2. Пам’ять. Види пам’яті
Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.
Види пам’яті
В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.
Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.
Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.
Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.
Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною.
Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.
Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.
Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.
За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.
Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.
Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.
Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, необхідної для використання в поточній діяльності.
За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.
Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.
Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.
Умовами успішного запам’ятовування є:
– багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;
– розбиття матеріалу на частини,
– виокремлення в ньому смислових одиниць;
– розуміння тощо.
Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).
Механічне – здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань.
Смислове (логічне) – опирається на розуміння суті матеріалу.
Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.
Види відтворення
Відтворення – один з головних процесів пам’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу.
Види відтворення:
- впізнавання;
- згадування;
- пригадування.
Впізнавання – найпростіша форма відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним.
При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються час, місце та інші деталі ознайомлення з ним.
Неповне впізнавання характеризується невизначеністю, труднощами співвіднесення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді.
Згадування – особливість цієї форми відтворення полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється.
Згадування буває довільним і мимовільним.
Довільне – зумовлюється актуальною потребою відтворити потрібну інформацію (наприклад, пригадати правило, відповісти на запитання тощо).
Мимовільне – коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів.
Пригадування – потреба виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається згадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.
Одним із варіантів довільного відтворення є спогади.
Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.
Забування та його причини
Забування – процес, обернений запам’ятовуванню, виявляється в тому, що втрачається чіткість запам’ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможливлюється впізнання.
Причини забування:
- Забування – функція часу. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються.
- Недостатня міцність запам’ятовування.
Індивідуальні особливості пам’яті
Індивідуальні особливості пам’яті: швидкість, точність, міцність запам’ятовування та готовність до відтворення.
Швидкість – визначається кількістю повторень, потрібних людині для запам’ятовування нового матеріалу.
Точність – характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, та кількістю допущених помилок.
Міцність – виявляється в тривалості зберігання завченого матеріалу (або повільністю його забування).
Готовність до відтворення – виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати потрібні їй відомості.
Основні поняття і ключові слова: пам’ять, види пам’яті, умови успішного запам’ятовування, види відтворення, забування та його причини, індивідуальні особливості пам’яті.
3. Підшлункова залоза (ПЗ) – це залоза мішаної секреції, вона виконує зовнішньо- і внутрішньосекреторну функції. Органом внутрішньої секреції ПЗ є альфа- і бета-клітини острівків Лангерганса; бета-клітини виробляють інсулін, альфа-клітини – глюкагон.
ПЗ виділяє також гормон ліпокаїн. Стимулюючи обмін фосфоліпідів і окислення жирних кислот, ліпокаїн попереджує ожиріння печінки. Інсулін є поліпептидом, він стимулює синтез і гальмує розпад глікогену в печінці, сприяє його відкладанню в печінці і в м’язах, прискорює утворення жирів і білків із проміжних продуктів вуглеводного обміну, підвищуючи проникність клітин до глюкози, сприяє її окисленню.
Основна дія інсуліну полягає в регуляції нормативного рівня глюкози в крові – 80120 мг% (0,08-0,12 %). Така сталість концентрації глюкози створює оптимальні умови для енергозабезпечення клітин організму. Глюкозознижуюча властивість інсуліну пов’язана з особливим механізмом його гормональної дії. Підвищуючи проникність клітинних мембран для глюкози, інсулін забезпечує її транспорт в середину клітин і активізує внутрішньоклітинні ферменти для засвоєння клітинами глюкози, зокрема її перетворення в глікоген печінки, м’язів та інших тканин. Інсулін також активує синтез білків і жирів, сприяє перенесенню амінокислот через клітинні мембрани в клітини.
Інтенсивність секреції інсуліну і глюкагону залежить від рівня глюкози в крові. Тому ряд гормонів, що не діють безпосередньо на ПЗ, шляхом зміни вуглеводного обміну можуть активізувати виділення інсуліну. Так, адреналін надниркових залоз стимулює утворення глюкози із глікогену, глюкокортикоїди надниркових залоз стимулюють утворення глюкози із амінокислот, а тироксин ЩЗ посилює енерговитрати шляхом розщеплення глюкози. Загальна схема регуляції рівня глюкози в крові гормонами підшлункової залози представлена на рис. 4.5.
Схема регуляції рівня глюкози в крові гормонами підшлункової залози
Виділення інсуліну ПЗ стимулюється подразненням блукаючого нерву і гальмується – симпатичним. Надмірне збільшення інсуліну в крові призводить до різкого зниження концентрації глюкози в крові (гіпоглікемія). Гіпоглікемія супроводжується посиленим потовиділенням, тахікардією, тремтінням тіла, відчуттям сильного голоду, надмірним збудженням.
З цієї ж причини може розвинутись гіпоглікемічна кома – небезпечний для життя стан з втратою свідомості. За таких умов в організм необхідно негайно ввести глюкозу або глюкагон, який за своєю дією на вуглеводний обмін є антагоністом інсуліну.
Причинами гіпоглікемії можуть бути довготривала важка фізична робота, голодування, передозування інсуліну при лікуванні цукрового діабету. При нестачі інсуліну рівень глюкози в крові стає більшим 120 мг% (гіперглікемія). Незасвоєна організмом глюкоза починає виділятися з сечею (глюкозурія). Розвивається важка хвороба – цукровий діабет (ЦД) з накопиченням в організмі токсичних продуктів неповного обміну жирів.
Характерними ознаками ЦД є спрага, поліурія (надмірне виділення сечі), кволість, швидка втомлюваність. ЦД часто супроводжується сухістю, сверблячкою, лущенням шкіри, її гнійно-запальним пошкодження (фурункульоз), хворобливими змінами нервової системи (розлади психіки), зорового аналізатора, інших органів і систем. У вагітних жінок хворих на ЦД народжуються діти з ризиком фізичного і розумового відставання. Причинами ЦД у дітей, молодих і літніх осіб можуть бути спадкова схильність до цього захворювання, інфекції, психічні і фізичні травми, надлишкове вживання вуглеводів (особливо солодощів) та жирів.
Антагоністом інсуліну є гормон глюкагон. Сприяючи розщепленню глікогену в печінці, глюкагон збільшує концентрацію глюкози в крові. Внаслідок швидкого розщеплення глюкагону ферментами крові його застосування з терапевтичною метою досить обмежене. Глюкагон стимулює глюконеогенез із залишків амінокислот у печінці. При спадковій відсутності у підшлунковій залозі хворої дитини альфа-клітин, які в нормі виробляють глюкагон, переважає гіпоглікемічна дія інсуліну, розвивається ідіопатична гіпоглікемія. Її симптоми: судомні припадки, кома, психічне відставання тощо.
В умовах виконання тривалих і напружених динамічних навантажень (марафонський біг, велогонки, лижні гонки тощо) спостерігається робоча гіпоглікемія – різке зниження глюкози в крові (до 40 мг % і менше). За таких умов може виникнути гіпоглікемічний шок з проявом вище зазначених ознак та з втратою свідомості. Такому спортсмену необхідно негайно ввести в кров глюкозу або глюкагон, який сприятиме збільшенню глюкози в крові за рахунок розщеплення глікогену. Для попередження гіпоглікемічного шоку марафонцям під час бігу рекомендується приймати водні розчини глюкози або меду.
Діабетична (гіперглікемічна) кома – ускладнення цукрового діабету, внаслідок якого в крові підвищується вміст глюкози. Причиною ДК часто є припинення введення інсуліну. Ранніми провісниками діабетичної коми є шлунково-кишкові симптоми: нудота, блювання, біль у животі. В передкоматозному періоді хворі загальмовані, на запитання відповідають мляво, шкіра суха, дихання глибоке, відчуття спраги. Згодом млявість і сонливість посилюються, обличчя у хворого бліде, дихання стає шумне, у видихуваному повітрі відчутний запах ацетону, пульс частий, артеріальний тиск знижений.
Лікування хворого у стані ДК полягає у прийнятті достатньої кількості рідини (3-4 л на добу), введенні інсуліну (по 40-60 ОД підшкірно через кожні 2-3 години) і великої кількості рідини у вигляді ізотонічного розчину хлориду натрію (до 1,5-2 л на добу) внутрішньовенно.
^ Гіпоглікемічна кома – це коматозний стан, який розвивається внаслідок різкого зниження вмісту цукру в крові. Найчастішою причиною її виникнення є передозування інсуліну чи вживання недостатньої кількості їжі після його введення.
Легкі прояви гіпоглікемії супроводжуються відчуттям голоду, ознобу, загальної слабкості та пітливості. Щоб ліквідувати ці явища, достатньо з’їсти 2-3 шматочки цукру чи шматочок білого хліба. При гіпоглікемічних станах середньої важкості виникає відчуття голоду, неспокою, запаморочення, сповільнення пульсу, зниження артеріального тиску, пітливість, двоїння в очах і розширення зіниць. З розвитком гіпоглікемічної коми з’являється виражена вологість шкірних покривів.
Терапія гіпоглікемічного стану залежить від вираженості симптомів. При збереженні свідомості, хворому дають чай з медом, 2-3 шматочки цукру; при важких формах – внутрішньовенно вводять 40-60 мл 40 % розчину глюкози.
^ Гормональна функція епіфіза
Епіфіз (шишкоподібна залоза) – залоза внутрішньої секреції незначної маси (до 0,25 г), розташована в борозні між двома передніми горбами чотиригорбкового тіла середнього мозку. Своїми ніжками епіфіз зв’язаний з таламічними (зоровими) горбами проміжного мозку.
Внутрішньосекреторна функція властива епіфізу тільки у віці до 7 років. Після цього епіфіз починає атрофуватись. Гормон епіфіза – мелатонін (синтезується із серотоніна) у статево незрілих ссавців затримує статевий розвиток, у статево зрілих осіб пригнічує утворення гіпофізом гонадотропних гормонів, а отже гальмує функцію статевих залоз. Після руйнування епіфіза в дитячому віці настає раннє статеве дозрівання з передчасним розвитком вторинних статевих ознак і раннім розумовим розвитком. Хлопчики 8-10 річного віку мають всі статеві ознаки дорослих чоловіків. При збільшенні епіфіза спостерігається ожиріння. Після кастрування розміри епіфіза збільшуються, що є доказом впливу статевих залоз на розвиток епіфіза.
