Орфографічні норми — це сукупність правил, які впорядковують мовні засоби, забезпечуючи єдність передачі усного мовлення в писемній формі. Українська орфографія ґрунтується на трьох принципах:
- фонетичному
- морфологічному
- історичному.
Відповідно до фонетичного принципу слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії. За цим принципом пишуться, зокрема, префікс с- перед глухими приголосними звуками кореня к, п, т, ф, х (скріпити, спалити, стиснути, сфотографувати, сховати); прикметникові суфікси -зьк-, -цьк-у -ськ- (водолазький, коломацький, сиваський); позначаються групи приголосних, утворені внаслідок спрощення (виїзний, тижневий, чесний, корисливий, серцевий, сонцезахисний), та ін.
Морфологічний принцип вимагає, щоб морфеми (префікси, корені, суфікси, закінчення) в усіх споріднених словах передавалися однаково, незалежно від вимови. Відповідно до цього в українському письмі позначаються ненаголошені голосні [е], [и], що перевіряються наголосом (кленовий — клен, возвеличити — велич), приголосні й подвоєні звуки на межі морфем (оббивка, розсадник, безшовний, відпрацювати, беззастережний, піднісся, перенісся) та ін.
Історичний, або традиційний, принцип правопису виявляється в тому, що написання слова пов'язане з усталеною традицією і не залежить ні від вимови, ні від морфологічної будови. Цей принцип, наприклад, застосовують, коли пишуть слова разом, окремо і через дефіс, зокрема у прислівниках, правопис яких слід запам'ятовувати або перевіряти за орфографічним словником: де-не-де, спідлоба, з дня на день, на ходу, влітку.
Орфоепічні норми української моии
Українську мову вважають милозвучною, тобто приємною на слух. Це пов'язано передусім з її фонетичними властивостями, із специфікою вимови певних звуків.
Орфоепія(від грец. orthos — правильний і epos — мова, мовлення) — сукупність правил літературної вимови, наголошування та інтонування.
Милозвучність досягається багатьма компонентами. Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови.
Найбільшу звучність, як відомо, мають голосні. В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно, причому як під наголосом (що вважається для них сильною позицією), так і в ненаголошеному складі. Для них не характерна редукція, тобто скорочення звучання, що притаманно, наприклад, російській мові (порівняймо вимову слів [галава] «голова», [гаварйт'] «говорити» у російській та українській мовах).
Загальні норми вимовиконкретних голосних такі:
1. Звуки [а], [у], [і] завжди вимовляються виразно й чітко: [давати], [повідомити], [сус'іда].
2. Ненаголошений [о] здебільшого не змінюється у вимові: [допомагати], [просити]. Той, хто вимовляє дадому, ка-штовнасті, аднакласник, грубо порушує вимовну норму, за якою ці слова мають звучати так: [додому], [коштовності], [однокласник]. Лише перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] вимовляється з наближенням до [у]: [зоузуля], [коужух], [лоупух], [гоулубка].
3. Ненаголошені [е] та [и] у вимові наближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [пеидал'], [абониемент], [затиехают'].
Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.
За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями -а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим вжін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа – закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку – учителю й учителеві.
Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови.
