|
§ 2. Принципи українського правопису
Слова ми спочатку чуємо або вголос чи мовчки промовляємо, далі подумки розчленовуємо їх на звуки, а потім записуємо буквами. Але чи завжди букви точно відповідають звукам? 1. Найчастіше слова пишемо так, як вони звучать (у літературній вимові): [школа] — школа, [книга] — книга, [товариство] — товариство, [товарис'кий] — товариський, [гайок] — гайок, [бул'йон] — бульйон. Це фонетичний принцип написання слів. 2. Водночас дбаємо, щоб та сама частина слова (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах писалася однаково, незалежно від її звучання: вимовляємо [брацтво], а пишемо братство, бо брат; [снис'с'а] — снишся, бо сниш; [сниц'ц'а] — сниться, бо снить; [веиселий] — веселий, бо весело; [книз'ц'і] — книжці, бо книжка. Це морфологічний принцип. 3. Іноді слова, які звучать однаково, пишемо по-різному, щоб розрізнити їхнє значення: по-новому (прислівник) живемо і по новому (прийменник з прикметником) мосту; вдень (завидна) і в день (у певний день); Кривий Ріг (місто) і кривий ріг (у тварини). Такий принцип називається диференціюючим, тобто розрізнюючим. 4. Деякі звуки в слові позначаємо на письмі саме так за традицією: [йасний] — ясний, [йіздовий] — їздовий, [шчучка] — Щучка. Це традиційний, або історичний, принцип. |