Гормональна активність епіфіза залежить від освітленості. Під впливом світла продукція мелатоніму зменшується. Як наслідок, підвищується тонус нервової системи, покращується самопочуття. Вважається, що циклічність активності епіфіза, спричинене зміною дня і ночі, є своєрідним біологічним годинником організму, а мелатонін – специфічним гормоном сну. Ймовірно, з часом ендокринологи навчаться регулювати вироблення мелатоніну і сонячна (світлова) терапія допоможе людям оптимізувати свій психічний стан, позбавить їх від нудьги і апатії.
Гормональна функція тімуса. Функціональна активність тімуса як ендокринної залози найбільш виражена до періоду статевої зрілості. В цей час він гальмує передчасне статеве дозрівання. Відома роль тімуса, як основного органа імунної системи. У статево зрілих осіб в тімусі визрівають Т-лімфоцити (В-лімфоцити визрівають у лімфовузлах, мигдаликах, селезінці). Т-лімфоцити здатні розпізнавати антигени і знищувати їх (Т-кілери-вбивці). Інші Т-лімфоцити (Т-хелпери) допомагають В-лімфоцитам перетворюватись в плазматичні клітини, які виробляють антитіла проти антигенів (мікробів, вірусів, інших чужорідних білкових структур). Після першого контакту з антигеном лімфоцити запам’ятовують його на тривалий час і при повторній зустрічі з ним організовують синтез антитіл.
Отже, основною функцією тімуса є участь в імунологічному захисті організму, з окрема, в утворенні специфічних антитіл, які нейтралізують антигени. Після 10-літнього віку (з настанням статевого дозрівання підлітків) вилочкова залоза починає зменшуватись у своїх розмірах.
Видалення тімуса у дорослих осіб викликає зниження числа лімфоцитів в крові, приводить до зменшення розмірів лімфатичних вузлів і селезінки. При видаленні залози у новонароджених тварин (в перший тиждень після народження) спостерігається сповільнення росту і зменшення маси тіла. Введення витяжок із тімуса відновлює і навіть збільшує кількість лімфоцитів в крові, посилює процеси росту.
Із тімуса виділені біологічно активні речовини-тимозіни (альфа- і бета тімозіни) і тімопоетини, які стимулюють визрівання лімфоцитів. Недостатній розвиток тімуса у дітей супроводжується лімфопенією і гальмуванням синтезу імунних тіл, що проявляється в зниженні опірності організму щодо інфекції. Для підвищення імунологічної реактивності організму дітям вводять препарати гормонів, виготовлені на основі витяжок з тімуса.
16 билет
1. Кров (sanguis) складається з плазми й форменних елементів (кліток крові). Плазма складає 55-60% від загального об’єму крові, інші 40-50% - відводиться на форменні елементи. Це еритроцити - червоні кров'яні тільця, лейкоцити - білі кров’яні клітинки й тромбоцити - кров'яні пластинки. Кров складає приблизно 7% від загальної ваги тіла. При вазі в 70 кг її об’єм дорівнює 5-5,5 л.
Плазма крові є міжклітинною речовиною, що має рідку консистенцію. На 90-93% вона складається з води, близько 6,6-8,5% приходиться на частку білкових речовин, інші 1,5-3,5% складають різні органічні і неорганічні з’єднання.
Кров кожного з нас належить до визначеного типу або групи. Групи формуються по особливостях хімічної структури оболонок еритроцитів. Існує декілька різних систем класифікації крові по групах, але частіше всього приміняється система АВО, введена в 1900 році у Відні Карлом Ландштайнером. Вона нараховує чотири групи – А,В,АВ, и О.
Група крові, група, до якої належить кров людини відповідно до антигенної активності. Червоні кров'яні тільця людини можуть переносити молекули, що діють як антигени, а в іншої людини еритроцити можуть ці молекули пропускати. Два основні антигени позначаються А и В. По їхній наявності визначаються 4 групи крові:
• тільки з антигеном А - (А)
• тільки з антигеном В - (В)
• з обома антигенами - (АВ)
• без антигенів - (0)
Кожна з цих груп може мати або не мати резус фактор. Правильне визначення групи крові життєво важливо для людини при переливанні крові, тому що несумісність груп крові донора і хворого може привести до згортання крові з можливістю смерті хворого.
Знання групи крові дуже важливо в ситуаціях, коли в результаті нещасного випадку або на протязі операції виникає необхідність у переливанні, оскільки кров другої групи може нашкодити ніж принести користь. Кров однієї групи можна спокійно переливати будь-кому, другі ні. В останньому випадку ваша кров сприймає чужу як ворога і знищує її еритроцити, ніби це шкідливі бактерії.
В 1940 р. Ландштайнер відкрив ще одну класифікацію крові – резусну. Вона складається з 6 факторів, найважливіший з яких – фактор D.Він присутній в 85% людей, надаючи крові резус +. У решти 15% фактор D у крові відсутній. Резус у них відємний (-). Якщо людині з резус фактором (-/+) перелити кров з резус-фактором (+/-), то кров починає виробляти антитіла для її нейтралізації. При першому переливанні антитіла утворюються надто повільно, щоб викликати ускладнення, але після цього людина набуває стійкий імунітет до фактору D. При наступному переливанні кров починає виробляти антитіла для знищення нерідних клітин.
Групи крові відрізняються вмістом агглютиногенів А і В і аглютинінів a і b. Аглютиногени, чи антигени А і В, знаходяться в еритроцитах. Аглютиніни, чи антитіла a і b знаходяться в плазмі крові. При зустрічі агглютиногіну А з аглютиніном а, і так само агглютиногена В с аглютиніном b відбувається реакція ізогемаглютинації - це склеювання еритроцитів однієї людини при змішуванні їх із сироваткою іншої людини.
Групи крові мають наступний склад:
1 група: Аглютиногенів немає, є аглютиніни а і b /О a b /
2 група: Аглютиноген А, аглютинін b /Аb/;
3 група: Аглютиноген В, аглютинін a /Ва/;
4 група: Аглютиногени А и В, аглютинінів немає /Аво/
Раніше дотримувалися закону Оттенберга, відповідно до якого склеюються еритроцити перелитої донорської крові. Згідно цього закону ре-ципієнту з першої групи дозволялося переливати донорську кров тільки 1 групи, реципієнту з другою групою - донорську кров 2 і 1 группи, реципієнту з третьою групою - донорську кров 3 і 1 груп, реципієнту з 4 групою - донорську кров усіх 4 груп.
Однак в останні роки доведено, що кожна група строго індивідуальна. Так, аглютиноген А має 2 підгрупи: А1 і А2, таким чином,ІІ група може бути А1 чи А2 , 1 В група - А1В чи А2В. До того ж став відомим зворотний закон Оттенберга - при великих обсягах переливання крові можливе склеювання еритроцитів реципієнта. Тому в даний час дозволено переливати тільки одногруппну кров.
Кров будь-якої групи може бути або резус-позитивний, або негативний, у залежності від присутності резус-фактора /Rh-фактор/. Біля 85% людей мають цей фактор або резус-позитивний, 15 % не мають його, або резус-негативнийц. Але в останні роки стало відомо, що є 5 основних (Д, З, з, Е, е) і безліч неосновних підгруп резус-факторів. Підгрупа Д - у 85%, інші в спадаючому порядку з>Е>З>е. Тому має велике значення визначення груп крові і резус-фактора. Резус-фактор — врожденное групповое свойство эритроцитов человека, обусловленное присутствием в них антигенов резус. Резус-фактор не зависит от признаков других групповых систем, передается по наследству и не меняется в течение всей жизни; обозначается символом Rh.
Резус-фактор находится в эритроцитах 85% людей, кровь которых называется резус-положительной (Rh+)- Около 15% людей не обладает резус-фактором, и кровь их называется резус-отрицательной (Rh—). Существует несколько различных антигенов (см.) системы резус, которые могут находиться в эритроцитах людей вместе или порознь. Нормальные естественные антитела к антигенам системы резус, как правило, не встречаются. Однако в результате иммунизации человека резус-фактором во время беременности или при многократных переливаниях резус-положительной крови резус-отрицательному реципиенту могут, образоваться иммунные антитела антирезус неполной или полной формы. При трансфузии (см.Переливание крови) резусположительной крови резус-отрицательному реципиенту, содержащему резус-антитела, наступает гемолиз (см.) эритроцитов донора, что влечет за собой трансфузионную реакцию или осложнение. Для профилактики подобных осложнений необходимо переливать резус-отрицательному реципиенту только резус-отрицательную кровь и перед переливанием производить пробу на совместимость не только по группам крови, но и по резус-фактору.
Методика определения резус-фактора в эритроцитах различна и зависит от формы антител, содержащихся в стандартной сыворотке. При неполных антителах наиболее часто применяется реакция агглютинации (конглютинации) в различных коллоидных средах (нативной сыворотке, желатине), реакция с протеолитическими ферментамии др.
|
|
Для постановки реакции конглютинации в сывороточной среде, кроме исследуемых эритроцитов, необходимо иметь две серии стандартных сывороток антирезус и контрольные образцы резус-положительных и резус-отрицательных эритроцитов. Реакция проводится на чашках Петри, куда наносятся в шесть точек по 2 капли стандартнойсыворотки двух различных серий (3 точки одной и 3 точки другой серии). Затем в первые точки различных серий стандартной сыворотки добавляется по 1 капле 5—10% взвеси контрольных резус-положительных эритроцитов, во вторые точки — по 1 капле 5—10% взвеси контрольных резус-отрицательных эритроцитов, в третьи точки — такое же количество исследуемых эритроцитов. После смешивания (стеклянными палочками) сывороток в каждой точке с добавленными эритроцитами чашку помещают в водяную баню при t° 46—48° на 7—10 мин. О результатах судят по наличию или отсутствию агглютинации в каплях с исследуемыми эритроцитами(рис. 1),рассматривая их над источником света.
|
|
Реакция конглютинации с желатиной обычно проводится в пробирках емкостью 8—10 мл. В штатив устанавливают 2 ряда пробирок для двух различных серий стандартной сыворотки. В контрольные пробирки каждого ряда вводят по 1 капле стандартных резус-положительных и резус-отрицательных эритроцитов, в остальные пары пробирок — исследуемые эритроциты. Исследование можно проводить как с отмытыми, так и с неотмытыми эритроцитами. Затем в каждую пробирку добавляют по одной капле подогретой до разжижения желатины (10% раствор) и по одной капле стандартной сыворотки. Содержимое пробирок смешивают путем встряхивания и помещают в водяную баню при t° 46—48° на 5 мин., по истечении которых в каждую пробирку доливают 5—8 мл подогретого до t° 46—48° физиологического раствора NaCl и рассматривают на свет, определяя наличие или отсутствие агглютинации (рис. 2).
