Українська РСР на початку 20-х років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр - ЦК РКП(б), що з метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів, що одержали назву «договірної федерації». Договірна форма федерації була майже відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн. Для нормалізації відносин між радянськими республіками ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію на чолі з наркомом національностей І. Сталін. Комісія спеціально розробила і виступила з проектом організації взаємин республік. Відповідно до цього плану радянські республіки включалися на правах автономних до складу Російської Федерації. План автономізації викликав справедливе невдоволення багатьох радянських і партійних працівників національних районів. У той же час перший секретар ЦК РКП(б) Д. Мануильський потримав И.Сталіна. Небезпечним для радянського ладу і більшовицької партії вважав сталінський план В. Ленін. Він виступав із власним проектом, що передбачав створення Союзу радянських республік, на підставі рівноправності. На основі ленінського плану на 1 з’хді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. було створено нове державне об’єднання - Союз Радянських Соціалістичних Республік. Прийнята в 1924 р. Конституція Союзу РСР обмежила повноваження союзних республік. У тому числі, зрозуміло, і Української РСР, зокрема в питаннях керівництва сільським господарством, внутривніми справами, юриспруденцією, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Влада в республіках була в руках комуністів, членом жорстко централізованої більшовицької партії - РКП(б).. До самих останніх днів свого існування Союз РСР був унітарною централізованою державою, фактично нового типу, де усі підкорялося тільки Московському центру.
