пользователей: 21209
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» Українська мова

Абстрактне мислення і його характерні особливості

 

Звернемося до найбільш вживаних визначень логіки як науки:

"Логіка - це філософська наука про форми, в яких протікає людське мислення, та про закони, яким воно підпорядковується",

"Логіка - наука про форми, закони та методи пізнання об'єктивного світу на ступені абстрактного мислення, а також про мову як засіб такого пізнання".

"Логіка - наука про закони і форми правильного мислення".

У наведених визначеннях предметом логіки є абстрактне мислення. Це зумовлює необхідність аналізу його особливостей, специфіки як одного із ступенів пізнання, визначення характеру зв'язку з іншими ступенями пізнання.

За межами спеціального вивчення поняття свідомість, мислення, абстрактне мислення розглядаються як синоніми. І це не заважає нам їх ефективно використовувати. Але для цілей нашого аналізу це не годиться, що й спонукає нас дати чіткі визначення цим поняттям.

М и с л е н н я - це активний процес діяльності людського мозку.

С в і д о м і с т ь - це процес ідеального відображення дійсності. Свідомість включає в себе мислення, знання, емоції, інтуїцію, пам'ять, волю. Тому кожна людина має своє бачення світу, властиву лише їй свідомість.

А б с т р а к т н е мислення - це один із ступенів процесу пізнання, якому передує чуттєвий ступінь пізнання.

Мета чуттєвого пізнання - дати досліджуваний предмет у його безпосередності, наявності, зафіксувати його у вигляді факту чуттєвої наявності. Реалізує цю мету чуттєве пізнання через свої форми: відчуття, сприйняття, уявлення.

Предмети та явища навколишньої дійсності, впливаючи на органи чуття, викликають різноманітну інформацію (зорову,слухову, дотикову та ін.), що й складає зміст такого рівня чуттєвого пізнання, як відчуття.

Отже, відчуття є відображенням окремих властивостей предметів та явищ дійсності (колір, звук, запах тощо), які діють на наші органи чуття.

За допомогою сприйняття (як наступного рівня чуттєвого пізнання) отримують інформацію про предмети та явища навколишнього світу у їх цілісному вигляді. Так, сприйняття квітки дає нам не тільки інформацію про її окремі властивості (колір, запах тощо), а насамперед формує зоровий образ про неї як своєрідний предмет, відмінний від її середовища.

 

Необхідною умовою формування інформації про предмет у вигляді відчуття і сприйняття є безпосередня наявність предмета чи явища. Тільки тоді можна виділити окремі властивості предмета або ж характеризувати предмет у його цілісності.

Але ми можемо отримати інформацію про предмет і не споглядаючи його. Відомості про предмети та явища, які сприймалися раніше, можуть відновлюватися в нашій уяві у вигляді різних образів. Ось ці образи і є уявленнями.

Отже, у я в л е н н я м називають таку форму чуттєвого пізнання, яка продукує інформацію про предмет у вигляді наочних образів. Це дає можливість говорити, наприклад, про знайому людину, яка в даний момент відсутня, сперечатися про явище, яке ми сприймали колись, тощо.

На рівні уявлення ми намагаємося подолати хаотичне розмаїття відомостей про предмет, отриманих за допомогою відчуття і сприйняття, встановити тотожність між предметом і його наочним образом, нехтуючи відчуттям і сприйняттям як менш досконалими формами чуттєвого пізнання.

Але для уявлення, як і для чуттєвого пізнання в цілому, характерним є брак диференціації одиничного і загального, суттєвого і несуттєвого, випадкового і закономірного. А без такої диференціації неможливий генезис знання про предмет. Це й зумовлює необхідність такого ступеня пізнання, яким є абстрактне мислення. Саме слово "абстракція" походить від латинського слова abstractio (усунення, відокремлення, відвертання, відволікання). Про яке ж відвертання, відволікання йдеться, коли ми користуємося терміном "абстрактне мислення"? Відповідь на це питання, а також визначення абстрактного мислення дамо далі. Зараз же зупинимося на аналізі характерних особливостей абстрактного мислення, серед яких виділяють узагальненість, опосередкованість, нерозривний зв'язок з мовою.

За допомогою органів чуття, як уже зазначалося, людина пізнає світ у сукупності його різноманітних якостей і властивостей. Перед мисленням постає завдання систематизувати результат, отриманий на чуттєвому рівні пізнання. Суть цієї систематизації полягає у відокремленні несуттєвого, випадкового, другорядного від суттєвого, необхідного. Таке відокремлення називають абстракцією у вигляді узагальнення.