При исследовании сывороткой, содержащей полные антитела, применяют метод агглютинации в солевой среде в маленьких пробирках (высотой 2—2,5 см, диаметром 0,5 — 0,6 см). В штатив устанавливают 2 ряда пробирок (по количеству исследуемых образцов и по 2 для контроля), в которые вводится по 2 капли стандартной сыворотки и по 1 капле 2% взвеси эритроцитов, предварительно дважды отмытых физиологическим раствором NaCl. Содержимое пробирок встряхивают и помещают втермостат при t° 37° на 1 час.
О резус-принадлежности судят по форме осадка, который рассматривают через лупу с 5—7-кратным увеличением над источником света, закрытым матовым стеклом. Результаты при всех этих методах учитывают в зависимости от наличия или отсутствия агглютинации в исследуемых эритроцитах после проверки контрольных образцов.
Резус-фактор в акушерстве. Резус-конфликт во время беременности обычно развивается в тех случаях, когда плод у женщины с резус-отрицательной кровью наследует резус-фактор отца (плод Rh+). Эритроциты плода, содержащие резус-фактор, могут в незначительном количестве проникать через дефекты плаценты в кровь матери. В результате этого в организме матери образуются резус-антитела, которые, проходя через плаценту в кровь плода, вызывают у него развитие гемолиза. Во время первой беременности резус-конфликт обычно не приводит к развитию гемолитической болезни. При последующих беременностях резус-положительным плодом или при ошибочном переливании резус-положительной крови резус-отрицательной женщине количество антител в крови матери возрастает. Наиболее высокое содержание антител обычно наблюдается перед родами.
Во время беременности всем женщинам следует производить исследование на присутствие в крови резус-фактора, в случае отсутствия которого следует обследовать мужа беременной. Всех беременных женщин с резус-отрицательной кровью (муж с резус-положительной кровью) в женских консультациях берут на особый учет и периодически производят исследование их крови на резус-антитела. Для профилактики и терапии резус-конфликта показано проведение неспецифической десенсибилизирующей терапии (общее ультрафиолетовое облучение, витамины, хлористый кальций, викасол и пр.). Эти мероприятия не могут полностью предотвратить резус-конфликта, но несколько ослабляют его.
При возрастании титра резус-антител в крови показано досрочное родоразрешение. В последние годы предложен новый метод профилактики гемолитической болезниноворожденных, основанный на введении первородящим непосредственно после родов иммуноглобулина. Этот препарат содержит резус-антитела, которые блокируют резус-антигены и тем самым предотвращают выработку антител в организме женщины.
При рождении плода с признаками гемолитической болезни проводится комплекс лечебных мероприятий (см. Гемолитическая болезнь новорожденных.).
Резус-фактор — иммунологическое свойство крови людей, обусловленное наличием агглютиногенов, присутствующих в эритроцитах человека независимо от четырех групп крови. Ландштейнер и Винер (К. Landsteiner, A. Wiener) при иммунизации кроликов эритроцитами обезьян Macacus rhesus установили, что сыворотка кроликов приобрела способность агглютинировать эритроциты не только данных обезьян, но и большинства людей. Так было открыто существование в эритроцитах человека нового агглютиногена, получившего название резус-фактора (Rh).
Резус-фактор передается по наследству. При отсутствии у родителей резус-фактора его не может быть у детей. Наличие резус-агглютиногена выявляется уже у 3—4-месячного эмбриона и остается постоянным в течение всей жизни.
Представление о резус-факторе не может быть ограничено одним только агглютиногеном Rh. Последний тесно связан с другим агглютиногеном, обозначенным как Hr, и составляет с ним общую систему Rh — Hr, включающую три разновидности Rh-агглютиногена — Rh0, rh', rh" и три разновидности Hr -агглютиногена — hr0, hr', hr" (номенклатура Винера). Применяется также номенклатура Фишера — Рейса, в которой агглютиногены Rh обозначаются прописными буквами D, С, Е, а агглютиногены Hr — соответствующими строчными d, с, е (табл. 1).
К системе агглютиногенов, составляющих резус-фактор, относятся также более редкие варианты агглютиногенов D, С и Е: Du, Cw, Сu, Сх, Eu, Ew, f и пр.
Все агглютиногены системы Rh — Hr являются антигенами: попадая в организм человека, они способны иммунизировать его, вызывая образование Rh-антител и Hr-антител различной активности, и реагировать с этими антителами. Наибольшее практическое значение имеют агглютиногены Rh0, rh', rh" и hr'.
Разновидности Rh- и Hr-агглютиногенов встречаются в эритроцитах по отдельности и в сочетаниях между собой; 8 вариантов этих сочетаний представлены в табл. 2.
Агглютиноген hr содержится в эритроцитах примерно у 83% людей (hr-положительных) и отсутствует у остальных 17% (hr-отрицательных). В число hr-положительных входят все Rh-отрицательные. Людей, в крови которых нет никаких разновидностей резус-агглютиногенов, насчитывается 12,5—13%.
При попадании в организм человека любого отсутствующего у него агглютиногена вырабатываются соответствующие антитела: анти-Rho, анти-hr' и т. д. При введении двух антигенов могут выработаться два антитела: анти-Rh0rh', анти-Rh0rh" и др. Наибольшей антигенной активностью обладает агглютиноген Rh0.
Сыворотки, содержащие различные Rh-и hr-антитела, дают реакцию агглютинации с исследуемыми эритроцитами не одинаково часто, а именно: сыворотка анти-Rho—85%, антн-rh'—70%, анти-rh"— 32%, анти Rh0rh'—87%, aHTH-Rh0rh" — 85%, анти-hr— 80%.
Сыворотки, содержащие резус-антитела высокой активности, используются для определения резус-фактора в крови. Для получения сывороток в родильных домах берут кровь резус-отрицательных женщин, сенсибилизированных беременностями (см. ниже).
Для определения резус-фактора в эритроцитах желательно одновременно применять антирезус-сыворотки 2—3 серий. При смешении с исследуемыми эритроцитами сыворотки вызывают их агглютинацию (кровь резус-положительная) или агглютинация не наступает (кровь резус-отрицательная). Для установления разновидности агглютиногенов необходимо продолжить исследование монотиповыми сыворотками (анти-rh', анти-rh" и др.).
Чтобы получить точные результаты при определении резус-фактора, необходимо соблюдать тепловой режим (45—47°), применять постоянные количественные соотношения сыворотки и эритроцитов (2 : 1), правильно изготовить эмульсию эритроцитов и точно выдерживать время инкубации.
К числу наиболее распространенных относится конглютинирующая методика определения на чашках Петри и в пробирках с применением желатины.
Для конглютинирующей методики необходимы сыворотки антирезус не менее двух серий, одноименной с исследуемой кровью группы, и 5—8 мл исследуемой крови, взятой без стабилизатора. На чашку Потри наносят по 2 капли сыворотки антирезус разных серий. Затем ко всем сериям сывороток добавляют по 1 капле исследуемых эритроцитов в виде взвеси в собственной сыворотке. Капли размешивают стеклянной палочкой, и чашку помещают в водяную баню (45°) на 8—10 мин. При наличии агглютинации во всех каплях кровь следует считать резус-положительной, при отсутствии агглютинации всюду — резус-отрицательной. Контроль сывороток проводят стандартными Rh+ и rh— эритроцитами по той же технике.
Определение резус-фактора с применением желатины производят в. пробирках высотой 10 см, диаметром 10—12 мм. Необходимы сыворотки двух серий, 10% раствор подогретой до разжижения желатины и исследуемая кровь (2—3 мл), взятая без стабилизатора.
Берут два ряда пробирок по числу исследований, в каждую попарно вводят по 0,01 мл густой взвеси исследуемых эритроцитов, взятых без стабилизатора. Добавляют по 1 капле сыворотки первой и второй серии и по 1 капле желатины. Штатив встряхивают и помещают в водяную баню (t° 48°) на 3 мин., после чего в каждую пробирку доливают физиологический раствор почти до верха, пробирку два раза переворачивают и рассматривают на свет невооруженным глазом или с помощью лупы. При агглютинации видны крупные или мелкие хлопья на фоне просветленной жидкости (резус-положительная кровь). При отсутствии агглютинации жидкость в пробирке гомогенная, равномерно окрашенная (резус-отрицательная кровь). В этом случае также ставят контроль со стандартными Rh+ и rh— эритроцитами.
Несовместимость по резус-фактору при переливании крови даже в малых дозах может вызвать продукцию антител у реципиента. При повторных трансфузиях без учета резус-фактора у реципиента развивается внутрисосудистый гемолиз эритроцитов донора.
Особенностью резус-реакций является их медленное развитие и позднее проявление (через 1—2 часа после переливания). Как реакции, так и более тяжелые грозные осложнения выражаются той же клинической картиной, что и при трансфузии крови, несовместимой по группе (см. Переливание крови), и требуют тех же лечебных мероприятий. В тяжелых случаях необходимо немедленно выяснить причины возникшего осложнения и при установлении разноименной резус-принадлежности произвести заместительную трансфузию резус-отрицательной крови (кровопускание в объеме 600— 800 мл и введение несколько большего количества крови). В остальном — те же меры, что и при осложнениях от переливания крови, несовместимой по группе.
Профилактика может быть полностью обеспечена только при применении одноименной по резус-фактору крови. Перед каждой трансфузией необходимо производить пробу на совместимость по резус-фактору сыворотки больного и эритроцитов донора по обычной методике (см. Переливание крови), но при температуре 45°. Наличие агглютинации указывает на несовместимость.
