У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л.Косач-Квітка, 1871 — 1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.
Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І. Франко (1856— 1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898). «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українського письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції. Під впливом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобринська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У.Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д.Лук'янович, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повістей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретіва), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників виявився талант О.Маковея — у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького мішанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар. О.Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.
Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжувала традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І. Карпенко-Карий (І.Тобілевич, 1845—1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Бору ля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показано широку картину життя українського пореформенного села. На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840— 1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І.Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.
Фактично XX ст. почалося для України з розв’язанням Першої світової війни, коли наприкінці її вона постала як самостійна країна. Смерті М. Коцюбинського (1913), Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918) та Панаса Мирного (1920) створюють природну межу, що відокремлює два етапи в розвитку української літератури першої пол. XX ст. Революція, що відбулася в лютому 1917 р. в Петрограді, відкрила нову добу для української нації. Було скасовано всі заборони та обмеження на українську мову, за допомогою яких протягом тривалого часу Російська імперія стримувала природний розвиток нашої культури. Нація починала жити новим повнокровним життям. Цей піднесений, святковий настрій відбив П. Тичина у збірці «Сонячні кларнети» та поемі «Золотий гомін».
Протягом чотирьох років національно-державного відродження (1917-1920) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів. Це були революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Рильський, П. Филипович), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко) та ін. З’явився ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» тощо. Виходили часописи та альманахи: «Літературно-науковий вісник », « Універсальний журнал », « Наше минуле », « Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мистецтво», «Зшитки боротьби» та ін. З’явився новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса, що пізніше розквітнув у добу « Березоля ». Переживав усенаціонггльний тріумф реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського. 1918 р. була заснована Українська Академія Наук, яку очолив усесвітньо відомий учений В. Вернадський.
Період визвольних змагань 1917- 1921 рр. (або громадянської війни) відзначився створенням українських держав на Придніпрянській (УНР) і Західній Україні (ЗУНР) та їхнім наступним офіційним об’єднанням (1919), що сигналізувало про політичну волю українського народу. У ці буремні дні українські письменники розділили долю свого народу. Багато хто з них пройшли крізь вир війни: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, П. Панч, О. Довженко, В. Сосюра, Є. Маланюк та ін. Не повернувся з фронту М. Євшан, загинули від куль денікінської контррозвідки Г. Михайличенко і В. Чумак, був розстріляний у підвалах ЧК поет Г. Чупринка.
Поразка Української Народної Республіки, окупація західних українських земель Польщею і Румунією та поява 1921 р. УРСР суттєво позначилися на подальшій долі української літератури XX ст. Від того часу і аж до кінця 1980-х рр. у літературному процесі можна виділити два паралельні напрями: українську радянську літературу та літературу еміграції. Були змушені покинути рідний край М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь; В. Самійленко, С. Черкасенко, М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижевський, Є. Маланюк, О. Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезентували такі імена, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.
В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літературного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготований попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої «українізації», тобто широкого впровадження української мови у всі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була активними учасниками революції та громадянської війни. З’явилося багато літературних угрупувань: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова ґенерація», «неокласики», МАРС (Майстерня революційного слова), ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), « Пролітфронт», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії: «пролетарських», які у своїй творчості свідомо керувалися ідеологічними настановами Комуністичної партії, та «попутників», що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської влади.
Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову «пролетарську» літературу, письменники фактично проголосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо. З’явилися нові жанри в поезії та прозі: у великій прозі такі жанрові різновиди, як роман у новелах («Чотири шаблі», «Вершники». Ю. Яновського), науково-фантастичний роман («Останній Ейджевуд», «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича, «Сонячна машина» В. Винниченка), соціально-психологічний («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман («Місто» В. Під могильного, «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Сера-фікус» В. Петрова (В. Домонтовича). Постав такий новий для української літератури жанр, як кіноповість («Арсенал», «Земля» О. Довженка тощо). Новий етап розвитку драматургії пов’язаний з експресіоністичними п’єсами М. Куліша та експериментальним театром «Березіль» режисера Леся Курбаса.
У центрі уваги української літератури 1920-х рр. було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панівних була також ідея боротьби з «гак званим комплексом «малоросіянства», тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого. Ці ідеї проймають «Мину Мазайло» і «Патетичну сонату» М. Куліша, більшість творів М. Хвильового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Вертеп» А. Любченка, «Місто» і «Невеличку драму» В. Підмогильного, «Сліпців» і «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстра корабля» Ю. Яновського та багатьох інших.
Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 рр., яку розпочав М. Хвильовий. Упродовж 1925-1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у такі цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» (останній так і не вийшов у друкованому вигляді), у яких письменник виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи емігрантів. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою «азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26. 04. 1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої «помилки». Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насамперед «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хма-ра, П. Филипович). Літературна дискусія 1925-1928 рр., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей та поглибивши самоусвідомлення українського письменства, а з іншого - внаслідок втручання Комуністичної партії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.