Отже, у з а г а л ь н е н н я - це така риса абстрактного мислення, яка розкриває його здатність характеризувати предмети і явища через сукупність їх суттєвих ознак. На рівні чуттєвого пізнання предмет постає у вигляді наочного образу, а на рівні абстрактного мислення - у вигляді системи знання,тобто поняття.

Наприклад, науки, що вивчають людину, відкривають різноманітні її якості і властивості. Кожен із власного досвіду знає, що немає двох однакових людей. Люди різняться за кольором шкіри, національністю, здібностями, психологією тощо. Але в розмаїтті цих ознак шляхом узагальнення, мислення виділяє найсуттєвіше, що визначає людину як об'єкт, відмінний від усього іншого: "жива істота, здатна виробляти знаряддя праці".

Другою важливою рисою абстрактного мислення є його опосередкований характер. О п о с ер е д к о в а н і с т ь - це фіксація факту незалежності знання від предмета. Тобто, виникнувши, знання набуває певної відносної самостійності. З ним ми можемо поводитися як з чимось реально існуючим, і, що найголовніше, ми його використовуємо як фундамент та інструмент для добування нового знання. Тобто, у процесі пізнання настає такий момент, коли не безпосередньо сам предмет є джерелом знання, а саме знання про нього є основою для отримання нового, глибшого знання.

Наприклад, люди за різних обставин і в різні часи безпосередньо спостерігали, що деякі предмети не тонуть у воді. І лише Архімед, полишивши чуттєву сторону цього явища, відкрив залежність, яка лежить в його основі і яку згодом сформулював у вигляді знаменитого закону. Отже, Архімед відкрив те, що лежить за межами органів чуття, спираючись на здобуте раніше знання.

А ось інший приклад. Дізнавшись, що ваш приятель перебуває зараз у Варшаві, ви без посилання на чуттєвий досвід стверджуєте, що його немає зараз у Києві.

Тобто, аналізуючи раніше отримане і перевірене знання, ми маємо можливість, не звертаючись щоразу до безпосереднього досвіду, мати нове знання. Можна стверджувати, що саме цей аналіз і є суттю опосередкованості як властивості абстрактного мислення.

Окрім того, абстрактне мислення має ще одну особливість - нерозривний зв'язок з мовою. М о в а - це безпосередня реальність думки. Навіть тоді, коли ми не розмовляємо, не записуємо наші думки, ми все одно втілюємо їх у слова, речення, сукупність речень. Завдяки мові ми не тільки фіксуємо отримане знання, а й передаємо інформацію один одному, здійснюємо зв'язок між поколіннями. Оскільки в мові втілюється не тільки знання як результат пізнавальної діяльності, а й спосіб його отримання, то людина, вивчаючи мову, оволодіває і певними прийомами міркування. Тільки враховуючи це, можна на мовному матеріалі дослідити головні форми мислення, зв'язок між формою думки та її змістом, типи зв'язку між формами мислення як результатами абстрактної діяльності людини, і саме ця обставина робить нерозривний зв'язок мови і мислення визначальним щодо узагальнення та опосередкованості як характерних ознак абстрактного мислення.

Тобто, будь-яке слово і узагальнює, і опосередковує (оскільки виступає представником певного об'єкта), і фіксує певну думку про предмет. Тому абстрактне мислення можна назвати мовним мисленням, в мову - практичним мисленням, підкреслюючи цим, що на цьому рівні пізнання й діяльності головним виразником і акумулятором знання є мова. Мається на увазі не тільки розмовна мова, а й мова моделей інженера, креслень архітектора, мова науки тощо.

Отже, як ми вже зазначали, предмет логіки - абстрактне мислення, яке по суті поглинається мовою, а це означає, що логіка врешті-решт вивчає мову.

Насправді ж логіка не вивчає структури мови як такої, тобто її граматичних властивостей. Граматичні структури безпосередньо не виражають логічних структур. Вони виражають загальні і специфічні принципи побудови природних мов і є предметом лінгвістики. На відміну від лінгвістики логіка вивчає не саму природну мову, а закономірності, правила та головні прийоми реалізації і функціонування мислення в такій матерії, як мова.

Отже, предметом логіки є абстрактне мислення, що має специфічні форми і підпорядковується властивим йому правилам і законам.

 

{Актуальне членування речення} — це членування речення за змістом на дві частини: предмет мовлення і те, що про нього говориться.