2. Залежно від виду кровотечі та наявних засобів, здійснюють тимчасову або остаточну зупинку кровотечі.
Тимчасова зупинка кровотечі має на меті попередити небезпечну для життя крововтрату, виграти час для транспортування хворого і підготовки його до операції. Вона може бути здійснена кількома способами:
• підняттям травмованої кінцівки вгору;
• накладанням стискальної пов'язки;
• максимальним згинанням у суглобах травмованої кінцівки;
• притискуванням судини пальцем вище місця ушкодження;
• накладанням джгута або закрутки.
Найшвидший спосіб тимчасової зупинки кровотечі — притискування судини пальцем. Його використовують під час пошкодження артерій.Артерії притискують пальцями до розташованих поруч кісток у місцях, де вони проходять близько до поверхні тіла (табл. 2).
Таблиця2. Зупинка артеріальної кровотечі
притискуванням судин пальцем
|
Ділянка кровотечі |
Пошкоджена артерія |
Місце притискування |
|
Верхня і потилична частина голови |
Скронева артерія |
Притискують до скроневої кістки спереду вушної раковини |
|
Обличчя |
Нижньощелепна артерія |
Притискують пальцями до кута нижньої щелепи |
|
Ділянка шиї, низ потиличної частини голови |
Сонна артерія |
Притискують пальцями до хребців на передній поверхні шиї збоку від гортані |
|
Плечовий суглоб, |
Підключична артерія |
Притискують до першого ребра в ямці над ключицею |
|
Середня та нижня |
Пахвинна артерія |
Притискують до голівки плечової кістки чотирма пальцями |
|
Лікоть |
Плечова артерія |
Притискують до плечової кістки з внутрішньої сторони плеча збоку від двоголового м'яза |
|
Кисть |
Променева артерія |
Притискують у ділянці зап'ястка |
|
Середня і нижня третини стегна |
Стегнова артерія |
Притискують до лобкової кістки в паховій ділянці |
|
Гомілка, стопа |
Підколінна артерія |
Притискують до кісток колінного суглоба в ділянці підколінної ямки |
Після пальцевого притискування артерій потрібно накласти джгут (де це можливо) і стерильну пов'язку. В разі поранення голови з пошкодженням сонної артерії накладають тугу пов'язку, під яку підкладають міцний валик, зроблений з бинта та марлі.
Гумовий джгут — найкращий спосіб зупинки артеріальної кровотечі. Його накладають на стегно, гомілку, плече або передпліччя вище місця поранення, але недалеко від самої рани, на одяг чи прошарок з бинта чи серветок, щоб не защемити шкіру, з такою силою, щоб зупинити кровотечу, але не травмувати нервові стовбури кінцівок (мал. 7). Тому затягування припиняють, як тільки спостерігається припинення виливання крові. Якщо джгут накладений недостатньо сильно, артеріальна кровотеча може навіть посилитися, оскільки зростає тиск крові в артеріях внаслідок припинення відтоку крові венами. Припинення кровопостачання можна проконтролювати відсутністю пульсу в периферійних судинах.
Слід пам'ятати, що джгут можна накладати не більше як на 2 год, але це граничний термін. Звичайно джгут тримають не більше як 1,5 год влітку і 1 год взимку. Без кровопостачання клітини тканин організму гинуть доволі швидко, тому під
джгут обов'язково підкладають записку, де зазначають час його накладання. Перетягнуту джгутом кінцівку тепло вкривають, особливо взимку. Рекомендується застосування протишокових заходів.
Якщо з якихось причин потерпілий не був доставлений у медичний заклад і йому не було зроблено хірургічну обробку рани протягом 1,5 год, слід виконати пальцеве притискування артерії і послабити джгут на 5—10 хв, щоб уникнути змертвіння тканин. Потім потрібно знову накласти джгут, але вже вище попереднього місця. Таку процедуру необхідно виконувати кожні 30—40 хв до моменту доставки хворого у лікарню. При цьому щоразу треба робити відповідну відмітку в записці.
У разі відсутності джгута використовують закрутки, зроблені з мотузки, ременя чи скрученої серветки (мал. 8). При цьому слід бути обережними, оскільки такі засоби менш еластичні і можуть швидше призвести до травмування не тільки нервових стовбурів, а й тканин та м'язів.
Максимальне згинання кінцівки у суглобі так само може сприяти тимчасовій зупинці кровотечі. В цьому випадку кінцівку надійно фіксують у положенні, за якого витікання крові найменше (мал. 9).
Тимчасову зупинку зовнішньої венозної та капілярної кровотеч виконують за допомогою тугих пов'язок. Рану закривають серветкою чи згорнутим у 5—б шарів бинтом, зверху кладуть гігроскопічну вату і міцно забинтовують. Щоб зменшити кровотечу, доцільно пошкоджену частину тіла підняти відносно положення тулуба. Особливо небезпечними бувають кровотечі з вен із варикозним розширенням на ногах. Такі вени
Мал. 8. Зупинка кровотечі накладанням закруток.
Мал. 9. Варіанти зупинення кровотечі згинанням кінцівок у суглобі.
можуть лопатися, завдаючи значних пошкоджень. Допомогу слід подавати так само, як і за будь-якої венозної кровотечі, але з особливою обережністю.
Втрата крові по-різному впливає на людину. Найбільш чутливі до неї літні люди та діти. Втрата 300—400 мл крові може бути для них смертельною. Під час значної втрати крові розвивається гостре недокрів'я. У цих випадках людина скаржиться на зростаючу слабкість, запаморочення, шум у вухах, жагу, нудоту, потемніння в очах. Людина може знепритомніти. З'являються судоми. У таких випадках хворого доцільно покласти на рівну поверхню для попередження знекровлення мозку, звільнити від одягу шию, груди.
У разі знепритомнення можна зробити «самопереливання» крові, яке полягає у почерговому піднятті верхніх і нижніх кінцівок. Це допомагає кращому притоку крові в життєво важливі органи. Якщо потерпілий у свідомості, у нього немає травм черева, його необхідно напоїти гарячим чаєм чи просто водою. Однак основним методом лікування гострого недокрів'я є термінове переливання донорської крові, тому постраждалого треба якомога швидше доставити до медичного закладу.
Кровотеча в грудну порожнину виникає під час ударів у груди,переломів ребер, внаслідок пошкодження судин та заповнення однієї чи обох плевральних порожнин кров'ю. Це може бути причиною здавлювання легенів, що, в свою чергу, утруднює і навіть припиняє дихання. Симптомами є блідий колір обличчя, задишка, частий пульс. Допомога полягає у наданні Тілу потерпілого напівсидячого положення і прикладанні до грудей пузиря з льодом. Звичайно, потерпілий має бути негайно госпіталізований.
Кровотеча в очеревину виникає найчастіше внаслідок розриву печінки або селезінки. Як і під час кровотечі в грудну порожнину, шкіра потерпілого стає блідою, холодною та липкою, пульс — слабким. Людина відчуває жагу, сильний біль, може знепритомніти. Хворого слід покласти на спину, на живіт покласти пузир з льодом. Забороняється годувати потерпілого та давати йому пити. Можна лише змочити губи.
3. Короткі відомості про надниркових
Наднирники – це невеликі, парні залози жовтуватого кольору, які розташовані безпосередньо над нирками. Кожна така залоза складається з двох частин, які розрізняються своїми функціями, морфологічними і фізіологічними особливостями.
Зверху розташовано так зване кіркова речовина, яке, у свою чергу, складається з трьох різних куль: зовні розташована клубочкова зона, далі йде пучкова, а сітчастий ділянка прилягає безпосередньо до внутрішньої частини надниркових залоз – мозковому кулі.
Роль наднирників дуже важлива для організму. Цей факт експериментально доведений. Наприклад, при видаленні обох залоз тварина відразу ж гинуло.
Гормони коркового шару надниркових залоз
Корковий шар цих залоз виробляє цілий ряд стероїдних гормонів, які носять назву кортикостероїди . Основним речовиною для синтезу таких гормонів є холестерин, який потрапляє в організм разом з їжею. Синтез цих гормональних речовин здійснюється в мітохондріях клітин.
У сітчастої і пучковій зоні наднирників виробляються так звані глюкокортикоїди, в той час як клубочковий куля відповідає за утворення мінералокортикоїдів. Крім того, в сітчастої зоні утворюється незначна кількість андрогенів – статевих гормонів людського організму.
Глюкокортикоїди – це дуже важливі гормональні речовини, значення яких для організму переоцінити важко. Наприклад, саме ці гормони регулюють активність ферментів, контролюючих обмін глюкози. Штучне введення в організм глюкокортикоїдів підвищує кількість глікогену в печінці і підвищує вміст глюкози в крові. Поряд з цим під дією цих гормонів спостерігається зупинка білкового синтезу. При сильних порушеннях і зниженні цих гормонів спостерігається атрофія м’язів.
Крім того, глюкокортикоїди важливі і для роботи головного мозку, так як при їх нестачі людина втрачає здатності розрізняти запахи і смаки. При порушенні гормонального фону погіршуються процеси оброблення інформації.
Доведено і вплив глюкокортикоїдів на імунну систему, тому що при зниженні їх кількості спостерігається збільшення лімфатичних вузлів і вилочкової залози.
Мінералокортикоїди – гормони надниркових залоз, які відповідають за водний і сольовий баланс в людському організмі. Вони контролюють процеси обміну іонів, зокрема калію і натрію. Саме таким чином регулюються обсяги крові і рідини, виведеної нирками. Крім того, ці гормони надниркових залоз регулюють роботу серцевого м’яза.
Андрогени – статеві гормон надниркових залоз, які тільки посилюють вплив речовин, що виділяються статевими залозами. Крім того, саме завдяки андрогенів м’язи ростуть і збільшуються в об’ємі. Варто відзначити, що у чоловіків рівень таких гормональних речовин набагато вище. Підвищення ж їх рівня в крові жінки викликає розвиток вторинних чоловічих статевих ознак.
