У першій половині 1987 р. розпочалося звільнення політичних в'язнів, серед яких українці становили дуже значну частку.Програмний документом Української Гельсинської Спвлки стала «Декларація принципів», написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Видана влітку 1988 p., вона являє собою розумний тактичний компроміс між дійсним і бажаним. Запропонована УГС програма була «програмою-мінімумом», перейнятою згодом більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за реформи в Україні та втіленою зрештою у своїх основних пунктах Декларацією про суверенітет (липень 1990 p.).
Перші неформальні товариства своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного. Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї демократизації суспільства і національного відродження. 3 цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті (так звані «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури. Окрім діячів шістдесятників і дисидентів 1970-1980-х pp., товариства об'єднували багато молоді віком 20-30 років — тобто покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи. Улітку 1988 p. yЛьвові, Києві, Вінниці та Хмельницькому проводилися масові мітинги, організовані неформальними групами й товариствами. Нове дихання для українського опозиційного руху відкрилося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, насамперед академічні науковці та члени Спілки письменників України. Перед вели партійні газети «Радянська Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», що друкували сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фонду Борис Олійник, керівництво Академії наук і,газета «Правда». Паралельно в Україні йшло утворення нових політичних і громадських організацій. 11-12 лютого 1989 p. yКиєві відбулися установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). в середині 1989 р. воно нараховувало близько 700 тисяч членів. У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства «Меморіал», яке також заявило про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, що у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС. Зокрема, Українська народна демократична ліга (колишній Український Демократичний союз, що первісно виступав як українське відділення всесоюзного Демократичного союзу) та Український християнсько-демократичний фронт уже наприкінці весни 1989 р. виступили за державну самостійність України.Літом - восени 1989 р. до спроб витворення демократичного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітничий рух і рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков. 18-24 липня 1989 р. страйкували робітники Донбасу. Їхній виступ був частиною загальної страйкової хвилі, що охопила всесоюзну вугільну промисловість улітку 1989 р. Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 p., під час візиту Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом - акцію, що зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чоловік.У листопаді 1989 р. в Києві сорок неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок. їхня виборча програма повторювала в основному декларації Руху. Січень-лютий 1990 р. пройшли у численних мітингах і зібраннях, що захопили навіть денаціоналізований Донбас. У цілому ж вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є
Перші неформальні товариства своєю діяльністю багато в чому нагадували одне одного. Основними напрямами їхньої роботи було поширення ідеї демократизації суспільства і національного відродження. 3 цією метою організовувалися вечори й зустрічі, на яких обговорювалися заборонені сюжети й постаті (так звані «білі плями») української історії та літератури, конкретні заходи щодо охорони пам'яток культури. Окрім діячів шістдесятників і дисидентів 1970-1980-х pp., товариства об'єднували багато молоді віком 20-30 років — тобто покоління, яке зробило свідомий вибір на користь української справи. Улітку 1988 p. yЛьвові, Києві, Вінниці та Хмельницькому проводилися масові мітинги, організовані неформальними групами й товариствами. Нове дихання для українського опозиційного руху відкрилося з кінця 1988 p., коли до спроб утворення народного фронту приєдналися нові групи українського суспільства, насамперед академічні науковці та члени Спілки письменників України. Перед вели партійні газети «Радянська Україна», «Правда України» і «Робітнича газета», що друкували сотні листів від «обурених трудящих і трудових колективів». До критики приєдналися голова Українського культурного фонду Борис Олійник, керівництво Академії наук і,газета «Правда». Паралельно в Україні йшло утворення нових політичних і громадських організацій. 11-12 лютого 1989 p. yКиєві відбулися установчі збори Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). в середині 1989 р. воно нараховувало близько 700 тисяч членів. У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства «Меморіал», яке також заявило про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли групи, що у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС. Зокрема, Українська народна демократична ліга (колишній Український Демократичний союз, що первісно виступав як українське відділення всесоюзного Демократичного союзу) та Український християнсько-демократичний фронт уже наприкінці весни 1989 р. виступили за державну самостійність України.Літом - восени 1989 р. до спроб витворення демократичного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітничий рух і рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної православної церков. 18-24 липня 1989 р. страйкували робітники Донбасу. Їхній виступ був частиною загальної страйкової хвилі, що охопила всесоюзну вугільну промисловість улітку 1989 р. Утворення Руху було великою тактичною перемогою української опозиції. Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках, прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 p., під час візиту Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української католицької церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом - акцію, що зібрала, за різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чоловік.У листопаді 1989 р. в Києві сорок неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок. їхня виборча програма повторювала в основному декларації Руху. Січень-лютий 1990 р. пройшли у численних мітингах і зібраннях, що захопили навіть денаціоналізований Донбас. У цілому ж вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є
недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу у свої руки.
