Музика складала невід'ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виділити три основні напрями тогочасного музичного життя — народну музику, професійну інструментальну музику і професійні церковні співи.

Народна музика за тих часів не записувалася (принаймні такі записи науці невідомі). Уявлення про неї черпаємо з літописів та інших писемних джерел, з давніх малюнків, зображень на ювелірних виробах тощо, але головне — на підставі окреслення архаїчних рис у фольклорі східних слов'ян, насамперед в українському фольклорі. Тому народну музику часів Київської Русі можна відтворити лише у загальних і приблизних рисах. Зародилася музика ще за язичницьких часів, протягом тисячоліть зазнала певних змін і заховалася в сучасному слов'янському фольклорі. Тому виділити києворуський шар досить складно.

Найдавніші форми народної музики пов'язані з календарною обрядовістю, зі змінами в житті природи, трудовою діяльністю людини, хліборобським культом, скотарством. Це обряди, пов'язані із закликом весни, пробудженням природи, з літнім і зимовим сонцестоянням, осінніми польовими роботами, збиранням врожаю, весільні, поховальні обряди тощо. З введенням християнства обряди зазнали певного впливу, в них почали переважати християнські елементи і символи, утворився певний симбіоз язичницьких і християнських рис. Такими, зокрема, стали Різдвяні свята з колядками, щедрівками, Купальські свята та ін. Наспіви, що мають дуже давні корені, звучать і сьогодні в нашому бутті. Літописи називають язичницькі обряди "Ігрища". Вони згадують, наприклад, про звичаї східнослов'янських племен радимичів, вятичів і сіверян: "І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок..."

Подібні ігрища зображені на одній з мініатюр Радзивилівського літопису: це багатофігурна сцена, в центрі постать танцюристки, поруч троє музик, ще сім чоловік плещуть у долоні. Танцюристка у довгому підперезаному одязі з дуже довгими опущеними рукавами, які підкреслювали пластику рухів танцю. Подібні зображення жінок трапляються на браслетах XI—XIII ст., що походять з князівських та боярських скарбів. Вважають, що це язичницькі русальні ритуальні танці на честь русалок, танці родючості, коли жінки немовби перетворювалися на русалок з довгими рукавами-крилами 2. Поруч нерідко зображувалися музики-гуслярі.

У християнській літературі "ігрища" називають не інакше як "бісівськими", тому що вони справді пов'язані з дохристиянськими віруваннями. Боротьба християнської церкви з "ігрищами" була не боротьбою з народною музикою як такою, а з її язичницьким змістом як виразником культу. Відома розповідь про ченця Києво-Печерського монастиря Ісакія Затворника, якого спокушали біси, представлені як ансамбль музик, що грали на сопілках, бубнах, гуслях і танцювали 3. Саме в таких ігрищах містилися зародки української народної музики (вокальної та інструментальної) і танцю.

Значне місце в культурі Київської Русі посідала епічна творчість. Це було літературно-музичне мистецтво — поезія виконувалась як музичний твір, в якому значну роль відігравав урочистий речитатив. Очевидно, саме так і звучало "Слово о полку Ігоревім". До таких творів належать також билини, що збереглися на східнослов'янській півночі, але своїми коренями сягають у часи Київської Русі. Сліди києворуського епосу можна знайти і в пізніших козацьких думах 4. Музика розвивалася разом з поезією. Репертуар епічних поем складався в дружинних колах і згодом набув широкого розповсюдження. До створення епічних творів були причетні професіонали-поети і співці. До таких належав згадуваний Галицько-Волинським літописом під 1242 р. "славетний співак" Митуса, який колись із гордості не захотів служити князю Данилу 5, а також Боян зі "Слова о полку Ігоревім", який свої пісні супроводжував грою на струнному інструменті, ймовірно гуслях.

У текстах літописів і на мініатюрах, де зображено язичницькі ритуальні ігрища, постає певний перелік музичних інструментів; бубни, сопелі, гуслі та ін. Бубном називали круглий або конусоподібний барабан. На згаданій мініатюрі "Ігрища" видно, що інструмент висить через плече на ремені над лівим коліном музики; обидві руки вільні в рухах, у правій — спеціальний пристрій для удару по мембрані у вигляді палиці-ручки, на кінці якої висить кулька на ремінці. Сопелі — це дерев'яні духові інструменти (пізніші народні дудки-сопілки). В літописах згадуються насамперед як сигнальні інструменти сурми і роги (ймовірно, типу знаменитих рогів, знайдених в кургані Чорна Могила). На мініатюрі "Спокушання Ісакія" зображено біса з металевими тарілками — ударним інструментом.

Особливе місце серед інструментів посідали гуслі, їх ще називали "псалтеріум" (псалтир) — від грецького "бряцати по струнах" 6. Струни натягувались на резонаторний ящик прямокутної, трапецієподібної або трикутної форми. Залишки гусдІв часів Київської Русі знайдені в Новгороді. Бони мали 5—6 струн і були прикрашені різьбленими зображеннями. На одному з інструментів на корпусі вирізане слово "Словнша" (тобто "соловейко"), яке, ймовірно, було ім'ям-прізвиськом гусляра 7.

Гуслі — це інструмент широких виконавських можливостей і гра на них вимагала певного вміння. В "Слові о полку Ігоревім" є свідчення про деякі прийоми гри на цьому інструменті: Боян"...своя віщія пръсты на живая струны въскладаша, они же сами князем славу рокотаху". (До речі, "рокотання" — звучне перебирання струн — характерний прийом гри українських кобзарів-бандуристів). Очевидно, Боян тримав гуслі горизонтально на колінах і грав двома руками, як і біс-гусляр, якого зображено на мініатюрі "Спокушання Ісакія".

На підставі архаїчних рис в українському фольклорі можна припустити, що народна музика часів Київської Русі включала переважно невеликі наспіви обмеженого діапазону. Широко був вживаний речитатив. Танці мали чітку ритмічну побудову, про що яскраво свідчить зображення на мініатюрах музик, що б'ють у бубни й тарілки, а також людей-глядачів, які плещуть у долоні. Давні ігрища-обряди включали не тільки співи і танці, а й магічні дії, рядження, елементи міміки, тобто виразні зародки театрального мистецтва.

До останнього часу незаперечним джерелом про народну музичну культуру Київської Русі вважалася відома фреска "Скоморохи", яка збереглася на стіні південної башти собору Св. Софії в Києві (XI ст.). Цю композицію неодноразово друкували у численних науково-популярних виданнях, де вона трактувалась як гурт народних місцевих музик і танцюристів. І тільки окремі дослідники зазначали, що інструменти, які зображені на фресці, не належать до народних 8, і що зображення не можна пов'язати зі східними слов'янами 9. Більшість авторів давала вільні необґрунтовані назви інструментам. Наприклад, у М, Закревського читаємо: "...здесь представлены музыканты, плясуны, шуты, фокусники. У музыкантов видны трубы, сопели, гусли, арфа, гитара, сурмы и тарелки" 10. Тобто автор подає сім найменувань інструментів, з них три — у множині, хоча на фресці видно лише шість чоловік з інструментами. Причиною подібних непорозумінь було те, що всі, хто раніше писали про "Скоморохів", бачили не зображення XI ст., а олійний живопис XIX ст., яким було переписано фреску.