Гормони мозкового шару наднирників
Ця частина залози виробляє так звані «стресові гормони», об’єднані під назвою катехоламінів. Ці гормони надниркових залоз – це адреналін, дофамін і норадреналін. Саме ці речовини починаю інтенсивно виділятися в кров при сильних переживаннях, нервовій напрузі, радості, задоволенні, страху і т.д. Під їх впливом прискорюється серцебиття, дихання, підвищується артеріальний тиск, значно прискорюється обмін речовин, а зокрема – розпад глікогену до мономерів.
До речі, всі катехоламіни, що виробляються людським організмом, вчені навчилися синтезувати в зовнішньому середовищі.
17 билет
1. Лейкоцити (Від грец. ?????? - білий і ???? - клітина, білі кров'яні клітини) - неодноріднагрупа різних за зовнішнім виглядом і функцій клітин крові людини або тварин, виділена за ознакою відсутності самостійної забарвлення і наявності ядра.
Головна функція лейкоцитів - Захист. Вони відіграють головну роль у специфічній інеспецифічної захисту організму від зовнішніх і внутрішніх патогенних агентів, а також у реалізації типових патологічних процесів. Всі види лейкоцитів здатні до активного руху і можуть переходити через стінку капілярів і проникати в тканини, де вони поглинають іпереварюють чужорідні частинки. Цей процес називається фагоцитоз, а клітини, його здійснюють, - фагоцитами. Якщо чужорідних тіл проникло в організм дуже багато, то фагоцити, поглинаючи їх, сильно збільшуються в розмірах і в кінці кінців руйнуються. При цьомузвільняються речовини, що викликають місцеву запальну реакцію, яка супроводжується набряком, підвищенням температури і почервонінням ураженої ділянки. Речовини, що викликають реакцію запалення, залучають нові лейкоцити до місця впровадження чужорідних тіл.Знищуючи чужорідні тіла та пошкоджені клітини, лейкоцити гинуть у великих кількостях. Гній, який утворюється в тканинах при запаленні, - це скупчення загиблих лейкоцитів.
Кількість лейкоцитів
Оскільки числолейкоцитів у крові відображає стан захисних сил організму, цей показник цікавить лікарів усіх спеціальностей. Його визначення входить в мінімум досліджень, які призначають всім пацієнтам в стаціонарі або поліклініці. У здорової людини число лейкоцитів вкрові непостійно. Після важкої фізичної роботи, прийому гарячої ванни, у жінок в період вагітності, в процесі пологів і перед початком менструації воно збільшується. Це ж відбувається після прийому їжі. Тому, щоб результати аналізу були об'єктивними, його потрібноздавати натще, вранці, не снідати, можна випити тільки склянку води. В нормі вміст лейкоцитів в 1 л крові дорослої людини становить від 40-90 x109. У дітей він вище: у віці одного місяця - 92-138 x109 /л, від 1 до 3 років - 6-17x109 /л, у віці від 4 до 10 років - 61-114 x109 /л.
Види лейкоцитів
Лейкоцити розрізняються за походженням, функціях і зовнішнім виглядом. Деякі з лейкоцитів здатні захоплювати і перетравлювати чужорідні мікроорганізми (фагоцитоз), а інші можуть виробляти антитіла. Заморфологічними ознаками лейкоцити, пофарбовані по омановскому-Гимзе, з часів Ерліха традиційно ділять на дві групи: - зернисті лейкоцити, або гранулоцити - Клітини мають великі сегментовані ядра і виявляють специфічну зернистістьцитоплазми; в залежності від здатності сприймати барвники вони поділяються на нейтрофільні, еозинофільні і базофільні. - незерністие лейкоцити, або агранулоціти - Клітини, що не мають специфічної зернистості і містять простенесегментірованной ядро, до них відносяться лімфоцити і моноцити. Ядра зрілих нейтрофільних гранулоцитів мають перетяжки - сегменти, тому їх називають сегменто. У незрілих клітинах виявляються подовжені паличкоподібні ядра - це нейтрофільні паличкоядернігранулоцити. Ще більш «молоді» нейтрофільні гранулоцити носять назву «метамиелоцитов» («юні»). Найбільше в крові зрілих сегментоядерних нейтрофільних гранулоцитів, менше - паличкоядерних, юні форми зустрічаються рідко. За співвідношенням числа зрілих і незрілихформ можна судити про інтенсивність кровотворення. При втраті крові для її заповнення організм починає продукувати велику кількість клітин. Оскільки вони не встигають дозріти в кістковому мозку, в крові з'являється багато незрілих форм. Схожі процеси відбуваються пригнійних захворюваннях (апендицит, перитоніт), сепсисі, коли організм намагається виробити більше клітин-захисників. При лейкозах лейкоцити починають розмножуватися безконтрольно, тому в крові теж з'являється багато незрілих форм.
Процентне співвідношенняокремих видів лейкоцитів в периферичної крові називається лейкоцитарною формулою. Вона розраховується на 100 лейкоцитів. Лейкоцитарна формула дозволяє лікарю наочно уявити, яких лейкоцитів багато, а яких мало. Вивчення лейкоцитарної формулидопомагає у визначенні ступеня тяжкості інфекційного захворювання, в діагностиці лейкозів. Збільшення числа незрілих нейтрофільних гранулоцитів називається зсувом лейкоцитарної формули вліво. Джерелом лейкоцитів є кістковий мозок. Опромінення, деякілікарські засоби (бутадіон, цитостатики, протиепілептичні препарати) ушкоджують його. В результаті виробляється недостатня кількість лейкоцитів, виявляється лейкопенія. Збільшення числа лейкоцитів називають лейкоцитозом, зменшення - лейкопенією. Найбільшчасто лейкоцитоз виникає у хворих з інфекціями (пневмонія, скарлатина), гнійними захворюваннями (апендицит, перитоніт, флегмона), сильними опіками. Лейкоцитоз розвивається протягом 1-2 годин після початку інтенсивного кровотечі. Напад подагри також можесупроводжуватися лейкоцитозом. При деяких лейкозах число лейкоцитів зростає в кілька десятків разів. Хоча проникнення мікробів в організм людини зазвичай стимулює імунну систему, в результаті чого число лейкоцитів у крові збільшується, при деякихінфекціях відзначається протилежна картина. Якщо захисні сили організму виснажені і імунна система не здатна боротися, число лейкоцитів знижується. Так, наприклад, лейкопенія при сепсисі свідчить про важкий стан хворого і несприятливий прогноз.Деякі інфекції (черевний тиф, кір, краснуха, вітряна віспа, малярія, бруцельоз, грип, вірусний гепатит) пригнічують імунну систему, тому вони можуть супроводжуватися лейкопенією. Зниження числа лейкоцитів можливо також при системному червоному вовчаку, деякихлейкозах і метастазах пухлин кісток.
2. Гігієна дихання у дітей дошкільного віку
Фізичний та моторний розвиток Дітей 5— 7 років У повній відповідності з принципом гетерохронного розвитку наростання ... З переходом до молодшому, а потім І до старшого Дошкільного віку антропологами відзначається підвищення ролі спадковості в розмірах тіла. ... При холодових впливах у ряду дітей реєструється затримка дихання уражень ЧСС.
дітей до 7 років життя в міській і сільській місцевості Казахської РСР. ... Бояринова Е. А. Соціально-гігієнічні чинники захворюваності дітей дошкільного віку. ... Мошкевич В. С. Алергічні захворювання верхніх дихальних шляхів в Казахстані (розповсюдженість, етіологія, клініка.
шкільного віку — шлунково-кишкові захворювання і болез1-Ш органів дихання, дошкільного віку — дитячі інфекції. ... останні роки серед дітей збільшилася захворюваність алергічними хворобами.
... гострі респіраторні хвороби, хронічні захворювання органів дихання, травлення, кровообігу, ... центр і забезпечувала амбулаторне обслуговування дітей дошкільного віку, служба шкільної гігієни.
При температурі повітря вище +22° відзначалося деяке почастішання пульсу і дихання у дітей. ... Прокоф'єва Н. Р. Досвід гігієнічного вивчення вплив повітряних ванн на організм дитини дошкільного віку. ... встановлено, що у дітей, що приймали повітряні ванни а русі і в спокої, спостерігалися більш значні позитивні зрушення Гігієна шкільна 105.
За даними різних авторів не більше 10% дітей старшого дошкільного можна вважати абсолютно здоровими. ... Вступ. За даними НДІ гігієни і профілактики захворювань дітей за останнє десятиліття стан здоров'я дітей різко ... Провідне місце в структурі захворюваності дитячого віку посідають хвороби органів дихання, серед яких найбільш часто.
У обстежених 200 дітей молодшого шкільного віку, що проживають в зоні підвищеного забруднення ... частіше відзначалися захворювання верхніх дихальних шляхів, хронічні захворювання ЛОР-органів і ротової порожнини,.
Рівень поширеності загальносоматичних захворювань хлопчиків дошкільного віку 2996, 6%о. В структурі патологічної ураженості провідне місце посіли хвороби органів дихання — 14,8% ( 446%); хвороби сечостатевої ... років): лише у 54,9% дітей вибрано гармонійний тип розвитку, 36,6% розвиваються дисгармонійно, 8,5% — різко дисгармонійно.
ВАК РФ ДИСЕРТАЦІЙНИМ РОБОТАМ) В 1992 р. по соціальній гігієни організації охорони здоров'я ... В структурі захворюваності дітей віком старше 1 року, як і раніше лідирують хвороби органів дихання ( 82 ... Число їх не знижується (вони становлять 20% загального числа дітей раннього і дошкільного віку і при цьому формують 46% загальної захворюваності).
Необхідність гігієни дихання дуже добре і точно висловив В. В. Маяковський: Не можна людини закупорити в ящик, Житло провітрюй чистіше і частіше. Для збереження здоров’я необхідно підтримувати нормальний склад повітря в житлових, навчальних, громадських та робочих приміщеннях, постійно їх провітрювати. Зелені рослини, вирощувані в приміщеннях, звільняють повітря від надлишку вуглекислого газу і збагачують його киснем. На виробництвах, що забруднюють пилом повітря, використовуються промислові фільтри, спеціалізована вентиляція, люди працюють в респіраторах – масках з фільтром для повітря.