Речення має дві змістові частини: одна з них називає предмет мовлення, інша позначає (повідомляє) якусь нову інформацію про нього. Друга частина є головною. Вихідна частина висловлювання (дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему, — ремою. Ці дві частини відповідно ще називають психологічним (логічним) суб'єктом і психологічним (логічним) предикатом.

Наприклад, речення Я приніс вам книжку шляхом інтонаційно-змістового членування можна перетворити на чотири фрази, які матимуть одну й ту саму модель речення, одне й те саме лексичне наповнення, але різне актуальне членування і відповідно різний (смисловий) зміст;

Я приніс вам книжку. Ремою є я, і фраза має значення «не хтось інший, а саме я це зробив»;

Я приніс вам книжку. Ремою є приніс, і фраза відображає ситуацію, за якої співрозмовник вимагає повернути книжку, а мовець відповідаю йому, що книжку він уже повернув.

Я приніс вам книжку. Рема вам акцентує на тому, що книжка принесена саме для цієї особи;

Я приніс вам книжку. Рема книжку передбачає, що комусь принесли декілька речей — книжку, журнал, газету тощо і той хтось хотів би знати, що приніс йому співрозмовник. Основними засобами актуального членування є інтонація (постановка логічного наголосу) і порядок слів.

Актуальне членування речення служить одним із засобів зв'язку речень у тексті.

Існує два основних типи співвідношення тем у сусідніх реченнях:

1)послідовний (темою наступного речення є тема попереднього): В аудиторію ввійшов декан.
Він сазав, що в суботу відбудеться конкурс читців. Читці повинні підготувати на конкурс три твори — вірш, байку, прозовий уривок. Твори мають бути високохудожніми і актуальними;

2)паралельний (одна й та сама тема повторюється в декількох реченнях):

Квіти цвіли всюди. Вони вишивали дивні візерунки на схилах Кримських гір. Вони п'янили своїм густим ароматом на приморських бульварах. Вони чарували своїми різнобарвними кольорами в парках і скверах. Квіти, квіти, квіти.

 

{Актуальне членування речення} - це спосіб включення речення в пред-метний контекст, на базі якого воно виникає.

 

Диктум и модус

       Пропозиция – это инвариантное значение, отражающее объективное положение дел. В

конкретном высказывании пропозиция так или иначе интерпретируется говорящим. В

результате в высказывании существует две стороны: объективное содержание и его

интерпретация. Для обозначения этих двух обязательных сторон семантической структуры

высказывания используются термины, введенные французским лингвистом Шарлем Балли, -

диктум и модус. Диктум происходит от латинского dictum – слово, выражение. Модус – от

латинского modus – способ. Приведем пример.

       Высказывание «Он пишет стихи» содержит пропозицию, в центре которой предикат

«писать», имеющий два актанта – субъектный (кто) и объектный (что). Кроме

пропозитивного, диктумного содержания, высказывание имеет значение реальности данной

ситуации и отнесенности к настоящему времени, а также значение субъекта ситуации –

третьего лица. Данную пропозицию можно представить (интерпретировать) и иначе: «Тебе

бы стихи писать». В этом высказывании ситуация представляется не как реальная, а как

желаемая, время становится неопределенным, меняется субъект ситуации – это адресат,

второе лицо. Можно ввести в высказывание показатели неуверенности говорящего: «Кажется

(по-моему, вроде бы) он пишет стихи». Все представленные высказывания различаются

модусными значениями. Модусные значения (или категории) разнообразны и представляют

собой определенную систему. Они делятся на три основные типа: актуализационные,

квалификативные и социальные. Рассмотрим эти категории последовательно.

 

 

 

При характеристике высказываний используются и понятия диктума и модуса. Основная, содержательная информация передается диктумом; дополнительная, оценочная, интерпретирующая – модусом. Например, в предложении-высказывании Слава богу, наконец-то дождь закончился основная информация заключена в компоненте дождь закончился (это диктум); другие компоненты составляют модус: они сопровождают основную информацию, субъективно оценивают ее, комментируют. Высказывания могут состоять только из диктума, но не могут содержать в себе только модус (так как нет материала для интерпретаций), хотя в контексте при расчлененной подаче речи они могут занять «самостоятельную» позицию, но только при наличии базовой структуры. Например: Дождь закончился. Слава богу, наконец-то. Модусные компоненты могут быть подвержены редукции: Меня удивило то, что...; К моему удивлению...; К удивлению... Диктум и модус могут быть представлены в одном слове, например, при побуждении к действию: Войдите (я хочу, чтобы вы вошли).

