Державне регулювання підприємництва забезпечує реалізацію конкурентної політики держави, що визначає основні принципи, напрями і форми економічного й адміністративно-правового впливу, які розробляє уряд у сфері малого і середнього бізнесу. Воно включає такі складові: 1) формування правової бази функціонування підприємницького сектору та вироблення важелів адміністративного регулювання діяльності підприємницьких структур з урахуванням специфіки їх розвитку в окремих галузях і сферах національної економіки; 2) регулювання інституційних змін в економіці, які є факторами формування підприємницького середовища; 3) створення системи підтримки та стимулювання підприємницької діяльності; 4) залучення суб'єктів підприємницької діяльності до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, здійснення поставок продукції (робіт, послуг) для задоволення державних та регіональних потреб.
Правову базу розвитку підприємництва в Україні утворюють законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми адміністративного, кредитно-фінансового, трудового, цивільного та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є закони України "Про підприємництво", "Про власність", "Про господарські товариства", Господарський та Цивільний кодекси.
Адміністративне регулювання підприємництва базується на використанні таких засобів, як державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензування, сертифікація та стандартизація, дозволи, квоти, заборони.
Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Кожний метод грунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів тощо).
Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу (прямі та непрямі (опосередковані) та засобами впливу(правові, адміністративні, економічні, пропагандистські).
Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямі. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті мотивація — це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямі державних пріоритетів.
Прямі методи ДРЕ безпосередньо впливають на функціонування суб'єктів ринку. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламен ують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання обсягів та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін.
Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, обов'язкові для виконання завдання макроекономічних планів і державних цільових програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, стандарти, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.
До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.
Правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи регулювання економіки.
Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.
Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності т
Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єк-тів господарювання за ухилення від виконання наказів.
Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності для захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища.
Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже зазначалося, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.
Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів і послуг.
Квоти — визначають частку суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.
Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб'єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплату неустойки, штрафів, пені за невиконання суб'єктами ринку певних зобов'язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.
Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної діяльності.
Стандарти — це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва.
Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов'язковими.
Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку.
Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи ті завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.
Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики.
Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв'язок між фіскальним, бюджетним і податковим напрямами політики.
Вирізняють стимулювальну (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримувальну (рестрикційну), спрямовану на стримання виробництва.
У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.
Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.
Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні — Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.
Грошова емісія — це комплекс заходів центрального банку стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати негативну екстерналію — інфляцію. Емісія належить до інструментів прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо «втручається» у ринок грошей.
Операції з державними цінними паперами пов'язані з купівлею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами Держави є комерційні банки, підприємства, населення.
Зміна норми обов'язкових резервів веде до таких наслідків. У разі підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. У разі зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.
Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові регулювати попит комерційних банків на позички, а через них — на резерви банківської системи.
Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ — це звернення держави до гідності, честі і совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця і т. ін.). Вони включають заходи виховання, роз'яснення і популяризації цілей і змісту регулювання, засоби морального заохочення і тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати й підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави.
Прикладами використання пропагандистських методів є: орієнтація діяльності суб'єктів ринку на цілі та пріоритети державних макроекономічних планів (програм); заклики державних органів до підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок, політичних партій щодо дотримання ними певної лінії поведінки; політична реклама, зустрічі з виборцями, участь у роботі об'єднань за економічними інтересами з метою залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і т. ін.
Умовою набуття права на здійснення підприємницької діяльності є одержання підприємством акта державної реєстрації, інакше така діяльність визнається незаконною. Реєстрація в Україні проводиться за певним порядком, що становить багато-етапний процес, у якому можна виокремити такі стадії: здійснення процедур, що передують державній реєстрації; власне процес реєстрації; післяреєстраційні процедури. З метою спрощення процедури державної реєстрації підприємницьких структур запроваджується новий підхід до її здійснення за принципом "єдиного вікна".
Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності підлягають обов'язковому ліцензуванню. Залежно від виду діяльності чинним законодавством передбачено три процедури отримання ліцензій: за заявницьким принципом, за дозвільним принципом, за конкурсом. За заявницьким принципом ліцензії надають на здійснення тих видів діяльності, які не пов'язані з небезпекою та необхідністю володіння спеціальними навиками. Згідно з дозвільним принципом, який поширюється на більшість видів господарської діяльності, підприємство може отримати ліцензію за умови подання документів, які підтверджують його спроможність провадити певний вид господарської діяльності відповідно до вимог ліцензійних умов. На конкурсних засадах видають ліцензії на ті види господарської діяльності, які пов'язані з використанням обмежених ресурсів, за умови, що до органу реєстрації надійшло кілька заяв. Перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, визначено Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності".
Сертифікацію та стандартизацію як засоби адміністративного регулювання використовують для забезпечення захисту національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції.
Обов'язковій сертифікації підлягають як імпортні, так і вітчизняні товари.
