" Е. По психологічно точно зображує, як швидко можуть змінюватися почуття людини – від кохання – до ненависті, від ненависті – до пристрасті, від пристрасті – до жаху.

Та ж тема – в інших оповіданнях; очікування неминучої смерті коханої дівчини ("Береніка") чи сестри ("Падіння дому Ашерів") – трактується вже по-новому, з акцентом на маніакальних змінах в психіці персонажів. У Е. По відсутнє поняття кохання-радості, натомість в його арсеналі є лише кохання-печаль і кохання-втрата, кохання-паранойя і кохання-жах.

 

25. В історію американської літератури Едгар Аллан По увійшов як поет, новеліст і критик. Він є класиком “короткого оповідання”. Його вважають родоначальником детективного жанру.

Образи По лякають своєю природністю і буденністю. Це жах, який давно став звичним, жах, в якому постійно існує людина, що є повністю відірваною від суспільства “нормальних людей”.

Едгара По по праву вважають родоначальником літературного жанру короткої розповіді, у змісті якого органічно перепліталися елементи детектива, фантастики, містики й жаху.

 Біля витоків детективної літератури став американський письменник Е.А.По, який протягом 1840-1845 рр. створив 5 новел, у яких було закладено ідеї, що лягли в основу принципів сучасного детективу. Він став засновником трьох головних напрямів у детективі - романтичного (власне сенсаційного), класичного (власне інтелектуального) та готичного (жахливого, страшного). У творах класичного типу, власне інтелектуальних детективах, усі події, як правило, відбувалися у першій частині, а потім детектив рухався вперед, доки повністю не розгадував загадки. Що ж стосувалося читача, то він діяв нарівні з великим нишпоркою і мав можливість самостійно працювати над загадкою. Розв'язуючи ту чи іншу таємницю, читач повинен мислити логічно, послідовно, підключивши свій інтелект, звідси і назва - інтелектуальний.

Особливості інтелектуального детективу:

¾      сюжет побудований навколо злочину;

¾      у центрі - інтелектуальний процес пошуку істини;

¾      дія відбувалася у дуже обмеженому просторі;

¾      головний герой - єдиний, хто міг досягти успіху, який був ніби запрограмованим;

¾      жертва - "об'єкт роботи нишпорки";

¾      детектива цікавили найменші подробиці;

¾      читач мав можливість стежити за розвитком думки слідчого;

¾      відсутність рухів та емоцій;

¾      інтерес почуттів сконцентрований на таємниці, а не на трагедії людей;

¾      злочин мав бути обов'язково розкритий за допомогою логічних умовиводів, а не випадковості, чи немотивованого зізнання;

¾      монотонність оповіді, довгі розповіді героїв про різні дрібниці;

¾      мало уваги звернено на великі географічні кордони.

На думку Г.К. Честертона, "головна заслуга По як родоначальника детективної літератури - у тому, що він побачив можливість використовувати кримінальне розслідування як предмет белетристичного оповідання, у центрі якого стояв би герой - детектив". Саме Едгар По зробив у детективній літературі установку на розгадку таємниці як атрибута злочину, а н на розгадку самого злочину, причин його здійснення. Ця установка стала характерною для всього класичного детектива, і лише сучасний детектив став більш соціальним, став орієнтуватися на сам злочин. Це трапилося тому, що в сучасному світі злочину перетворилися в злочинність.

Тепер не так важливо, хто вчинив злочин (тому що це часто відомо), а як воно зроблене важливо знайти докази, щоб використовувати їх у суді й покарати злочинця.

У найбільш концентрованому виді він виявлений у так званих "логічних" його розповідях. Їх усього чотири: "Убивство на вулиці Морг", "Викрадений лист", "Таємниця Марі Роже" і "Золотий жук". Саме на цих чотирьох творах базується слава Едгара По як зачинателя детективної літератури.

Поняття логічної розповіді ширше, чим поняття розповіді детективного. З логічної розповіді в детективний перейшов основний сюжетний мотив: розкриття таємниці або злочини. Зберігся тин оповідання: розповідь - завдання, що підлягає логічному розв'язку.

 

26.« Мобі Дік, або Білий кит»  —