 

 

 

В качестве облигаторных содержательных компонентов рассматриваются диктум и модус. Данная оппозиция характерна для предложения. Основу диктума , по мнению Ш . Балли , составляет представление , характеризующееся как цель , объект мыслительного акта . Модус же - это квинтэссенция , смысловой центр этого представления ,отличительный признак которого заключается в субъективном моменте отношения к высказываемому [3].

Диктум и модус являются иерархическими образованиями , имеют сложную структуру и включают ряд обязательных и необязательных ( ) компонентов [ 5]. Будучи противопоставленными , диктум и модус не являются тем не менее чуждыми друг другу в едином семантическом пространстве предложения - . Их взаимообусловленность закономерна . Проблема состоит в том , что диктум и модус являются все же относительно самостоятельными величинами , соотнесенными в качестве объективного и субъективного слоев смысла , то есть оппозициональными сущностями . Противопоставленность диктума и модуса

обусловлена противоположностью внешнего мира и человека , среды и субъекта .

 

Однако на этом же базируется и их внутреннее единство , так как предложение - , в котором диктум и модус находят свое выражение , всегда является авторским построением через личность говорящего . При этом субъективная информативность данного построения объективно обусловлена , базируется на iа lа, объективной информативности .

 

Предложение / высказывание членится на объективную семантическую константу – диктум, способную получать истинностное значение, и субъективную переменную, выражающую отношение значения предложения к действительности (модальность), оценку достоверности сообщаемого говорящим, коммуникативную задачу высказывания и эмотивное отношение говорящего к сообщаемому – модус.

 

Шарль Балли считал, что в любом высказывании реализуется противопоставление фактического содержания (диктума) и индивидуальной оценки излагаемых фактов (модуса).

 

Деление высказывания на диктум и модус обусловливает деление предикатов на два класса: предикаты диктума, выражающие объективную информацию, и предикаты модуса, модусной рамки, проявляющие позицию субъекта речи. Первые представляют отрезок внеязыкового бытия, вторые, в отличие от первых, не являются самостоятельными, они функционируют как рамка объективной информации, предъявляют информацию о ситуации речи, интерпретируют диктум.

Глаголы речемыслительного действия могут фигурировать в предложении в двух функциях: в сообщении о действии в диктумной части: Он говорил долго и скучно и в модусной рамке сообщения: Он сказал, что…

По способу восприятия, способу получения информации различают три модусных рамки:

1. Я видел, как… - прямое наблюдение самого говорящего

2. Я думаю, что… - логическая операция над имеющимися в сознании фактами

3. Он сказал мне, что… - в прцессе речевого общения

При совпадении субъекта диктума и субъекта модус, как в пространстве, так и во времени, прямое произнесение некоторых глаголов речи оказывается осуществлением данного речевого действия. Благодарю Вас. Клянусь, прошу…

(Перформатив)

 

 

 Відомий швейцарський лінгвіст Ш. Баллі, опрацювавши загальну теорію висловлення, виділив його фундаментальну ознаку — співвідношення модусу і диктума. Сповідуючи логічні принципи аналізу і творчо сприймаючи психологічні підходи до мовних явищ, Ш. Баллі розрізняє у реченні модус і диктум. Модус відображає комунікативний аспект речення, відношення мовця до змісту висловлення, уміщення оцінки з метою її актуалізації. Диктум — це номінативний бік речення, позначення самої події. Найповніше модус і диктум представлені в реченні з підряд­ними додатковими (за логіко-граматичним принципом класифікації складнопідрядних речень). Так, наприклад, у фразі Я хочу, щоб ви прийшли головна частина Я хочу виражає модус, підрядна частина щоб ви прийшли виражає диктум

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

{Репрезентативні системи  у діловій комунікації}

 

Наявність у людини декількох органів почуттів, за допомогою яких вона може одержувати інформацію, приводить до того, що різні люди у різній мірі спираються на ці канали сприйняття. В останні десятиліття це майже очевидне твердження лягло в основу дуже ефективної психологічної теорії — нейролінгвістичного програмування (НЛП).

 

Нейролінгвістичне програмування — новий напрям у закордонній психології, який створено на основі останніх розробок психології, математики, лінгвістики і неврології. Досліджуючи здатність людини протягом усього життя програмувати себе за допомогою думок, почуттів і зорових образів, американські вчені Джон Гріндер і Річард Бендлер дійшли висновку про те, що можна перепрограмувати (переформувати) людину за допомогою слова. Це надає людині можливість продемонструвати свою гармонійність із оточуючими людьми. Звідси виникає синтонічна модель спілкування, розроблена у рамках НЛП. Утворена вона від слова «синтонія», що означає «бути у гармонії з собою та іншими».