Джерело: http://moyaosvita.com.ua/biologija/gigiyena-dixannya-i-profilaktika-zaxvoryuvan-organiv-dixannya/Великої шкоди організму завдає куріння, так як в тютюні і тютюновому димі міститься нікотин – сильний рослинний отрута, що діє негативно на центральну нервову систему. Шкідлива дія нікотину на органи дихання проявляється у зменшенні життєвої ємності легень, в хронічному подразненні слизових оболонок дихальних шляхів, що викликає хронічний бронхіт курця. Куріння завдає здоров’ю великої шкоди, систематично отруюючи організм нікотином та іншими отруйними речовинами. Деякі з них викликають ракові пухлини. Серед хвороб, що вражають органи дихання, є інфекційні, алергічні, запальні. До інфекційних відносяться грип, туберкульоз, дифтерія, пневмонія тощо; до алергічних – бронхіальна астма, до запальних – трахеїт, бронхіт, плеврит, які можуть виникнути за несприятливих умов: переохолодженні, дії сухого повітря, диму, різних хімічних речовин або, як наслідок, після інфекційних захворювань. Попередити захворювання органів дихання можна самому, дотримуючись деяких гігієнічних вимог. У період епідемії інфекційних захворювань своєчасно пройти вакцинацію (протигрипозну, противодифтерийную, протитуберкульозну та ін) У цей період не слід відвідувати багатолюдні місця (концертні зали, театри та ін) Дотримуватися правил особистої гігієни. Проходити диспансеризацію, тобто медичне обстеження. Підвищувати стійкість організму до інфекційних захворювань шляхом загартовування, вітамінного харчування.
3. Рефлекс — основа нервной деятельности.
Рефлекс и рефлекторная дуга. Основной формой нервной деятельности являются рефлексы.
Рефлекс – ответная реакция организма на раздражение из внешней или внутренней среды, осуществляемая при помощи центральной нервной системы. (Запись в опорный конспект). Раздражение кожи подошвенной части ноги у человека вызывает рефлекторное сгибание стопы и пальцев. Это подошвенный рефлекс. При ударе по сухожилию четырехглавой мышцы бедра под наколенником разгибается нога в колене. Этоколенный рефлекс. Прикосновение к губам грудного ребенка вызывает сосательные движения у него – сосательный рефлекс. Освещение ярким светом глаза вызывает сужение зрачка – зрачковый рефлекс.
Рефлекторные реакции весьма многообразны.
Путь, по которому проводятся нервные импульсы при осуществлении рефлекса, называется Рефлекторная дуга. (Запись в опорный конспект). Во всех органах тела располагаются нервные окончания, чувствительные к раздражителям. Это рецепторы. Рецепторы различны по строению, местоположению, функциям. Некоторые рецепторы имеют вид сравнительно просто устроенных нервных окончаний, либо они являются отдельными элементами сложно устроенных органов чувств, как, например, сетчатка глаза. В рецепторах при действии соответствующих раздражителей определённой силы и времени действия возникает процесс возбуждения. Возникшее возбуждение из рецепторов передаётся в ЦНС по чувствительным нервным волокнам. В ЦНС происходит обработка поступивших сигналов и передача импульсов надвигательные нервные волокна. Исполнительный орган, деятельность которого изменяется в результате рефлекса, называют эффектором.
5 звеньев рефлекторной дуги:
Рецептор – воспринимает раздражение и преобразует его в нервный импульс.
Чувствительный нейрон – передаёт возбуждение к центру.
Нервный центр – возбуждение переключается с чувствительных нейронов на двигательные (в трёхнейронной дуге имеется вставочный нейрон).
Двигательный нейрон – несёт возбуждение от ЦНС к рабочему органу.
Рабочий орган – реагирует на полученное раздражение.
(Запись в опорный конспект) (Рисунок 2)
При объяснении используется материал мультимедийного пособия “Анатомия и физиология человека” (Просвещение) Урок 19, страница 4.
Работа с учебником. Стр.25, рис14. Простая рефлекторная дуга коленного рефлекса.
Длинная рефлекторная реакция.
При объяснении используется материал мультимедийного пособия “Анатомия и физиология человека” (Просвещение) Урок 19, страница 4.
Работа с учебником. Стр. 26, рис 15. Сложная рефлекторная дуга сгибательного рефлекса.
Любой рефлекторный акт осуществляется при участии большого количества нейронов. Двух - или трехнейронная дуга рефлекса всего лишь схема. В действительности рефлекс возникает при раздражении не одного, а многих рецепторов, расположенных в той или иной области тела.
В связи с тем, что в любом рефлекторном акте принимают участие группы нейронов, передающие импульсы в различные отделы мозга, в рефлекторную реакцию вовлекается весь организм. И действительно, если вас неожиданно укололи булавкой в руку, вы немедленно отдерните руку. Это рефлекторная реакция. Но при этом не только сократятся мышцы руки. Изменится дыхание, деятельность сердечно-сосудистой системы. Вы словами отреагируете на неожиданный укол. В ответную реакцию включится практически весь организм.
И.М. Сеченов установил, что все акты сознательной и бессознательной деятельности являются рефлексами.
18 билет
1. 1. Перша медична допомога при опіках
Масові термічні опіки виникають у населення у вогнищах ядерного ураження від впливу світловоговипромінювання і в слідстві пожеж. Нерідкі опіки і при стихійних лихах, великих виробничих аварій, які супроводжуються пожежами, а також у побуті.
Тяжкість термічних опіків залежить від глибини ураження шкіри і підлеглих тканин, площі опіку і його локалізації. У вогнищах суцільних пожеж можливі опіки верхніх дихальних шляхів розпеченим повітрям, а також отруєнням людей чадним газом. Світлове випромінювання ядерного вибуху викликає у незахищених людей "профільні" опіки, тобто опіки на тій частині і поверхні тіла, яка звернена до місця вибуху, і на більш значних відстанях - поразка сітківки ока або тимчасове засліплення.
У побуті спостерігаються опіки окропом, парою, сонячною радіацією. У залежності від глибини ураження шкіри і підлеглих тканин опіки діляться на 4-е ступеня: легку (1-а), середньої тяжкості (2-а), важку (3-я) і украй важку (4-у).
Опіки викликають загальне ураження організму: порушення функцій центральної нервової системи, зміни складу крові, відхилення в роботі внутрішніх органів. Чим глибше ураження шкіри і підлеглих тканин і більша площа опіку, тим важче загальний стан ураженого.
Перша допомога полягає у припиненні дії вражаючого фактора. При опіках полум'ям слід загасити палаючий одяг, винести потерпілого із зони пожежі; при опіках гарячими рідинами або розплавленим металом - швидко видалити одяг з області опіків. Для припинення впливу температурного чинника необхідно швидке охолодження враженої ділянки тіла шляхом занурення в холодну воду, під струмінь холодної води або зрошенням хлоретілом. Не можна гасити полум'я руками, збивати його яким-небудь предметом. Потерпілого треба облити водою, а при відсутності води покласти його та накрити ковдрою, одягом, щільною тканиною, щоб припинити доступ кисню до палаючої одязі. Тліючу одяг треба зняти або обстригти, при цьому намагатися не допустити порушення цілісності опікової поверхні. Не рекомендується зовсім роздягати ураженого, особливо в холодну пору року. Прилиплу до опіку одяг обрізають. Не можна проколювати пухирі, змащувати поверхню опіку жиром, різними мазями, присипати порошком, доторкатися до опіку руками. На опікову поверхню накладають стерильну пов'язку, ураженому надають зручне положення, при якому його менше турбує біль. При великих опіках середнього, тяжкого і вкрай важкого ступеня, якщо є можливість, слід ввести потерпілому протибольову засіб шприц-тюбиком, напоїти його гарячим чаєм, тепло вкрити. У домашніх умовах ураженого з обширними опіками тулуба чи кінцівок потрібно загорнути в проглаженной праскою простирадло. При цьому необхідно прослідкувати, щоб обпалені поверхні на згинах суглобів і в інших місцях не стикалися. Вражений потребує дбайливого транспортуванні.
2. Перша медична допомога при обмороженнях
Причиною виникнення обморожень є вплив низьких температур, а при певних умовах (мокра і тісне взуття, нерухоме положення на холодному повітрі, алкогольне сп'яніння, і крововтрата) обмороження може бути і при температурі вище 0С. Частіше піддаються обмороженню вуха, ніс, кисті (пальці) рук, стопи ніг. При відмороженні спочатку відчуваються почуття холоду і печіння, потім з'являється оніміння. Шкіра стає блідою, чутливість втрачається.
У подальшому дія холоду не відчувається. Встановити ступінь обмороження можна тільки після відігрівання потерпілого, іноді через кілька днів. Розрізняють 4-е ступені відмороження.
Перша медична допомога при обмороженні полягає у захисті від впливу низьких температур, негайне поступове зігріванні потерпілого. Перш за все необхідно відновити кровообіг в обмороженої частини тіла. Не можна допускати швидкого зігрівання поверхневого шару шкіри на пошкодженій ділянці, так як прогрівання глибоких шарів відбувається повільніше, в них слабо відновлюється кровообіг, а отже, не нормалізуєтьсяхарчування верхніх шарів шкіри і вони гинуть. Тому протипоказано застосування при відмороженні гарячих ванн, гарячого повітря. Переохолоджені ділянки тіла потрібно захистити від впливу тепла, наклавши на них теплоізолюючі пов'язки (вовняні, ватно-марлеві матеріали). Пов'язка повинна закривати тільки змінені ділянки шкіри і до тих пір, поки з'явиться у пошкодженій частині почуття відчутного тепла. З метою поповнення тепла в організмі і поліпшення кровообігу потерпілому дають гарячий солодкий чай. Ушкоджених ділянок тіла необхідний спокій.
При тривалому впливі низьких температур на весь організм можливі замерзання і смерть. Особливо сприяє замерзанню алкогольне сп'яніння. При замерзанні людина відчуває спочатку втома, сонливість, байдужість, а при подальшому охолодженні організму виникає непритомний стан (втрата свідомості, розлади дихання і кровообігу). При явищах припинення подиху і серцевої діяльності настає смерть.
