З початку XX ст., і особливо в його середині, науково-технічна революція, величезний обсяг інформації, значне збільшення її джерел змінили умови засвоєння знань у сучасному світі, а отже, змінили вимоги до педагогічної майстерності вчителя: знання предмета перестає бути основною функцією вчителя — він має знати, як навчати й виховувати, найефективніше реалізувати мету й завдання навчально-виховного процесу.
В історії української педагогічної думки питання педагогічної майстерності вчителя разом з іншими питаннями навчально-виховного процесу посідало одне з провідних місць у творчості видатних педагогів.
Професійна педагогічна компетентність - це широкий загальний світогляд і висока культура, професійне знання педагогіки, психології, теорії управління, наукових основ управління школою, здатність реалізувати свої знання на практиці, знання методів психолого-педагогічного, соціального дослідження, володіння всім комплексом педагогічних і управлінських умінь.
Основною частиною змістового наповнення поняття «професійна компетентність» є педагогічна культура. Культура є потужним чинником соціального розвитку, впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності: працю, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості, - бо неможливо подолати економічні труднощі без духовної культури нації й без сформованого на цій основі свідомого громадянина, а отже, й без основних чинників і першого, і другого — відповідного змісту освіти і педагогічної культури вчителя.
Велика заслуга в розробленні педагогічної культури вчителя належить видатному педагогові сучасності і В.О. Сухомлинському. «Педагогічна культура - це жива, творча педагогіка повсякденної творчої праці, та педагогіка, в якій теоретичні закономірності процесу вплину на духовний світ вихованця ніби зливаються з особистістю вчителя. Педагогічна культура — це, образно кажучи, техніка і технологія взаємодії майстра і об'єкта його праці... Багатогранність, різноманітність, відточеність, зразковий стан інструментів нашої творчості, уміння володіти ними так само тонко, як прекрасний музикант володіє скрипкою, — все це і є педагогічною культурою».
Педагог-гуманіст у багатьох працях розкриває суть педагогічної культури вчителя, показує, в чому ж полягає романтика такої професії, незважаючи на її складності. У цьому зв'язку слід зазначити, що в 50-70-ті pp., у час так званого тоталітарного режиму, Василь Олександрович був справжнім провідником ідей гуманізму та демократії серед учителів.
У 1966 р. В.О. Сухомлинський розпочав працювати над книгою про педагогічну культуру вчителя, яку він присвятив вірному другові й колезі — своїй дружині Ганні Іванівні. Книга не вийшла у світ, але уривки з неї було надруковано в газеті «Радянська освіта» (1966—1968). Частину неопублікованого рукопису оприлюднив на своїх сторінках журнал «Радянська школа» (1988).
Цінним у книзі «Педагогічна культура» є те, що в ній ідеться про педагогічну систему Василя Олександровича, яка охоплює всю багатогранність, сукупність методів і прийомів виховного вплину особи педагога на колектив і вихованця з метою всебічного, гармонійного розвитку особистості. Книга містить положення й узагальнення педагогічної теорії про конкретні стосунки педагога з вихованцями в найрізноманітніших сферах духовного життя, активної діяльності, в повсякденному їхньому спілкуванні. Причому педагогічна система, як стверджує видатний педагог, завжди ґрунтується на системі поглядів і переконань учителя, що не є механічним повторенням педагогічної теорії, а містить щось глибоко індивідуальне.
Свій педагогічний досвід з питань професійної майстерності вчителя В.О. Сухомлинський проаналізував у широковідомих книгах «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», «Сто порад учителеві», «Розмова з молодим директором школи» і в дисертаційному дослідженні «Директор школи - керівник навчально-виховною роботою» (рос. мовою, 1955), що є скарбницею ідей про педагогічну майстерність учителя, а ще в «Листі дочці» — своєрідному гімні його праці. Дуже часто свої роздуми й судження видатний педагог вміщував на сторінках періодичних педагогічних видань, скажімо, в газеті «Кіровоградська правда» («Краща вчителька», 1948; «Майстерність», 1949; «Майбутні вчителі», 1950; «Моральне обличчя вчителя», 1954; «Високе покликання педагога», 1955 та ін.).
У книзі «Павлиська середня школа» вражають діловитість, конкретність і перевіреність будь-якої з рекомендацій, що їх дає педагог-гуманіст. Книга ж «Розмова з молодим директором школи» містить окремий параграф під назвою «Педагогічна культура вчителя», де В.О. Сухомлинський обґрунтовує складові частини цієї культури.
