Особливістю українського руху Опору була наявність двох напрямків боротьби: — радянський (партизанські загони, радянське підпілля), представники якого боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади; націоналістичний (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави. Радянський підпільно-партизанський рух у перші місяці окупації зазнав великих втрат і лише в 1942 р., діставши допомогу з-за лінії фронту, став поширюватися на Наддніпрянщину, втягуючи в боротьбу десятки тисяч незадоволених грабіжницько- терористичним режимом і завдаючи суттєвих втрат гітлерівським окупантам. У перші дні війни ОУН сподівалась за сприяння нацистської Німеччини розпочати відродження національної незалежності України. Та ці ілюзії швидко розвіялись. Оунівці перейшли до підпільної діяльності, підготовки масового антинацистського повстання під самостійницькими гаслами. Для німецьких окупаційних властей був цілком несподіваним широкий розмах самостійницького руху, який у 1941 р. охопив не лише Західну Україну, а й Наддніпрянщину. Цей рух свідчив, що прагнення до незалежності України було близьке і зрозуміле в усіх її регіонах. У різному баченні долі України полягає причина непримиренності між представниками радянського і оунівського руху Опору. Якщо радянські партизани прагнули представити оунівцїв як зрадників і слуг окупантів, то оунівці ставилися до радянських партизанів як до ворогів України. Радянське керівництво, плануючи з-за лінії фронту дії партизанів, свідомо підгримувало конфронтацію обох течій антигітлерівського руху Опору в Україні. В цих умовах ОУН- УПА змушена були боротися на два фронти без будь-якої зовнішньої допомоги. Це врешті-решт і визначило результат борогьби.