 

Технологія НЛП розроблена у США в період з 1975 по 1979 р. Нейролінгвістичне програмування являє собою нову технологію ефективних комунікацій. Спрощено НЛП можна визначити як систему засобів для пізнання і зміни людської поведінки і мислення.

 

Процес спілкування починається зі сприйняття, що допомагає людині встановлювати контакт зі світом і людьми. Наші органи почуттів — п’ять каналів, через які ми довідуємося про навколишню дійсність. Наша свідомість відкриває їх по черзі: у однієї людини спочатку для картинок, потім для запахів,

 у іншої — спочатку для звуків, потім для доторкань. Послідовність сприйняття дуже швидка, проте це саме послідовність. Наша підсвідомість сприймає інформацію з усіх п’яти каналів одночасно, тому одержує набагато більше інформації, ніж свідомість. Синтонічна модель спілкування будується на ідеї про те, що в кожної людини є свій улюблений канал сприйняття — та репрезентативна система, якій вона довіряє більше, ніж

 іншим.

 

Основні положення НЛП:

 

v Люди сприймають, думають і згадують по-різному.

 

v Ці внутрішні процеси відбуваються в трьох модальностях; розходження відповідають трьом основним сферам сенсорного чуттєвого досвіду.

 

Репрезентативна система (сенсорний канал) — це система, за допомогою якої суб’єкт сприймає та утилізує інформацію, що надходить із зовнішнього світу. Кожна людина, маючи всі сенсорні канали, віддає перевагу використанню з максимальним навантаженням, як правило, лише одного. Цей канал, що найбільше використовується, називається основним.

 

Наприклад, якщо ваша улюблена система візуальна (зорова), то ви сприймаєте і зберігаєте в пам’яті світ у зорових образах. Встановлено, що провідна репрезентативна система зовні виявляється в русі очей; виборі слів, які використовуються у спілкуванні; в особливостях дихання і навіть пози.

 

Якщо ви знаєте, якій репрезентативній системі віддає перевагу ваш партнер по спілкуванню, ви можете, використовуючи слова, що відповідають його «улюбленій» моделі сприйняття, викликати позитивні емоції стосовно себе, легко встановити контакт і взаєморозуміння. Таким чином, для успішної ділової комунікації необхідно вміти діагностувати провідний сенсорний канал партнера і знати вербальні й невербальні ключі доступу до нього, що допоможе не тільки визначити тип співрозмовника, але і відповідним чином адаптувати свою комунікативну поведінку.

 

У залежності від домінування того чи іншого способу надходження і переробки інформації основна репрезентативна система може бути представлена в трьох категоріях (модальностях):

 

? візуальна (оптична) — сприйняття за допомогою зорових образів (зовнішня і внутрішня інформація являє собою комплекс зорових образів). Типовий вислів: «як бачите».

 

Людина з перевагою зорового сприйняття — візуал, чи візуаліст — в процесі формування думки перебирає і переглядає в пам’яті картинки. Його погляд при цьому сфокусований на плямі, що знаходиться на відстані близько 60 см від сноса. Якщо ви станете прямо на це місце, то можете перешкодити такій людині думати, чим викличете у неї негативні емоції. Темп мовлення у таких людей вищий, ніж у людей з аудіальною і кінестетичною репрезентативними системами;

 

? аудіальна (акустична) — сприйняття за допомогою слухових вражень (при цьому інформація являє собою комплекс звуків). Типові слова: «як чутно...» чи «щось підказує мені...»

 

Людина зі слуховою репрезентативною системою — аудіал, чи аудіаліст — більше довіряє тій інформації, що чує. Їй важко зробити вибір; внутрішній голос постійно веде дискусію, не знаючи, чому віддати перевагу. Очі людини в цей час дивляться вправо чи вліво, рухаючись по середній лінії, або йдуть вниз і вправо;

 

? кінестетична (рухово-емоційна) — сприйняття за допомогою відчуттів (інформація являє собою комплекс відчуттів: смак, дотик, нюх та інші відчуття тіла). Типові вирази: «атмосфера нестерпна», «я відчуваю проблему», «відчутний».

