пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Визначні діячі української музики 17-18 ст

.
Мико́ла Па́влович Диле́цький (близько 1630—1690) — український музичний теоретик, композитор. Автор праці «Мусикийская граматика» (1675), що викладає основи партесного співу.
Біографічні дані
Народився у Києві близько 1630 року (біографічні дати Дилецького можна встановити тільки приблизно). Здобув освіту у Віленьскій єзуїтській академії, його музичними вчителями, ймовірно були українські музиканти Микола Замаревич та Мартин Мєльчевський. Як регент і вчитель церковного співу Дилецький працював у Вільні, Смоленську і, з 1670-х років — у Москві. Ймовірно, був регентом московського хору Строганова, адже московську редакцію своєї «Грамматики» він присвятив «Во благородньїх благородному, во именитых именитому господину своему Гр. Дм. Строганову».
Творчість
Як композитор Дилецький мало відомий. Проте його твори, видані у 1981 р. видавництвом «Музична Україна» свідчать про те, що Микола Дилецький був одним з найвидатніших творців партесної музики. С. В. Смоленський вважає Дилецького творцем цілої школи мистецтва співу західного напряму. І дійсно, як теоретик і педагог Дилецький створив школу, з якої вийшов ряд визначних композиторів кінця XVII і початку XVIII століття.
 «Грамматика пѢнія мусикийского»
Найвизначнішим музикознавчим твором Миколи Дилецького вважається «Грамматика пѢнія мусикийского» (повна назва: «Грамматіка мусикійского пѢнія или извѢстная правила пѢния в слозѢ мусікійскомъ, в них же обрѢтаются шесть частей или раздѢлений»), вперше видана у Вільні (це видання досі не знайдено), 1677 року переписана для Смоленську і переписана у Москві 1679 р. Українські вчені вважають, що початково робота написана книжною українською мовою (факсимільне видання т.зв. «львівського» рукопису під назвою «граматика музикальна» було видано 1970 року О.Цалай-Якименко у Львові), проте пізніше задля поширення цієї роботи автор зробив ряд перекладів на російську мову (факсимільне видання одного з рукописів було видано 1979 року у Москві В Протопоповим). Перше друковане вадання "Грамматики" було здійснено лише у 1910 році.
«Грамматика» Дилецького стала першим з музично-теоретичних трактатів, які докладно пояснили технічну суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції. В цій праці Дилецький виступив на захист «вільних» прийомів композиції, розглядаючи музику, як мистецтво творчо живе, емоційно визначне. «Граматика» по суті була також і першою працею, що узагальнила музично-теоретичні знання, доти засвоювані переважно через усну традицію. Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в теоретичній, педагогічній практиці шкіл і композиторів і мала величезне практичне значення та сприяла плідній діяльності багатьох співаків і регентів другої половини XVII й початку XVIII століття.
«Грамматика пѢнія мусикийского» вважається першим із збережених наукових творів, в яких описано Квінтове коло.
Макси́м Созо́нтович Березо́вський (27 жовтня 1745, Глухів — 2 квітня 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.
Біографічні дані
Народився у Глухові на Чернігівщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів (див. Глухівська музична школа). Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори.
1758 року — через виняткові вокальні дані відряджений до Петербурга (Росія), де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. В 1759-60 роках виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі.
1769 року — відряджений до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії, де брав уроки у відомого композитора та історика музики падре Джованні Батіста Мартіні, у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р.на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'я Йозеф Мислівечек. Закінчив Академію з відзнакою. Варто зазначити, що в ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В.А. Моцарт. 1771 — Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. До 1773 року єдина закінчена опера, що належить М. Березовському — «Демофонт», була поставлена у Ліворно 1773 року в карнавальні свята. На початку 1774 року разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся в Петербург .
Повернувшись 1774 року до Російської імперії, М. Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проектові не судилося здійснитись. Максим Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели.
Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самогубство піддається сумніву біографами Березовського) Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.
Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту.
2005 — на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну дошку на честь українського композитора Максима Березовського. Після В.А. Моцарта, Березовський став другим композитором-чужинцем, пам'ять якого вшанована в такий спосіб у всесвітньо відомому центрі культури та мистецтва — Болонській академії. Пам'ятник Березовському споруджено у Глухові.
Твори опери
«Демофонт» (лібр. П. Метастазіо, 1773, поставлена 1774 в Ліворно, Італія),
«Іфігенія» (не закінчена);
Хорові твори
Літургія св. Іоанна Златоустого,
духовні концерти
«Не отвержи мене во время старости»,
«Остригну сердце»,
«Милость и суде воспою»,
