Під характером у психології розуміють сукупність індивідуально-своєрідних властивостей, які проявляються в типових для даної особистості способах діяльності, виявляються в типових обставинах і визначаються відносинами особистості до цих обставин.
Характер – це сукупність стійких проявів психіки людини, що відтворюються у спілкуванні та діяльності та обумовлюють типові способи поведінки у тій або іншій ситуації. На відміну від темпераменту характер людини може змінюватись протягом життя залежно від причин морального, соціального та економічного змісту життя. Це більш рухливе психічне утворення, що підлягає під коригування та прогнозування поведінки людини у тій або іншій ситуації. Характер може змінюватися також в житті кожного залежно від віку.
Характер – індивідуальне сполучення суттєвих властивостей особистості, які визначають лінію її поведінки по відношенню до тих чи інших соціальних явищ.
Характер – набута властивість людини. Хоча характер не вроджений, ряд особливостей організації людини впливає на його прояв та формування.
Найбільше значення у цьому смислі має сполучення сили, врівноваженості і рухливості нервових процесів, тобто загальний тип ВНД як природна основа темпераменту.
У цілому ряді психологічних досліджень порівнювалися способи дій у людей з протилежними властивостями загального типу нервової системи в одних і тих самих типових ситуаціях з однаково позитивним ставленням до ситуації. При цьому виявилося, що протилежним властивостям загального типу нервової системи відповідають психологічно протилежні способи дії. Так, було показано, що при позитивному ставленні до товаришів по класу і до класного колективу учні з інертними процесами схильні до спілкування з вузьким колом добре знайомих товаришів. За своєю ініціативою вони рідко розповідають будь-що про себе. Вони з трудом заводять нові знайомства, але також важко їм припинити спілкування зі старими знайомими, якщо вони з ними надовго розлучаються. Навпаки, учні з рухливими нервовими процесами проявляють протилежні властивості у спілкуванні з людьми. Отже, властивості загального типу нервової системи – фізіологічна умова виникнення характеру.
Але вроджені, спадкові властивості організму – тільки одна з умов виникнення властивостей характеру. Визначаються ж властивості характеру не біологічними, а суспільними закономірностями. Залежність характеру від прижиттєвих умов підтверджується і його фізіологічною основою – умовно-рефлекторними функціональними станами, які утворюються завдяки певній системі зовнішніх впливів; саме тому люди не народжуються правдивими або брехливими, ледарями або старанними, добрими або злими – люди такими стають. Таким чином, в характері виявляється єдність вродженого та набутого.
І.П. Павлов розглядав характер як «сплав» вроджених (риси типу нервової системи) і набутих (складних стійких систем умовних тимчасових нервових зв’язків, вироблених у результаті індивідуального життєвого досвіду, виховання) форм поведінки. У цьому сплаві системи тимчасових нервових зв’язків відіграють більш важливу роль, ніж тип нервової системи, тому що тип нервової системи не визначає наперед ні характер у цілому, ні окремі його риси. На базі будь-якого типу нервової системи можна сформувати усі цінності якості особистості. Вплив типу виявляється у тому, що формування вказаних систем зв’язків відбувається по-різному у представників різних типів нервової системи.
Характер не є спадковою і не є вродженою, а також постійному і незмінно властивістю особистості. Характер формується і розвивається під впливом оточуючого середовища, життєвого досвіду людини, її виховання. Вплив цей є, по-перше, суспільно-історичним (кожна людина живе в умовах певного суспільно-історичного ладу (кожна людина живе в умовах певного суспільно-історичного ладу, певного історичного середовища і формується як особистість під їх впливом) і, по-друге, індивідуально своєрідним (умови життя і діяльності кожної окремої людини, її життєвий шлях своєрідні та непоторні). Тому характер кожної людини визначається як її суспільним становищем, так і її індивідуальним життям.