 

Люди з почуттєвою репрезентативною системою — кінестетик, чи кінестет — перш ніж сказати, прислухаються до своїх почуттів, і їхні очі при цьому мимоволі дивляться вниз й уліво.

 

До класичної тріади названих типів додають ще один тип — «розумових людей», чи «комп’ютерів» — це ті, котрі реагують не на свої відчуття, а на позначення, найменування, слова, «ярлики», якими позначають усі свої відчуття й образи. Рух їхніх очей важко вловити; вони воліють користатися словами: «треба розібратися», «систематизувати», «проаналізуємо» і т. п.

 

Природно, що кожній людині притаманні всі види сприйняття, але одна з трьох систем подання свідомості інформації, як правило, розвинута краще за інші.

 

Кожна людина здатна передавати інформацію, використовуючи візуальну, аудіальну і кінестетичну модальності. Необхідна умова ефективної комунікації — передача інформації

 в тій модальності, у якій готовий її сприймати партнер по комунікації.

 

Звідси випливає, що корисно навчитися визначати домінантну модальність співрозмовника. Одним з індикаторів модальності є так звані словесні предикати, тобто слова і вислови, що характерні для даної людини, які також мають назву вербальних ключів доступу:

 

? предикати візуальної модальності — слова: уявіть, бачиш, яка прекрасна, яскраво, красиво, прозоро, чудово, подивиться, мені здається, бачу, під кутом зору, перспективи; фрази: «не бачив цього», «це, звичайно, прояснює всю справу», «помітив прекрасну особливість». Люди цього типу помічають колір, форми, лінії, гармонію і безладдя;

 

? предикати аудіальної модальності — слова: послухайте, співзвучно, голосно, тихо, що хрумтить, логічно; фрази: «не розумію, що ти мені говориш», «поясни ще раз», «не виношу таких голосних мелодій». Для людей цього типу має значення усе, що акустично: звуки, слова, музика, шумові ефекти;

 

? предикати кінестетичної модальності — слова: легко, почувати, важко, тепло, затишний, м’який, доторкатися, відчуваю; фрази: «не можу цього зрозуміти», «її слова глибоко мене вразили». Для людей цього типу важливі дотик, інтуїція, здогад.

 

До 5—7 років (іноді до 14-літнього віку) кожна людина здатна до ейдетичного сприйняття світу, використовуючи візуальну,

аудіальну і кінестетичну модальності. Тому дитячі спогади цього періоду залишаються на все життя. Надалі в кожного індивідуума розвивається власний надлишковий канал спогаду (або візуальний, або аудіальний, або кінестетичний), що визначає найбільш розвинутий вид пам’яті. Надлишковому каналу відповідає очний сигнал доступу, у якому партнер по комунікації перебуватиме більшість часу.

 

Таким чином, ще одним індикатором модальності є очні сигнали доступу. За рухом очей партнера по комунікації можна визначити, у якій модальності відбувається й процес обробки інформації.

 

Відомо, що у спілкуванні погляд співрозмовника постійно переміщується і ніколи не залишається нерухомим. Такі переміщення, що дістали назву паттерн (від англ. pattern — сітка), не є хаотичними; вони з чіткою закономірністю відбивають інформаційні взаємодії, що відбуваються в нейронних ланцюгах.

 

У залежності від вектора напряму ці паттерни можна упорядкувати у певну структуру.

 

Як відомо, людський мозок складається з правої і лівої півкуль. Учені, що вивчають мозок, характеризують ці півкулі таким чином (кожна півкуля відповідає за певні види діяльності):

Ліва півкуля     

Права півкуля

 

Зв’язок зі свідомістю   

Слухова сфера

 

Методичне мислення               

Зорова сфера

 

Мислення, спрямоване на аналіз       

Сприйняття

 

і контроль        

Цілісна функція

 

Тимчасові процеси      

Творча функція

 

Понятійна подібність  

Образна пам’ять

 

 

Вид мислення людини впливає на рух її очей. Сидячи напроти партнера і спостерігаючи за ним, можна помітити, наприклад, що його погляд рухається вліво (від себе). Це показує, що партнер «включив» ліву половину мозку. Ця інформація повідомляє вам, що ваш партнер добре обізнаний в обговорюваній проблемі і постарається навести вагомі факти і докази для своїх доводів, буде зупинятися на деталях, постарається резюмувати те, що було сказане. Ви, безсумнівно, побачите в його діях певну систему і технологію.

