I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):
— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;
— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;
— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;
— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.
II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):
— поява парламентської опозиції;
— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;
— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).
III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):
— розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій);
— посилення розколів та дроблення політичних сил;
— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;
— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;
— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;
— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).
Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов’язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування. По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій. По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення. По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії. Якщо недоліки політичного характеру можуть бути усунуті в процесі накопичення політичного досвіду, тобто це проблема часу, то врегулювання недоліків в законодавстві