2. Для нормального функціонування дихальної системи має значення організація умов праці, побуту, відпочинку. Повітря в житлових і робочих приміщеннях має бути чистим, без різких перепадів температури. При роботах, пов'язаних з підвищеним забрудненням повітря, необхідно користуватися марлевими пов'язками або респіраторами. Негативну дію на дихальну систему має куріння. Нікотин викликає подразнення голосових зв'язок, хронічні запальні процеси в легенях і бронхах, а також спазми бронхів, що утрудняє дихання та газообмін. Тютюновий дим містить канцерогенні речовини, які сприяють переродженню клітин дихальних шляхів і легенів і виникненню раку. У людей, що палять, набагато частіше, ніж у некурящих, розвивається туберкульоз легенів.
|
Це один з найважливіших факторів середовища, який впливає на працездатність і стан здоров'я дітей і підлітків. У результаті тривалого перебування дітей у закритих приміщеннях повітря забруднюється. Крім вуглекислого газу, який вдихає людина, організм виділяє в повітря більше 200 хімічних сполук: метан, етан, аміак, ацетон, метиловий і етиловий спирт, сірководень, хлорвміщуючі з'єднання, бензол та багато інших. Все це антропогенні виділення. Часто ці сполуки повітряних відходів вчені іменують антропотоксинів - людськими отрутами. А оскільки в даний час спостерігається зростання числа дітей з алергіями, то увага до повітряно-теплового режиму має бути також пильною [10]. |
Тривалість наскрізного провітрювання навчальних приміщень залежно від температури зовнішнього повітря
Однак при провітрюванні ми можемо внести в приміщення брудне повітря з вулиці, тому краще ставити кондиціонери [1, 5].
Для підтримки оптимальних умов повітряного середовища необхідно, щоб:
- чисельність школярів відповідала гігієнічної нормі місткості;
- виконувався гігієнічний режим провітрювання ;
- проводилася щоденне вологе прибирання класів після занять і під час великої перерви;
- заняття з фізичним навантаженням проходили в спеціальних приміщеннях
Зорова сенсорна система дає людині понад 85% інформації про зовнішній світ.
Будова та функції зорового аналізатору. Зорова сенсорна система як і інші сенсорні системи, складається з трьох відділів: периферичного (око, а саме його рецепторний апарат – палички і колбочки сітківки); провідникового (чутливий зоровий нерв, зоровий тракт, що міститься в головному мозку, таламус) і центрального (потиличні ділянки кори великих півкуль головного мозку) (рис. 18). .
Допоміжний апарат ока– це система його захисту і руху, до якої входять брови, верхня і нижня повіки з віями, слізні залози, рухові м'язи (рис. 19). Очне яблуко ззаду оточене жировою клітковиною, яка відіграє роль м'якої еластичної подушки.
Над верхнім краєм очної ямки лежить смужка шкіри, вкрита волоссям — брови. Волосся брів затримує піт, що виділяється на лобі. Спереду очне яблуко прикривають верхня і нижня повіки, які захищають око спереду і сприяють його зволоженню. Вздовж переднього краю повік росте волосся – вії, подразнення яких викликає захисний рефлекс – змикання повік. Внутрішня поверхня повік і передня частина очного яблука, за винятком рогівки, вкрита слизовою оболонкою – кон'юнктивою. Між повіками і оком знаходиться вузька щілина – верхній та ніжній кон'юктивні мішки.
Слізний апарат утворюється слізною залозою та сльозновивідними шляхами.Слізна залоза розташована коло зовнішнього краю очної ямки. Вона виділяє слізну рідину у верхній кон'юктивниймішечок та омиває всю передню поверхню очного яблука, це охороняє око від висихання та забезпечує чистоту склери і прозорість рогівки. Рівномірному розподілу слізної рідини на поверхні ока сприяє мигання повік. Біля медіального кута ока на верхній і нижній повіках можна побачити слізні крапки – отвори слізних канальців, які відкриваються у слізний мішечок. Через носослізний канал слізна рідина поступає в порожнину носу.
Рис. 19. Будова допоміжного апарата ока:1- верхня повіка; 2 – коньюктива; 3 – слізні канальці ; 4 – носослізний канал; 5 – нижній косий м’яз
Якщо слізної рідини дуже багато, сльоза не встигає відтікати у слізний мішечок і витікає через край нижнього повіка на обличчя. Прикладом цього може бути стан, коли людина плаче.
Рухи ока здійснюються шістьма зовнішніми очними м’язами, які іннервуються трьома черепно-мозковими нервами: окоруховим (ΙΙΙ), що іннервує внутрішній, нижній і верхній прямі і косі м’язи; блоковим нервом (ΙV), що іннервує верхній косий м’яз; відвідним нервом (VΙ), що іннервує зовнішній прямий м’яз.
Око,або очне яблуко має кулясту форму. У новонародженого форма очного яблука більш куляста, що надає у 80-90 % випадків далекозору рефракцію. У дорослої людини очний діаметр 24 мм, маса 7-8 г, у новонародженого діаметр близько 16 мм.
Ріст очного яблука здійснюється після народження, інтенсивніше воно зростає впродовж перших років життя, найповільніше до 9-12 років.
Поверхня очного яблука має три оболонки: зовнішню – білкову або склеру, середню – судинну і внутрішню – сітківку (рис. 20).
Зовнішня оболонка– білкова оболонка, або склера – непрозора міцна сполучна тканина білого кольору, товщиною 1 мм, яка забезпечує оку певну форму та захист. Склера у дітей тонше, більш еластична та має підвищену розтяжність. Спереду склера переходить у прозору частину – рогівку, яка захищає від пошкодження внутрішні частини ока та пропускає світло. Рогівка не містить кровоносних судин, живиться за рахунок міжклітинної рідини.
Рис. 20. Будова очного яблука: 1 - склера; 2, 9 – м’язи ока; 3, 6 – райдужка; 4 – передня камера очного яблука; 5 – зіниця; 7 – війкове тіло; 8 – кришталик; 9 – м’яз очного яблука; 10 – диск зорового нерву; 11зоровий нерв; 12 – склисте тіло; 13 – сітківка; 14 – судинна оболонка
Рогівка новонародженого більш товста та випукла, у 5 років її товщина зменшується, а радіус кривизни з віком майже не змінюється. Із віком вона стає більш щільною і сила її заломлення зменшується.
Після травмування ока чи його запалення, у літніх людей може виникнутипомутніння рогівки, або більмо.
Унаслідок цього погіршується або зовсім припиняється потрапляння до ока світла, і людина стає сліпою. Єдиним методом лікування більма є пересаджування рогівки.
Першим у світі таку операцію запропонував видатний вітчизняний офтальмолог В.П. Філатов (1875-1956).
Під склерою міститься середня оболонка— судинна (товщина її 0,2-0,4 мм), в якій велика кількість кровоносних судин. Її функція пов'язана із живленням інших оболонок та утворів ока. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй темного забарвлення. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка переходить у війкове тілоі райдужну оболонку. У війковому тілі міститься м'яз, який зв'язаний з кришталиком і регулює його кривизну. Тканина райдужної оболонки містить пігмент – меланін, від кількості якого колір райдужки може бути від блакитного до чорного. За відсутністю меланіну, проміні світла можуть проникати до ока не тільки скрізь зіницю, а й тканину райдужки. Людей з такими очами називають альбіносами. У альбіносів очі мають червоний відтінок, а недостатність пігменту в райдужної оболонці частіше поєднується з недостатньою пігментацією шкіри та волосся. Такі люди мають погіршений зір.
У центрі райдужки є округлий отвір – зіниця. Діаметр зіниці змінюється залежно від рівня освітлення: більше світла навколо зіниця вужча, менше – ширша, дуже широка – у повній темряві. Діаметр зіниці змінюється рефлекторно (зіничний рефлекс) завдяки скороченням непосмугованих м'язів райдужної оболонки, одні з яких іннервуються симпатичною (розширюють), а інші парасимпатичною нервовою системою (звужують).Зіниціновонародженого вузькі, у дітей віком 6-8 років стає ширше у наслідок переважання тонусу симпатичних нервів, які іннервують м’язи райдужки. У 8-10 роківзіниця знову стає вузькою та дуже швидко реагує на світло. У 12-13 років швидкість та інтенсивністьреакції зіниці на світло стають такими як у дорослого.
Внутрішня оболонка ока (сітчаста)–сітківка, товщина якої 0,1-0,2 мм, усередині прилягає до судинної оболонки.
У сітківки розрізняють дві частини: задню зорову та передню війкову і райдужну. Передня частина сітківки (сліпа) прилягає до війкового тіла і райдужки, не має світлочутливих клітин. В задній зоровій частині знаходяться світлочутливі клітини – фоторецептори (рис. 21).Зорова частина сітківки складається з двох шарів: внутрішнього світлочутливого і зовнішнього – пігментного. Пігментний шар, утворений епітелієм, що містить пігмент фуксин, поглинає світло і тим перешкоджає його віддзеркаленню та розсіюванню, а це сприяє чіткості зорового сприйняття. Внутрішня частина сітківки уявляє собою три шари нервових клітин: зовнішній, що прилягає до пігментного шару, – фоторецепторний, середній – асоціативний, внутрішній – гангліозний. Дископодібні структури паличкоподібних і колбочкоподібних нейроцитів (125 млн. паличок і 6-8 млн. колбочок) містять молекули фотопігментів: у паличках – чутливі до чорно – білого світла, у колбочках – чутливі до червоного, зеленого та синього кольорів. Палички сприймають інформацію за форму та освітленість предметів, а колбочки за їх кольори.
Рис. 21. Будова сітківки ока: 1 – пігментна клітина; 2 – колбочка;
3 – горизонтальна клітина; 4 – біполярний нейрон; 5 – амакринова клітина;
6 – тіло гангліозної клітини; 7 – шар нервових волокон; 8 – паличка
Центральні відростки (аксони) нейросенсорних клітин (паличок і колбочок) передають зорові імпульси біполярним клітинам другого шару сітківки, які мають контакт з гангліозними нейроцитами третього (гангліозного) шару сітківки. Гангліозний шар складається з великих нейроцитів, аксони яких утворюють зоровий нерв.
У задній частині сітківки виділяють дві ділянки – сліпу та жовту плями. Місце виходу зорового нерва з очного яблука, що не містить фоторецепторів, а тому й не сприймає світла, називаєтьсясліпою плямою.