На великому фактичному матеріалі в монографії «Сто порад учителеві» видатний педагог висвітлює досвід роботи Павлиської середньої школи й дає практичні поради вчителям з різних питань навчально-виховної роботи. Ця, як він сам каже, книга, є результатом зустрічей і бесід з учителями-початківцями. В ній також подано його відповіді на листи вчителів, їхні постійні запитання: «Що таке покликання?», «З чого починається підготовка вчителя за покликанням?», «Як розкрити свої здібності в благородній справі виховання молодого покоління?», «Як знайти себе в цій, одній з найцікавіших, найскладніших, найгуманніших спеціальностей?».
В.О. Сухомлинський виділяє риси, без яких не може відбутися педагог. Це:
глибока віра в можливість успішного виховання дітей;
гармонія серця і розуму;
чуйність, сердечна турбота про людину;
розуміння світу дитинства;
вміння «пізнавати серцем», «проникати в душу дитини», «володіти собою, тримати себе в руках», «стримувати збудження й роздратування», «володіти ситуаціями», «створювати життєрадісні мелодії в музиці дитинства».
Головним у взаєминах педагога й дітей має бути доброзичливість, розумна доброта. В.О. Сухомлинський, звертаючись до педагогів, радив: «Будьте доброзичливими... ця порада належить до азбуки педагогічної культури взагалі й емоційного боку культури виховання зокрема».
Аналіз теоретичної спадщини видатного педагога дає підстави стверджувати, що він глибоко дослідив професію вчителя, її особливості, обґрунтував концепцію формування гуманістичної спрямованості особистості вчителя і сформулював умови його ефективної роботи. Основними з них є професійно-педагогічна спрямованість, теоретична підготовленість, загальна культура, усвідомлення важливості самоосвіти й систематичність, логічна послідовність, науковість у її здійсненні. Надзвичайно важливе значення в професійному становленні вчителя мають його ідейно-політичні й моральні якості, любов до дітей, терпимість і наполегливість, вимогливість і педагогічний такт.
В.О. Сухомлинський добре розумів, яке велике значення для школи має вчитель високої педагогічної культури. Причому він не міг погодитися з тією традицією, яка склалася в педагогічній теорії і практиці, - обмежувати питання професіоналізму вчителя лише його майстерністю. Педагогічна майстерність, стверджував учений, у прямому розумінні - це наявність у фахівця професійних знань, умінь і навичок. Такий учитель може непогано виконувати свої обов'язки. Але, коли йдеться про виховання, цього занадто мало: цей процес вимагає насамперед усебічно розвиненої особистості. Саме в цьому полягає специфіка педагогічної праці.
Метою директорської діяльності Василя Олександровича було створення вчительського колективу і загалом школи високої педагогічної культури. Він увів поняття «педагогічна культура» вчителя в теорію виховання й намагався розкрити зміст і структуру цього поняття.
Що ж таке, за В.О. Сухомлинським, педагогічна культура вчителя? Насамперед — це складова частина загальної культури людини. Педагогічна культура вчителя, стверджував Василь Олександрович, неможлива без опанування надбань загальнолюдської культури - наукових, моральних знань та естетичних цінностей.
Педагогічна культура - це певний ступінь опанування вчителем соціокультурного досвіду людства, глибоке знання методології науки й уміння використовувати її досягнення на практиці в різноманітних інноваційних формах, знання психології. «Серед вогників інтелектуальної культури, які сяють навколо школяра, вчитель мусить бути найяскравішим вогником». На думку В.О. Сухомлинського, «педагог ніколи не повинен вичерпуватися», він має бути для свого вихованця найвищим авторитетом, поки пізнаватиме в ньому Людину, поки це пізнання супроводжуватиметься почуттям поваги, благоговіння перед тим людським багатством, у якому зливаються мудрість і людяність.
Зовсім по-новому побачив В.О. Сухомлинський риси гуманізму вчителя. Передусім це ставлення вчителя до учнів, його повага до дітей. В окресленому ним ідеалі педагога перша й визначальна риса - гуманізм, моральність. Педагогом-гуманістом стає лише людина з високим почуттям власної гідності, з розвинутим почуттям жалості, взаємодопомоги, самоповаги. Провідна роль відводиться вчителеві, який повинен мати «високий дар бачити в людині хороше, вірити в неї». В.О. Сухомлинський завжди стверджував, що любов до дітей — це вершина педагогічної культури, найголовнішою рисою якої є гуманність, а гімн гуманізму - відчувати серцем іншу людину.
Нині для нас дуже важливо критично переосмислити й творчо узагальнити здобутки минулого з питань педагогічної культури, завдяки якій учитель зуміє оптимізувати всі види навчально-виховної діяльності, сформувати світогляд учнів та їхні здібності. Саме цей шлях допоможе підняти роботу школи на рівень вимог, які висуває наша суверенна Українська держава.
