Сучасна українська література  — українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками. Термін «Сучасна українська література» багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще у роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986)[1].

В результаті більшої свободи, відкритості українського суспільства до чужоземних впливів та значно ширших контактів з літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т.д.), використанням нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржика), різноманітністю та змішанням жанрів, але й своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті. Термін «сучасна українська література» часто скорочується як «сучукрліт» або «укрсучліт».

Відомі сучасні українські поети — Олег Лишега (*1949), Василь Герасим'юк (*1956), Петро Мідянка (*1959), Оксана Забужко (*1960), Юрій Андрухович (*1960), Кость Москалець (*1963), Володимир Цибулько (*1964), Ігор Павлюк (*1967), Сергій Жадан (*1974), Андрій Бондар (*1974), Остап Сливинський (*1978), Дмитро Лазуткін (*1978), Олег Коцарев (*1981), Богдана Матіяш (*1982), Павло Коробчук (*1984), Ірина Шувалова (*1986), Андрій Любка (*1987).

Провідні прозаїки: Юрій Винничук (*1952), Юрій Андрухович (*1960), Оксана Забужко (*1960), Юрій Іздрик (*1962), Олесь Ульяненко (*1962-2010), Степан Процюк (*1964), Тарас Прохасько (*1968), Володимир Лис, Василь Шкляр, Наталка Сняданко (*1973), Сергій Жадан (*1974), Анатолій Дністровий (*1974), Світлана Поваляєва (*1974), Ірена Карпа (*1980), Любко Дереш (*1984), Таня Малярчук (*1983).

Серед есеїстів відомі передовсім Микола Рябчук (*1953), Віталій Жежера (*1953), Юрій Андрухович (*1960), Оксана Забужко (*1960), Василь Махно (*1964), Олександр Бойченко (*1970), Юрко Прохасько (*1970), Анатолій Дністровий (*1974), Андрій Бондар (*1974), .

Сучасні драматурги: Олександр Ірванець, Неда Неждана, Павло Ар’є, Олена Клименко, Олег Миколайчук-Низовець, Сергій Щученко, Анна Багряна, Артем Вишневський, Олександра Погребінська, Надія Симчич, Олекса Сліпець.

Економічна криза в Україні й практично повна відсутність власної паперової промисловості призвели до вкрай негативних тенденцій у становленні національної преси і книговидавничої справи. Енергоносії і папір стали засобом економічного тиску на Україну з боку Росії. Та попри паперовий голод в незалежній Україні спочатку накреслилася позитивна тенденція до збільшення тиражів українських періодичних видань, створення нових газет та журналів. Побачили світ раніше недоступні українському читачеві видання величезного масиву літератури української еміграції — твори І. Багряного, В. Барки, О. Теліги, О. Олеся, О. Ольжича, С. Гординського, Л. Мосендза та багатьох інших. Знову почали виходити такі колись відомі журнали, як "Київська старовина", "Літературно-науковий вісник", з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки "Сучасність". У Львові відновлено видання фотомистецького журналу "Світло і тінь". Побачили світ періодичні видання в містах, де за умов тоталітарного режиму про це не могло бути й мови (журнал "Тернопіль" у Тернополі, "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську) та ін. Як великий видавничий і культурний центр про себе заявив і Харків, де відкрито низку видавництв, на високому науковому рівні відновлено видання "Збірника Харківського історико-філологічного товариства", розпочав виходити часопис "Чумацький шлях". Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Шевченка у Львові — відновлено "Записки НТШ", низку періодичних збірників з різних галузей наук, в тому числі і природничих. Київське видавництво "Глобус" 1993 р. розпочало перевидання в Україні знаменитої діаспорної "Енциклопедії українознавства" в 10 томах за ред. В. Кубійовича.

Свою власну періодику почали видавати товариства, громадські об'єднання і партії ("Золоті ворота" — Товариства "Україна", "Державність" — Українська республіканська партія, "Демократ" — Демократична партія України, "Час " — Народний Рух України). Практично у кожному обласному центрі України з'явилися нові видавництва, в т.ч. і приватні, які почали працювати на комерційних засадах. Такими приватними видавництвами стали "Червона Калина", яке окрім художньої літератури видає часопис "Літопис Червоної Калини", приватне дитяче видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", яке заснував поет І. Малкович у Києві. Свої книжки, збірники, альманахи, періодику розпочали видавати усі академічні інститути. Починаючи з 1992 р. в Україні народжується військова преса — розпочато видання газети "Народна Армія" як центрального органу Міністерства оборони, окружних газет "Армія України" (Прикарпатський військовий округ), "Слава і честь" (Одеський військовий округ), органу ВМС "Флот України".

З ініціативи В. Коркодима (Національна гвардія України) на громадських засадах до першої річниці незалежності вийшло перше число журналу "Військо України". З 1995 р. журнал "Військо України" виходить як орган Міністерства оборони (головний редактор В. Болотнюк), а Національна гвардія видає часопис "Сурма" (головний редактор В. Коркодим).

Але вже з початком 1993 р. помітною стала загрозлива тенденція у виданні і розповсюдженні української книжки. Видавати книжку в Україні стало невигідно. Зменшилися тиражі видань української періодики, перестали виходити деякі новостворені газети, журнали, альманахи, водночас жодних заходів до захисту української книжки від російської експансії економічними важелями уряд не вживав. Завмер інформаційний орган українських видавців "Друг читача", розпалася державна система книготоргівлі. Вже у 1994—1995 рр. книжку, видану в Харкові, практично неможливо купити у Львові, і навпаки. Державні видавництва, не отримавши державної підтримки і перебуваючи у важкому економічному становищі, захиріли. Практично не випускає так потрібної для України енциклопедичної літератури видавництво "Українська енциклопедія", а третє за потужністю в Європі видавництво художньої літератури "Дніпро" замість півтисячі видає всього 10—15 шат на рік. З ініціативи громадськості 1994 р. у Львові започатковано щорічне проведення форумів видавців України, видавнича спілка "Просвіта" розпочала видавати газету "Книжкова тека", яка хоч якоюсь мірою заповнює те, що зобов'язана робити держава.

Після приходу нової президентської адміністрації і парламенту нового скликання становите не поліпшилося: в Україні сьогодні видається 3,1% книжок українською мовою, все решта — російською. Цю катастрофічну ситуацію можна поправити за однієї умови — держава має різними способами захистити українське друковане слово, звернути увагу на комплектацію державних бібліотек, терміново поправити справи в поліграфії і виробництві паперу, поставити економічний заслін нерегульованому напливу російськомовної книжки з Росії і визначити квоти на видання російської книжки в Україні.