До основних інституційних змін в економіці, які є факторами формування підприємницького середовища і здатні забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням належать: реалізація політики роздержавлення і приватизації; конкурентна політика; впровадження інституту банкрутства, санація підприємств.
Політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринкових реформ узагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.
Важливим формотворчим фактором становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, на розвиток цивілізованої конкуренції. Основу конкурентної політики держави становить антимонопольне законодавство, представлене законами України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист економічної конкуренції". Метою анти монопольного регулювання з боку держави є захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання. Як засоби антимонопольного регулювання використовують: обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін; установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; регулювання місткості ринку; використання державних замовлень і контрактів; розподіл ринків; тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.
Формотворчим фактором, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутства - загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розраховуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх і розробляючи заходи для запобігання банкрутству.
Санація (від лат. sanatio - оздоровлення, лікування) - це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств і бізнес-структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення відсоткових витрат на облігації, випущені підприємством, та відстрочення їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансового неспроможного підприємства. Основна мета інституту банкрутства - не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів і держави. Тому банкрутство є дієвим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.
Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його підтримки і стимулювання. Комплексний підхід до вирішення цієї проблеми можна забезпечити на основі розроблення державної та регіональних програм підтримки підприємництва, які б передбачали всі аспекти сприяння його розвитку.
Основні елементи системи підтримки та стимулювання підприємницької діяльності такі.
Фінансова підтримка. За економічним призначенням фінансові важелі, що використовуються в межах державної підприємницької політики, можна поділити на дві групи: перша - засоби податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню підприємництва; друга - фінансово-інвестиційні методи державного впливу на підприємництво.
Формування ефективної системи оподаткування, адекватної вимогам розвитку підприємництва, має передбачати: встановлення критеріїв для граничної межі оподаткування; скорочення кількості податків за рахунок тих, що не мають вирішального значення для бюджету; запровадження податкових пільг для вирішення державних і регіональних соціальних проблем.
До засобів податкового сприяння підприємництву належать: знижки податкових ставок або повне звільнення від сплати податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання; знижки податкових ставок на прибуток, спрямований на капіталовкладення, наукові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища та ін.; знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на підготовку кадрів для підприємницької сфери; податкові пільги іншого характеру.
Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної підтримки розвитку підприємництва є: застосування дотацій, субсидій, субвенцій; державні та місцеві замовлення; надання позик і гарантій державними та регіональними органами; фінансова підтримка загальнодержавних фондів і регіональних фінансових інститутів; сприяння розвитку підприємництва.
При виділенні фінансової підтримки перевага надається: суб'єктам господарювання, які працюють у пріоритетних напрямах економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромисловим утворенням нового типу; інноваційним підприємствам і підприємствам, які створюють нові робочі місця.
Особливе місце серед фінансових важелів посідає державне кредитування підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим для підприємницьких структур і за величиною відсоткової ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за строками та порядком їх повернення.
Формою підтримки підприємництва з боку держави також є надання гарантій. Державні органи стають гарантами приватних фірм для отримання ними кредитів у комерційних банків.
Матеріально-технічна підтримка може здійснюватись державою через: 1) спрямування частини засобів, отриманих від приватизації державного майна, на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва; 2) розроблення та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ і виробничих потужностей, у тому числі тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства; 3) використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК у їхній установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність і стійкість; 4) сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.
Науково-технічна (інноваційна) підтримка зорієнтована на малі підприємства, оскільки вони, як свідчить зарубіжний досвід, є найбільш гнучкими та сприйнятливими для впровадження науково-технічних досягнень. Основними формами державного сприяння технічному оновленню підприємництва є: 1) надання допомоги в проведенні досліджень і впровадженні інновацій; 2) сприяння інтенсифікації процесів передання технологій; 3) залучення суб'єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм; 4) надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об'єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах; 5) визначення порядку передання малому підприємництву "ноу-хау" та обладнання, розроблених раніше для силових міністерств; 6) створення мережі технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо; 7) стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств і забезпечення їх інформацією про нову техніку та технології; 8) стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі та малого бізнесу зокрема.
Важливими напрямами підтримки підприємництва є сприяння розвитку ринкової інфраструктури підтримки підприємництва а саме: фінансово-кредитної; організаційно-технічної; інформаційно-аналітичної, а також сприяння в кадровому і науково-методичному забезпеченні підприємництва.
На сучасному етапі одним з напрямів створення сприятливого підприємницького середовища в Україні є проведення регуляторної реформи, пов'язаної з необхідністю послаблення надмірного державного регулювання підприємництва. Регуляторна реформа є інструментом впровадження державної регуляторної політики, яку на національному рівні здійснює Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Державна регуляторна політика - це постійний і послідовний курс органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на впровадження оптимального державного управління в економічній та соціальній сферах, на зменшення їх втручання у діяльність суб'єктів підприємництва, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку господарської діяльності.
