Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Найважливішою причиною цих невдач було те, ідо, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відваїу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції. Іншими причинами поразок були наступні: 1) селяни і міщани були погано підготовлені та озброєні; 2) козаки не завжди виступали єдиною силою з усім іншим населенням; 3) нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї; українські повстання не підтримувались польськім і литовським населенням, через що уряд зміг стягувати сили з інших областей для придушення повстань. Але все ж таки значення народних рухів було великим: а) стримували посилення польського національного, феодального і релігійного гніту; б) вдалося досягти відновлення української православної церкви; в) народні маси накопичували досвід національної та антифеодальної боротьби; г) зросли козацькі привілеї; д) підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.
