— похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.)
Головним завданням Зимового походу було збереження присутностi української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра перебував зi своїм штабом у Варшавi.
Наприкінці листопада 1919 року рештки Надднiпрянської Армії УНР (Галицька армiя, через зрадницьке замирення Петлюри з поляками, змушена була пiсля 6 листопада 1919 р. увійти до складу росiйської армії генерала Денікіна) опинилися у так званому «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські вiйська були в оточеннi трьох ворожих армій — Червоної, Добровольчої та польської (з якою на той час було досягнуто примирення); до того ж українськi частини потерпали від епідемії тифу.
6 грудня 1919 р. на військовій нараді у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити боєздатними частинами армії УНР партизанський рейд тилами денікінцiв. У поході тилами більшовиків і денікінців взяло участь близько 5000 осіб. Проте сам бойовий склад частин нараховував 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат. 50% загальної кількості складали штаби частин, нестройові частини, обози.
21 січня 1920 року в селі Гусівка, Єлисаветського повіту відбулася нарада командирів дивізій армії Зимового походу, вирішено прорвати більшовицьке запілля окремими колонами, рухаючись до району Черкаси — Чигирин — Канів. До складу південної колони отамана М. Омеляновича-Павленка увійшла Запорізька дивізія, 3-й кінний полк і штаб армії, до складу північної колони отамана Ю. Тютюнника — Київська та Волинська дивізії. Колони рухались різними маршрутами, дезорганізуючи комунікації Червоної армії.
Другий Зимовий похід, який став останньою відчайдушною і героїчною спробою армії Української Народної Республіки (УНР) у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність, залишається малодослідженою та суперечливою проблемою в українській історіографії.
Суперечливість оцінок Другого Зимового походу в історіографії та джерелах спонукала автора до їх критичного аналізу в даній статті. Він вимагає від нас насамперед уважного погляду на ситуацію, у якій опинились уряд і армія УНР після переходу в листопаді 1920 р. на територію Польщі. С. Петлюра оцінював цю ситуацію "не як ліквідацію нашої державности, не ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб боротьби з окупантською владою України".1
Політичне і військове керівництво УНР вживало всіх заходів, щоб відступ з рідних теренів не призвів до поширення анархії і розбрату в лавах армії. Вже 23 листопада 1920 р. С. Петлюра наказом Головного Отамана Військ УНР заборонив розпускати будь-які військові відділи, які мали бути зосереджені "на загальних умовах інтернування в цілях організації і підготовчої праці для повернення на Україну".
