Падіння Української Центральної Ради спричинили: — розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів; — політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції; — утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері; — відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів; — однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією; — невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 рр.; — запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади; — анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною; — небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі: — ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві; незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму. Отже, в січні 1918 року Центральна Рада зазнала поразки, а разом з нею і Українська Народна республіка її доби. Причинами поразки Центральної Ради стали як внутрішні прорахунки її керівництва, так і несприятливі для України зовнішні чинники.