 

Якщо партнер дивиться (з боку спостерігача) праворуч, то тоді «включена» права половина мозку. Ця частина мозку керує емоціями, тут зосереджені всі спогади, і збираються конкретні враження. Щоб проникнути в праву половину мозку партнера, необхідно в діловій комунікації широко використовувати для передачі інформації різного роду ілюстрації: приклади, аналогії, історичні відомості.

 

Зіниці людини можуть займати шість положень:

 

?  верхнє праве;

 

?  верхнє ліве;

 

?  середнє праве;

 

?  середнє ліве;

 

?  нижнє праве;

 

?  нижнє ліве.

 

Тільки тоді, коли зіниці знаходяться посередині, людина сприймає нову інформацію.

 

Розглядаючи репрезентативну систему як значимий інформаційний канал, можна пояснити причини деструктивних явищ, які часто зустрічаються в діловому спілкуванні. Для того, щоб ефективно спілкуватися з різними людьми, треба навчитися бути конгруентним і вміти пристроюватися. Бути конгруентним — означає намагатися бути рівним партнеру, задіяним, співзвучним йому, синхронно брати участь у взаємодії. Якщо людина конгруентна, то її краще розуміють і з нею частіше погоджуються, навіть якщо вона веде річ про щось спірне. Це пов’язано з тим, що конгруентність викликає симпатію, прихильність і «довіру» підсвідомості партнера по спілкуванню. Психологи стверджують, що людям, які вміють викликати до себе симпатію, часто вірять на слово, у той час як людям, до яких відчувають ворожість, не вірять навіть тоді, коли вони говорять правду чи повідомляють дуже важливу інформацію.

 

В ефективних комунікаціях крім очних сигналів доступу і предикатів використовуються додаткові індикатори визначення модальності внутрішніх підструктур: жести рук, темп мовлення, інтонація голосу, хода.

 

У реальній практиці ділової взаємодії партнери найчастіше порушують конгруентність тим, що буквально розмовляють «різною мовою». Це відбувається через відсутність чи ігнорування інформації про провідні репрезентативні системи. Наприклад менеджер, що належить до візуального типу, пропонує підлеглому із кінестетичною орієнтацією: «Давайте розглянемо дану проблему. Як ви її бачите?» І відразу ж створюється ситуація глухого кута з погляду адекватності розуміння, тому що підлеглий віддає перевагу «не бачити», а «відчувати». Для того щоб досягти взаєморозуміння і мотивувати підлеглого на ефективну роботу, доцільно використовувати в розмові його основну і провідну репрезентативні системи. З огляду на сказане краще питання поставити таким чином: «Як ви підійдете до вирішення даної проблеми?» Такий підхід дозволить підлеглому відразу ж обміркувати, що від нього потрібно, і включитися в процес пошуку ідей і рішень.

 

Для того, щоб утворити конгруентну позицію, потрібно відповідним чином під час спілкування пристроїтися до ділового партнера. Для цього доцільно віддзеркалити його манеру і стиль поведінки.

 

Підстроювання (приєднання) — це максимальне пристосування своєї поведінки до способу поведінки іншого. Воно може здійснюватися за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікації. Починаючи взаємодіяти з діловим партнером, треба дотримуватися певної послідовності.

 

Д. Гріндер і Р. Бендлер виділили три етапи ефективної комунікації:

 

перший етап — приєднання;

 

другий етап — закріплення;

 

третій етап — ведення.

 

Перш ніж впливати на партнера, необхідно спочатку приєднатися до його дихання, пози, темпу мовлення і мислення; викликати і «віддзеркалити» (відтворити) модальності внутрішніх процедур; використовувати фрази для розвитку думки партнера. Потім здійснити процес закріплення в пошуковій, репрезентативній і референтній системах партнера за допомогою підтримки зручного для співрозмовника співвідношення мовлення і мовчання, підтвердження згоди з дійсно вагомими наведеними партнером фактами й аргументами. І, нарешті, поступово змінити поведінку партнера на аналоговому рівні, здійснюючи етап ведення, створюючи йому іншу реальність у візуальній, аудіальній і кінестетичній модальностях. В ефективних комунікаціях на етапі ведення можливо поступово змінити позу, жести, міміку, темп мовлення і дихання партнера по комунікації; інспірувати перехід партнера в психофізіологічний стан, більш адекватний сприйняттю; здійснити переведення партнера в іншу модальність сприйняття інформації. На етапі ведення реалізується програма зі зміною психофізіології партнера по комунікації.

Актуальне розчленування речення - „спосіб переведення задуму, думки, що виступає в матричній формі у вигляді симультанного (одномоментного) по-дання, у лінійне, розгорнуте в часі дискретне мовлення" (Л. О. Черняхівська).