«Слава в вышних Богу»;
причастники
«Творяй Ангелы своя духи»,
«Чашу спасения приму»,
«И память вечную»,
«Во всю землю»,
«Хвалите Господа»,
«Блажени яже избрал»,
«Не имамы иныя помощи».
 Інше
Соната для скрипки і чембало (1772);
Арте́м Лук'янович Ве́дель (Ве́дельський) (1767, Київ — †14 липня 1808, там само) — український композитор, диригент, співак, скрипаль.
Ведель чи не єдиний геніяльний композитор, який не написав жодного світського твору. Він жив молитвою, пломеніючи любов’ю до Бога, усе більше відображаючи в собі, як у свічаді, образ Того, до Кого був звернений усією душею, Кому служив усім життям...
Академічний хор під орудою Веделя досяг висоти майстерности та здобув велику славу. Як найкращого музиканта його, за протекцією Київського митрополита, відряджають до Москви керувати відомим хором генерал-губернатора Єропкіна. Невдовзі й цей хор здобуває нечувану славу, яка ґрунтувалася не лише на блискучій майстерності співаків, а ще більше — на глибокому потрясінні від почутих творів українського композитора та від його голосу неперевершеної краси. Твори Веделя стають широковідомими, виконувати їх вважають за честь, за них платять великі гроші, виступи проходять з незмінним успіхом, найвища знать навперебій запрошує славнозвісного майстра-красеня на гостину. Перед митцем відкривається блискуча кар’єра, але він... залишає Москву і вертається «у провінцію» — на Батьківщину. І ніколи не шкодує про це.
Попри заборони й нищівну критику упереджених російських композиторів і музикознавців та звинувачення в «італійщині», твори Веделя (зокрема Великодні ірмоси, Многоліття, «Христос воскрес!» «Від сходу сонця», «Покаяння отверзи ми двері») стали частиною церковного обіходу: від часу створення й донині їх співає як уся Україна, так і вся Росія. Ці улюблені піснеспіви поширювали під чужими іменами або анонімно, вони розходилися по всіх усюдах.
Твори Веделя існували у списках майже два століття, багато з них загубилося, в автографах збереглася лише тре¬тина концертів і неповна Літургія. Списки не всі однакової якости: переписувачі помилялися, вносили зміни. Тож зі¬брання розпорошеної спадщини композитора — вельми не проста справа і потребує копіткої праці музикознавців! Але навіть та частина, що на сьогодні віднайдена, вражає: 28 концертів, дві Літургії, Всенічна, Різдвяні, Великодні та Богородичні ірмоси, десятки окремих духовних творів. Творчість Веделя глибоко національна.
Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (28 жовтня[1] 1751 Глухів, Україна — †10 жовтня 1825, Петербург) — український співак, композитор і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту.
Творчість
Музична спадщина Бортнянського величезна. Він написав 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершиною тогочасного мистецтва. Недаремно творами Бортнянського захоплювалися Берліоз та Л. ван Бетховен.
Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій». В них композитор, йдучи слідами своїх видатних вчителів — композиторів Галуппі, Сарті та інших, спирався на традиції української духовної музики, перейнятими в середовищі Глухівської школи та у колі вихованців з Глухова у Петербурзькій придворній співацькій капелі. Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Його опери і камерно-інструментальні твори, які нічим не поступалися, як тепер очевидно, його хоровим шедеврам, виконувалися в той час лише у вузькому колі придворних аматорів музики.
Російські музиканти і композитори першої половини XIX століття закидали Бортнянському, як і пізніше Чайковському, його палкому прихильникові, «італьянщину», «м’якість і солодкавість». А Михайло Глінка іронічно називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Проте церковно-вокальна, хорова музика Бортнянського, в якій він послідовно і завжди проводив свій зв’язок з українською духовною музикою та хоровим літургійним співом українських православних церков, була дуже популярною ще за його життя.
Причина такої популярності крилася у класичній простоті й доступності мелодії. Бортнянський наповнював їх інтонаціями народних пісень, церковних кантів, мелодіями багатоголосного українського церковного співу та кобзарського мистецтва. Усе це, переплавлене з впливами західноєвропейськими, зокрема й італійськими, витворило неповторний стиль творів Бортнянського, інтерес до яких не згасає і в наш час.
Хорові концерти
Незважаючи на прикладне призначення концертів, які створювалися здебільшого з нагоди придворних урочистостей, вони мають велику художню цінність та відзначаються глибокою змістовністю. Для ранніх концертів Бортнянського характерний парадний блиск, урочистість, звукова барвистість святкувань при дворі Катерини II. Духом своїм вони нагадують одичну поезію тих часів, зокрема поезію Г.Державіна.
Значення творчості
Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії. Він створив у капелі чудовий хор, який володів бездоганними технічними і тембровими якостями, високою вокальною культурою.
Майже півстоліття життя Бортнянського було пов’язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії. Водночас Бортнянський своїми коренями належить українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

 


хиты: 1217
рейтинг:+7
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь