Згубний вплив на національну культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй». М. Хрущов був переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Його переконання розділяло партійнj-державне керівництво України.
Істотний вплив на культурний процес в Україні справляв оголошений 1961 р. у новій програмі КПРС курс на «формування нової людини» як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, заборонялися і переслідувалися.
Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше — освіту, науку, культмасову роботу, не кажучи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва — в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії і деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. «Залишковий принцип» забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро і пекуче відчувався в Україні.
Народна освіта У грудні 1958 р. після широкого обговорення в Радянському Союзі було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». У квітні 1959 р. відповідний закон було ухвалено в Україні.
У цих документах передбачалася структурна перебудова загальноосвітньої школи, введення восьмирічного всеобучу, перетворення 10-річних середніх шкіл на 11-річні та запровадження 11-річного навчання, створення матеріальної бази для оволодіння учнями шкіл однією з масових професій, зміна мовного режиму школи.
Запровадження загальної восьмирічної освіти було назрілою проблемою. Але її вирішення наштовхувалося на серйозні кадрові проблеми. Кваліфікованих учителів у школах не вистачало. Щоб виправити становище, розширювалася мережа заочної освіти і було поліпшено умови підготовки педагогів на відповідних факультетах університетів. У 1958/59 навчальному році у школах республіки працювало понад 300 тис. учителів. У наступні роки їхня кількість збільшилася, забезпечивши реальне впровадження восьмирічного всеобучу і роботу середніх шкіл.
Стратегічним напрямом у роботі школи законом було визначено політехнізацію, зміцнення зв'язку школи з виробництвом. З цією метою в школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилася на підприємствах, у колгоспах і радгоспах. Поширення набуло створення учнівських виробничих бригад різного профілю, в педвузах було організовано підготовку вчителів виробничого навчання.
Однак хронічна нестача коштів, матеріально-технічних засобів не дозволила реалізувати ці норми закону. Від восьмирічки невдовзі відмовились; поступово занепало й виробниче навчання у школах.
Найбільше суперечок у суспільстві викликав той пункт проекту реформи школи, який давав батькам учнів кожної школи право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес у даній школі.
Проти цього пункту виступили письменники Максим Рильський і Микола Бажан, які оприлюднили свої погляди в статті «В ім'я людини», опублікованій у грудні 1958 р. на сторінках газети «Правда». Цей пункт проекту був підданий критиці на партзборах письменників Києва, які одностайно вирішили, що «віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в обов'язковому порядку вивчатимуть їхні діти, — не можна». Письменники добре розуміли, що це питання вирішуватимуть Не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифікаторські плани центру.
Принципова позиція письменників України викликала хвилю схвальних відгуків у республіці. Однак, всупереч громадській думці, Верховна Рада УРСР включила пункт про обов'язкову російську мову навчання у текст закону. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис організації освіти.
У лютому 1963 р. в Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови. У ній брали участь близько 800 учених і науковців. Була обговорена проблема існуючих обмежень вживання української мови. Йшлося й про неприпустимість звинувачень інтелігенції в буржуазному націоналізмі. Як штучна і надумана була відкинута теорія «двомовної нації». Прийнято кілька резолюцій із закликами до українізації громадського, освітнього і культурного життя республіки. Та ці рішення не мали значення для провідників «політики партії» в Україні. Курс на русифікацію тривав. Уже на середину 60—х років українською навчалося лише 60% школярів республіки.