Основні частини речення з погляду на його значеннєву структуру

1. Тема - те, про що говориться в реченні.

2. Рема - те, що повідомляється про тему висловлення.

Ознаки відмінності суб'єкта й теми

1. В умовах актуалізації форма суб’єкта „детематизується".

2. Залежно від прагматики тема може здобувати другорядну функцію.

3. Основну функцію теми може виконувати слово, що не має форми суб'-єкта.

4. Суб’єкт - граматичний елемент, який позначає предмет думки в стати-ці. Тема - позначення предмета думки з метою комунікації.

5. У зв'язному повідомленні тема не міняється від висловлення до висло-влення, а збагачується новими ознаками.

піввіднесеність тему і рему

1.Тема - вихідне висловлення.

2. Тема має менш актуальну зна-чущість, чим рема.

3. Тема - частина вьісловлення, яка є носієм даного, відомого.

4. Тема звичайно представлена на початку висловлення.

5. В зв'язному тексті тема не змі-нюється в межах складного син-таксичнго цілого, збагачуючись новими смисловими компонента-ми.

6. Тема виявляє кумулятивні яко-сті.

 

1. Рема - це те, що повідомля-ється про тему.

2. Рема більш актуальна, чим тема.

3. Рема - спосіб вираження но-вого.

4. Рема, як носій нового, зви-чайно слідує після теми.

5. Рема вьіражає основний

зміст висловлення, фокус ви-

словлення.

6. Рема є комунікативним цен-тром речення.

7. Рема в зв'язному тексті ру-хома, нестабільна.

8. Рема репрезентує динамічну суть висловлення.

9. Рема, включаючи в об'єм

своєї семантики актуалізова-

ний набір семантичних компо-

нентів, міняє склад сем.

Роль актуалізації предметних понять у перекладі

1. Забезпечується відтворюваність компонентів семантичної структури

речення.

2. Пояснюється можливість повторної номінації референта.

З.Усувається небезпека стирання з актуальної пам'яті предмета повідом-

лення.

4. Денотат розглядається як присутній у свідомості перекладача (слуха-ча).

Особливості актуального членування речення в перекладі

Синтаксис перекладу повинен відтворювати актуальне членування речен-ня вихідної мови, індикатором якого є певні показники.

1. Актуальне членування речення обо в’язково бінарне.

2. Тема й рема бувають комплексними гобто поєднують декілька членів рече-ння.

1. укр. Поїзд | зник. - рос. Поезд

скрьшся. Вітер дошкульний. - рос.

Ветер | пронизьівающий.

2. укр. Заснув Григорій перед світан ком.-рос. Уснул Григорий перед рас -светом .

3. Актуальне членування може бути3. рос. Зиму и осень Павел не любил

багатоступінчатим.

они приносили ему много физических страданий.- Зиму та осінь Павло не пюбив: | вони приносили йому багато фізичних страждань

4. укр. Йому | не до сну.-рос. Емуне до на.

4. Утворити рему й тему можуть будь-:кі члени речення.

5. Для семантичного суб’єкта типовою є функція теми.

5. укр. Я | знаю: - рос. Я | знаю: ішвим.

він буде щасливим он будет счаст -

 

6. Предикату, функція реми.

як правило, властив

7. При певному комунікативному зав-данні ремою може бути підмет.

8. Актуальне членування залежить ві,л означеності / неозначеності значення шенника.

6. рос. Студентш овладевают знани чми.- укр. Студенти опановують знання.

7. укр. Бажання з'явилося у нього, a

не в мене. - рос. Желание появилося у

него, анеу мене.

8. укр. Увійшла дівчина (нульова me -лгі).- Порівн. Дівчина увійшла.- рос. Зошла девушка.- ср. Девушка вошла.

Засоби вираження актуального членування в перекладі

 

1. Порядок слів і наголос:

у літературній мові фразовий наголосм, переноситься на кінець речення

1. рос. Ночь тиха, звездьі блещут во гле.- Порівн. Тиха ночь (Тиишна) блещут звездьі | во мгле й т. ін. укр. Ніч тиха, зірки блистять в імлі. Порівн. Тиха ніч (Тишина), блистять зірки в імлі (Блистять в імлі зірки) й т. ін.

 

4. Сполучник якщо, який має співвід носну частину «так це», може бути вжитий у першій частині таких речень

2. П


хиты: 1166
рейтинг:-2
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь