Розвиток літератури і мистецтва в добу «застою» був досить динамічним, однак майже повністю контрольованим відповідними партійно-державними структурами. Переважна більшість українських письменників прислуховувалася до рекомендацій компартійних ідеологів. Творчість їх не витримала перевірки часом і забута. Пам'ять залишилася про тих, хто засобами художнього слова протестував проти русифікаторської політики компартійно-радянської олігархії і сприяв піднесенню національної самосвідомості громадян. Своїми переслідуваннями режим створював своєрідну рекламу творчості шестидесятників.

 Наступ консерваторів в Україні здійснювався обережно і поступово Л. Брежнєв та його оточення бажали здаватися лібералами, а не консерваторами. Будучи першою особою в українській компартійно-радянській номенклатурі, П. Шелест енергійно підтримував цю лінію московських верхів і загравав з шестидесятниками. В Україні зберігалася лінія на лібералізацію творчого життя, започаткована М. Хрущовим, але саме ним грубо порушена Хрущовська кампанія переслідувань «абстракціоністів» і «формалістів» поступово вщухла.

Чекання політичних перемін, яке запанувало в суспільстві після XX з'їзду КПРС, у літературі відбилося у своєрідній формі — на передній план виступила поезія Молоді, але вже визнані поети М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, яких було легко звинуватити у «формалізмі» завдяки неординарній формі їх творів, відчули певне полегшення. Увійшли в поезію і почали нелегку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму» І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін.

 Слідом за поетами на повний голос заявила про себе когорта молодих прозаїків — Є. Гуцало, В. Дрозд, Г Тютюнник, В. Шевчук, Ю Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто і переконливо, віддаючи перевагу малим формам — новелі і оповіданню. В їх творах життя відображалося таким, яким воно було.

 Це явно не подобалося компартійним ідеологам. На V з'їзді письменників України у листопаді 1966 р. ще панувала товариська атмосфера. Толерантний і прихильний до молоді тон задав з'їздові своєю звітною доповіддю голова. Спілки О. Гончар. Однак уже на цьому з'їзді гостро виступив перший секретар ЦК ЛКСМУ Ю. Єльченко. Він звинувачував молодих письменників і поетів «видають себе за якихось новаторів літературних форм і витрачають свій талант на політично сумнівні писання». Прізвища ще не називалися.

 На початку 1968 р. визнаний лідер українських письменників О. Гончар надрукував роман «Собор». Практично одночасно роман з'явився у журналі «Вітчизна» і окремим випуском нової серп «Романи і повісті».

 Г. Тютюнник у листі до Гончара відгукнувся на роман так «Дорогий Олесю Терентійовичу! Щойно прочитав «Собор» Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, узнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять. В наш час, ніби тихий, ніби благий — тільки вужине шелестіння під ногами чути і «Собор»! Здавалося б, «все мовчить, бо благоденствує» (як же телевізори під шиферними сільськими дахами, пенси колгоспникам, колективне керівництво, патріотизм, однаковий для всіх, як віцмундир) — і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же культу не було, були «окремі комилки», генерали аплодують стоячи його ім'ю, названому начальством, керівничі дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників — початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») — і раптом «Собор». Здавалося б, усе минулося, «прошло без сучка и задоринки» народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, ХТО 11 батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолвствует» — і раптом «Собор»!»

 О. Гончар розповідав про історичні традиції українського народу, його волелюбність, патріотизм, глибоку повагу до православної релігії, традицій і звичаїв предків. Це справді був роман-набат! Г. Тютюнник прогнозував, що «ретроградська гидь» реагуватиме гостро, і не помилився Хрущовська кампанія інтенсивного руйнування храмів при новому керівництві КПРС зійшла нанівець, але ставлення компартійно-радянської номенклатури до релігії ніяк не змінилося. Номенклатура розраховувала на те, що за безсумнівне поліпшення матеріального становища порівняно із сталінською добою народ буде вдячний партії і не згадуватиме про духовні цінності, які десятиріччями витруювалися з його свідомості компартійними пропагандистами. Цькування О. Гончара почалося в Дніпропетровську — місці дії роману «Собор». Перший секретар обкому О. Ватченко упізнав себе в романі і на пленумі ЦК Компартії України назвав твір ідейно порочним, шкідливим, пасквільним. Досить глухо, але його підтримав також П. Шелест. Одразу після пленуму О. Ватченко розгорнув у своїй дніпропетровській вотчині переслідування всіх, хто підтримав роман. Режисерів, учителів, журналістів, які публічно висловлювали своє позитивне ставлення до «Собору», виключали з партії і звільняли з роботи.

 Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення Близько трьох сотень представників інтелігенції молодого покоління Дніпропетровщини підписали листа, адресованого В. Щербицькому. У ньому вони висловлювали обурення цькуванням автора роману «Собор» і галасуванням про небезпеку «загрози націоналізму». Лист набув суто політичного характеру з огляду на факти, які у ньому повідомлялися. Автори писали, що в майже мільйонному місті немає жодного українського дитячого садочка, жодної української школи, жодного технікуму або вузу з викладанням українською мовою.

 В. Щербицький не підтримав своїх земляків, а вони розраховували на його підтримку, звертаючись до нього, а не до П. Шелеста. Почалася «празька весна», а з нею — наступ консервативних сил Сталіністи розгорнули шалені атаки на українських письменників, які воліли кричати, а не мовчати.

 Восени 1970 р. на пленумі правління. Спілки письменників України за дорученням партапаратників виступив з великою доповіддю секретар.

Київської письменницької організації В. Козаченко. Він розгромив роман Р. Андріягика «Полтава», роман В. Дрозда «Катастрофа», повість В. Маняка «Еврика», збірку повістей І. Чендея «Березневий сніг». Для кожного знаходилася формула звинувачення: В. Дрозд створював занадто похмуру атмосферу, твір Р. Андріяшка мав сумнівну історичну вартість, І. Чендей зображував радянську дійсність у кривому дзеркалі тощо. Звинувачення були суб'єктивні і навіть за радянськими мірками несерйозні. Однак твори письменників з «чорного списку» залишалися в шухляді, автори були позбавлені, по суті, засобів до існування.

 Партапарат у 1971 р. грубо усунув О. Гончара від керівництва Спілкою. Його місце зайняв спочатку Ю. Смолич, а з 1973 р. — випробуваний партійний боєць В. Козаченко. Він поставив цькування «ідейно хибних» творів на потік і організував виключення із Спілки О. Бердника, І. Дзюби, М. Лукаша, Б. Чічібабіна та ін. Видатного російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон.

 Ліну Костенко «проробляли» за ідеалізацію козацького минулого, буржуазно-об'єктивістський підхід до історії України і навіть за художню неповноцінність творів. У 1972 р. було розсипано набір її книги «Княжа гора». Шість років не міг потрапити до читача її геніальний роман у віршах «Маруся Чурай».

 «Ера маланчукізму» в Україні закінчилася наприкінці 70-х років. Москва визнала за доцільне послабити петлю на шиї української інтелігенції. У січні 1979 р. держиморду Козаченка замінив на чолі Спілки письменників П. Загребельний. Звузився «чорний список» письменників, яких не друкували і не пускали за кордон. Спеціальною постановою президії Спілки (ніхто не бажав брати індивідуальної відповідальності) було дозволено надрукувати «Марусю Чурай». Ще через рік з'явилася нова поетична збірка Ліни Костенко «Неповторність». У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара книга віршів В. Симоненка «Лебеді материнства», видання якої затягнулося на десять років.

 Безкомпромісну боротьбу з режимом провадив Василь Стус. Оцінюючи свої розходження з радянською владою, у листі до президії Верховної Ради СРСР у 1976 р. він писав так: «Я боровся за демократизацію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури скваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на грунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злісний наклеп». Поет помер у вересні 1985 р. у карцері пермського табору.