Фонологія – це поділ сучасного мовознавства, який розглядає звуковий лад мови, функціонування різних звуків в його системі та їх характеристики.
Відноситься вона до теоретичної лінгвістики. Основна мовна одиниця, яку вивчає наука, – фонема.Зародилася вона в 70-80-х роках 19-го століття в Росії. Її засновник – Іван Олександрович Бодуен де Куртене, російський вчений з польськими коренями. У 30-х роках 20-го століття оформилася як самостійна наука. Сьогодні є однією з основних філологічних дисциплін і посідає перше місце в циклі предметів теоретичної граматики мови.
Предмет і завдання
Як і будь-яка інша наука, даний розділ лінгвістики має свої завдання і предмет.
Предмет фонології – фонема, яка є мінімальною мовною одиницею. Саме її вивчають вчені-фонологи. Неуважні студенти можуть вважати, що предметом є звук, але це зовсім не так. Насправді їх вивчає інша дисципліна – фонетика.
Друге питання, який слід розглянути, – завдання. До них відносяться:
- реалізація в мові;
- аналіз сутності;
- встановлення співвідношень між фонемою і звуком;
- опис системи фонем і їх модифікацій;
- опис фонологічної системи;
- зв’язок між фонемою та іншими значущими одиницями мови – морфемами і словоформами.
І це далеко не всі завдання фонології. Варто зазначити, що перераховані вище пріоритетними для всіх існуючих нині фонологических шкіл.До основних її понять належать: фонема, аллофон, позиція фонеми, гиперфонема, архифонема та інші. Розглянемо основні з них.
Це далеко не повний перелік термінів, якими оперує фонологія. Мовознавство в цілому також використовує деякі з них в інших розділах – фонетиці, граматиці.
- Фонема – мінімальна неподільна мовна одиниця. Служить для побудови словоформ і виконує смыслоразличительную функцію. Реалізується за допомогою звуків – фонів. Варто зазначити, що вона досить абстрагирована від конкретних звуків мови.
- Аллофон – реалізація певної фонеми в залежності від її фонетичного оточення.
- Гиперфонема – фонема, яка об’єднує в собі ознаки двох парних звуків.
- Архифонема – фонема, що має сукупність ознак нейтрализующихся фонем.
- Позиція фонеми – реалізація її в мовленні. Виділяють конститутивні та комбінаторні позиції.
- Конститутивна позиція – реалізація фонеми в залежності від місця у промові. Наприклад, ненаголошений або ударний склад для голосних.
- Комбінаторна позиція – реалізація в залежності від фонетичного оточення. Наприклад, голосні в позиції після твердих або м’яких приголосних мають різну характеристику.
- Сильна позиція фонеми – положення, в якому вона чітко виявляє свої властивості.
- Слабка (друга назва – позиція нейтралізації) – позиція, в якій фонема не виконує розрізняльної функції.
- Нейтралізація – збіг різних фонем в одному аллофоне.
- Диференціальні ознаки фонем – ознаки, за якими вони відрізняються між собою.
Диференційні та інтегральні ознаки фонем
У кожної фонеми як звуковому типові є власні ознаки, сукупність яких дозволяє ідентифікувати й розрізняти окремі фонеми. Структура фонематичної підсистеми фонетичної системи мови створюється відношеннями між фонемами, які розрізнюються кількома або лише однією ознакою. Це створює складну мережу опозицій (від лат. орроsitio - протиставлення). Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів цієї підсистеми за ознаками, які звуться диференційними (від лат. differentia - різниця, відмінність).
Диференційною ознакою фонеми практично може бути будь-яка акустико-артикуляційна її характеристика. Проте мови не використовують всі можливості протиставлення фонем за допомогою диференційних ознак, універсальна система яких налічує їх лише 12, але це число дає можливість утворити 4096 різних фонем, та жодна мова не використовує цих теоретичних потенцій.
Як диференційні ознаки фонем використовуються:
ознаки за способом творення звуків:
проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;
ознаки за місцем творення звуків:
передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо;
м'якість і твердість:
(укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'iла] — біля [б'іл'а];
рос. мел [м'зл] — мель [м'зл’], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф’], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);
довгота і короткість:
(англ. сагt [kа:t] "віз" — сut [k t] "різати", роrt [ро:t] "порт" — роt [ро:t] "горщик", seat [si:t] "сидіння (місце)" — sіt [sit] "сідати", mеаt [mі:t] "м'ясо" — mitt [mit] "рукавичка", Іеаve [li:v] "відходити, від'їжджати" — Іive [liv] "жити";
нім. іhm [і:m] "йому" — іm [im] "в", Вееt [bе:t] "клумба" — Веtt [bєt] "ліжко";
5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. sing [sin] "співати" — sіn [sіn] "гріх", thing [0in] "pіч" — thіn [0in] "тонкий");
6) відкритість — закритість:
(франц. fаіt [fє] "факт", fee [fе] "фея") тощо.
Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються інтегральними (від лат. integer - цілий). Так, в українській фонемі /х/ глухість є її інтегральною ознакою, бо в українській мові немає протиставленої /х/ задньоязиковій щілинній дзвінкій приголосній фонемі [у].
Кожна фонема має власний набір диференційних ознак, яким вона відрізняється від усіх інших фонем даної мови. Наприклад, українська фонема /б/ характеризується такими диференціальними ознаками: губна (чим відрізняється від /д/, /г/), зімкнено-проривна (чим відрізняється від /в/), дзвінка (чим відрізняється від /п/), неносова (чим відрізняється від /м/). Губно-губний, твердий і непридиховий характер фонеми /б/ є її інтегральними ознаками, бо за ними вона не протиставляється іншим фонемам, але без них вона набула б іншого вигляду.
Отже, фонему можна операціонально представити як набір диференційних та інтегральних ознак.
