Найбільш масовим видом мистецтва залишалося кіно, хоча воно вже починало відходити на другий план перед телебаченням. В Україні функціонувало понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок, які щороку обслуговували близько 800 млн глядачів. Більша частина фільмів була пересічним явищем. Тільки деякі з них ставали подією у вітчизняній культурі й залишалися у пам'яті поколінь.
Найяскравіша кінокартина доби «застою» — це фільм «Тіні забутих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського. Творчий колектив під керівництвом С. Параджанова у складі І. Чендея (співавтор сценарію), Ю. Іллєнка (оператор), М. Скорика (композитор), Г. Якутовича (художник), молодого кіноактора І. Миколайчука та інших створив справжній шедевр.
Події під час прем'єри фільму С. Параджанова у київському кінотеатрі «Україна» (вересень 1965 р.) увійшли в історію дисидентського руху в СРСР як перший організований політичний протест. Після цього фільм зняли з прокату на два десятки років. С. Параджанов встиг створити ще один чудовий фільм «Київські фрески». Потім за дисидентську діяльність його на півтора десятиріччя відлучили від кіно.
Помітним явищем в українському кіномистецтві 60-х років став фільм режисера В. Денисенка «Сон» (сценарій В. Денисенка і Д. Павличка). У картині відтворено образ молодого Тараса Шевченка, роль якого зіграв І. Миколайчук.
Важка доля чекала надзвичайно талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем головних ролей і режисером виступав І. Миколайчук — «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон-ХХ». Перший з них делегати XXIV з'їзду Компартії України зустріли в багнети. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті. Фільм Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» за сценарієм І. Драча в прокат не випустили. Керівники комітету з кінематографії при Раді міністрів УРСР знайшли у ньому ідейні помилки і «формальні новації». Голова комітету звинуватив творчу молодь у захопленні асоціативним і поетичним кінематографом на шкоду реалізму. З його точки зору, було недоречно запозичувати художні прийоми М. Антоніоні або І. Бергмана: народжені у західному світі, вони «не розкривали духовний світ радянської людини». Наприкінці 60-х років у пресі, в тому числі українській, пройшла галаслива кампанія проти демонстрування зарубіжних кінострічок, які започаткував консервативний московський журнал «Огонек».
Компартійні функціонери майже знищили надзвичайно цікавий напрям, який міг забезпечити українським митцям достойне місце у світовому кіно. Хвиля творчого піднесення, яка принесла з собою ряд чудових українських фільмів, поступово згасала. В. Щербицький на пленумі ЦК Компартії України у травні 1974 р. сказав про це так: «Певний час прийоми так званого «поетичного кіно» з їх наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано».
Більшу частину української кіно продукції створювала Київська кіностудія їм. О. Довженка, яка у 1978 р. відсвяткувала своє 50-річчя. Тут плідно працювали режисери Л. Биков, А. Буковський, В. Івченко, Ю. Іллєнко, Т. Левчук, М. Мащенко, О. Муратов, К. Муратова, Л. Осика та ін.
З двох десятків стрічок, які щорічно випускала студія їм О. Довженка, тільки дві — три знімалися українською мовою Одеська кіностудія всі фільми знімала російською мовою. Фільм не вважався завершеним, поки його не приймала московська комісія. Для показу цій комісії нечисленні українські фільми доводилося дублювати російською мовою Російськомовні ВІД початку фільми не заборонялося дублювати українською мовою, але тільки після тривалої демонстрації у прокаті.
За 1976—1986 рр. українські кіностудії створили до 200 художніх фільмів. Тільки 126 з них були продубльовані або зняті українською мовою Фільми, які були закуплені за кордоном або створені в інших республіках СРСР, українською мовою не дублювалися. Продубльовані фільми випускалися в невеликій кількості копій. Тому в міських і сільських кінотеатрах панувала російська мова. За словами режисера М. Мащенка, кіно стало чи не найбільшим в Україні поширювачем вірусу національного нігілізму.
На відміну від літератури і кіно інші форми мистецтв займали в культурному житті народних мас незначне місце Незважаючи на це, музичне, театральне і художнє життя ретельно регулювалося ідеологічними відділами КПРС. Жорсткі канони «соціалістичного реалізму» нівелювали творчий процес, але не могли його зупинити Українське мистецтво все-таки розвивалося, час від часу спалахували яскравими зірками нові імена, стабільно працювали прославлені творчі колективи.
