Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування Люблінська угода 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщинн, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалося підтримати паростки соціалізму в Сх. Європі. Відповідно договору 16 серпня кордон мав проходиш в основному по «лінії Керзона», з відхиленнями 17 і ЗО км на схід в окремих ділянках. Остаточно процес польсько- українського розмежування завершився 1951 р., коли на прохання Польщі до Львівської області увійшли землі в районі м. Крисгонополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія Нижніх Устриків Дрогобицької області. Гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в Отже, процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: 1. остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим товариством; 2. збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; 3. об’єднання українських земель у складі однієї держави; 4. майже повне завершення формування державної території.