Основна маса колбочок знаходиться в центральній частині сітківки – в жовтій плямі, яка знаходиться в зоні заднього полюсу ока і є місцем найкращого бачення. Такий зір називається центральним. Середина його поглиблення одержала назву центральної ямки.
Лінія, яка з’єднує середину переднього полюсу ока з центральною ямкою, є оптичною віссю ока.
Для кращого бачення око за допомогою окорухових м’язів встановлюється так, щоб предмет, який розглядається, і центральна ямка знаходилися на одній осі.
У новонароджених дітей палички у сітківки диференційовані, кількість колбочок у жовтій плямі починає зростати після народження і до кінця першого півріччя морфологічний розвиток центральної частини сітківки закінчується.
До складу внутрішнього ядра очного яблука входять: кришталик, склисте тіло та водяниста волога.
Кришталик — це прозоре еластичне утворення двоопуклої форми лінзу діаметром близько 9 мм. Знаходиться кришталик позад райдужки. Між кришталиком ззаду і райдужкою спереду знаходиться задня камера ока, яка містить прозору рідину – водянисту вологу. Ззаду кришталика знаходиться склоподібне тіло. Кришталик не містить ні судин, ні нервів, його живлення відбувається завдяки водянистій волозі. Кришталик вкрито прозорою капсулою, яка за допомогою війчастого пояску з’єднується з війчастим тілом. Завдяки війчастому м'язу, кришталик здатний змінювати величину своєї опуклості, заломлювати і фокусувати пучок світла так, щоб зображення предметів на сітківці було чіткішим.
Склисте (склоподібне) тіло заповнює всю порожнину очного яблука між сітківкою ззаду і кришталиком спереду. Воно складається з прозорої желеподібної речовини та не має кровоносних судин.
Водяниста волога виділяється кровоносними судинами війчастих відростків. Вона заповнює задню та передню камери ока, які зв’язані між собою отвором у райдужці – зіницею. Відтікає водяниста волога з задньої камери у передню, а із передньої у вени на межі рогівки з білковою оболонкою ока.
Оптична (світлозаломлююча) система ока.Зорове сприйняття починається з проекції зображення на сітківку та збудження її рецепторів – паличок і колбочок. Проекцію зображення на сітківку забезпечує оптична система ока, яка складається зі світлозаломлювального та акомодаційного апаратів.
Світлозаломлювальний апарат об’єднує прозорі структури, які заломлюють світло при переході його з одного середовища в інше та складається з рогівки (для неї характерне найбільше заломлення), водянистої вологи передньої та задньої камер, кришталика та склистого тіла. Заломлюючу здібність оптичних середовищ ока, що забезпечує фокусування зображення на сітківці, називають рефракцією, а показник її оптичної (заломної) сили виражається у діоптріях (Д). Одна діоптрія – це оптична сила лінзи з фокусною відстанню 1 м. Для того щоб визначити заломну силу лінзи, необхідно 1 м поділити на її фокусну відстань, середня величина якої вважається 17 мм (0,017 м). Це відстань від сітківки до вузлової точки – точки, в якої не заломлюється промінь, що проходить через рогівку. Отже, під час розглядання далеких об’єктів заломна сила ока в цілому дорівнює: Д = 1/Р = 1/0,017 = 59. У процесі розглядання близькорозташованих об’єктів оптична сила ока становить понад 70,5 Д.
Для того, щоб отримати схематичне зображення видимого предмета на сітківці, необхідно провести лінії від кінця усього предмета до вузлової точки і продовжити їх до перетину із сітківкою. Зображення на сітківці виходить справжнім, зменшеним і оберненим. Так, дитина у перші місяці після народження бачить предмети перевернутими. Проте ми бачимо довкілля не перевернутим, а в його природному стані. Це пояснюється життєвим досвідом у процесі пізнання дійсності та взаємодією різних аналізаторів.
Акомодаційний апарат складають війкове тіло, райдужка та кришталика. Ці структури спрямовують проміні світла від об’єкту, що розглядається, на сітківку — область її жовтої плями (центральної ямки). Пристосування ока до чіткого бачення предметів, які розташовані від нього на різній відстані називається акомодацією (від лат. accomodatio – пристосування), яка здійснюється за рахунок війкового м'яза, що постійно змінює кривину кришталика, завдяки чому предмети, що розглядаються, на сітківці перебувають у фокусі. Під час скорочення м’язових пучків війкового тіла послаблюється натягнення волокон війкового пояску, які прикріплюються до капсули кришталика, кришталик стає більш випуклим, завдяки чому збільшується його заломлювальна здібність. Це відбувається під час розглядання близькорозташованих предметів. Коли розглядається далекорозташований предмет, то війковий м’яз розслабляється, циннові зв’язки натягуються, кришталик сплющується, завдяки чому зменшується його заломлювальна здібність.
Уперше науково обґрунтована теорія, яка пояснювала закономірності роботи ока як оптичної системи, була запропонована у 1604 р. великим німецьким математиком і астрономом І. Кепплером (1571-1630) й отримала своє класичне відображення в працях Г. Гєльмгольца (1821-1894).
Акомодація ока починається вже тоді, коли предмет знаходиться на відстані близька 65 м від очей. Найбільше скорочення війкового м’яза спостерігатиме на відстані предмета від очей 10 або 5 м. Як що предмет продовжує наближатися до ока, акомодація все більш посилюється і нарешті виразне бачення предмета стає неможливим. Найменша відстань від ока, на якої предмет виразно видно, називається найближчою точкою ясного бачення. Точка же дальнього бачення лежить у нескінченності (у нормального ока).
Із віком акомодація змінюється (табл. 7). У 10 років найближча точка ясного бачення знаходиться на відстані менш 7 см від ока, у 20 років – 8,3 см, у 30 – 11см, у 40 – 17 см, у 50 – 50 см, у 60 – 70 років вона наближається до 80 см.
Таблиця 7
Вікові зміни величини акомодації нормального ока
|
Вік (у роках) |
|||||||||||||||
|
Середня величина акомодації (у діоптріях) |
|||||||||||||||
|
14,6 |
14,2 |
13,6 |
13,0 |
12,5 |
12,0 |
11,7 |
11,5 |
11,2 |
10,9 |
10,6 |
9,2 |
7,7 |
4,9 |
2,1 |
1,0 |
Заломлювальні властивості ока, або нормальну рефракцію(еметропію) забезпечує фокусування зображення на сітківці. Для чіткого бачення необхідно, щоб паралельні промені від предмету пересікались на сітківці. Існують два основних види аномалії рефракції: далекозора та близькозора (рис. 22). Далекозорість – це рефракція, під час якої паралельні промені від далеких предметів перетинаються за сітківкою. На сітківці виходить розлите зображення предмету. Під час далекозорості призначають окуляри з двоопуклими збиральними лінзами, які дозволяють сходиться променям, що проходять скрізь них і фокусуватися на сітківці.
Далекозору рефракцію мають 80-94% новонароджених, але вона не підвищує 4 Д. Такий порівняно невеликий ступінь далекозорості пояснюється великою опуклістю кришталика та рогівки, тобто збільшення їх заломлюваної сили. Під час росту очного яблука змінюється його форма, опуклість рогівки і кришталику і до 9-12 років встановлюється залежність між заломлюваною силою (оптичний компонент) і довжиною осі (анатомічний компонент). Якщо у процесі формування ока встановлюється відповідність між оптичним та анатомічним компонентами, то розвивається нормальна (еметропічна) рефракція.
Рис. 22. Види аномалій рефракції та їх корекція: А: 1 – рефракція при короткозорості ока; 2 – корекція рефракції при короткозорості двоввігнутою лінзою; Б: 3 – рефракція при далекозорості; 4 –корекція рефракції двоопуклою збиральною лінзою
Короткозорість – це рефракція, під час якої паралельні промені, які йдуть від далеких предметів, перетинаються спереду сітківки, не доходять до неї (рис. 22). Така рефракція може бути пов’язана із надто довгою подовжньою віссю ока (більш 22,5-23,0 мм), або більшою за нормальну заломлювальну силу середовища ока. При короткозорості призначають окуляри з розсіювальними двоввігнутими лінзами, які зменшують заломлення променів і фокусують зображення предмета на сітківці.
Астигматизм– це аномалія рефракції, під час якої неможливе сходження всіх променів в одній точці, фокусі. Це спостерігається під час неоднакової кривизни рогівки у різних її меридіанах. Якщо більше заломлюється вертикальний меридіан, астигматизм прямий, якщо горизонтальний – зворотний. Нормальні очі мають невеликий ступінь астигматизму, бо поверхня рогівки не цілком сферична. Різні ступені астигматизму, що порушують зір, виправляють за допомогою циліндричних скелець, які розташовуються на відповідних меридіанах рогівки.
Гострота зору.Здатність ока розрізняти найменшу відстань між двома точками, що досягається, коли між двома збудженими колбочками є одна незбуджена, називають гостротою зору.Мірою гостроти зору є кут, який утворюється між променями, що йдуть від двох точок предмета до ока. Чим менше цей кут, тим вище гострота зору.
Нормальною гострота зору вважається тоді, коли цей кут дорівнює одній кутовій хвилині.
Гострота зору вважається найвищою тоді, коли зображення попадає на ділянку центральної ямки або жовтої плями. Для визначення гостроти зору використовують таблиці з букв, цифр, розірваних кілець і малюнків різного розміру (для дошкільнят). Показником гостроти зору для кожного ока є рядок найменших предметів, який без помилок визначив обстежуваний. Справа від рядка вказана гострота зору – від 0,1 до 2,0 одиниць. Визначають гостроту зору для кожного ока окрема, на відстані 5 м від таблиці, при інтенсивному освітленні.
Гострота зору у дітей з нормальною рефракцією збільшується з віком. Так, в 4-5 років вона у середньому дорівнює 0,80%, у 5-6 років – 0,86%, у 7-8 років – 0,91%. У віці від 10 до 15 років гострота зору підвищується від 0,98% до 1,15%.
Поле зору.Простір, який охоплюється оком при фіксованому стані очного яблука, називаєтьсямонокулярним полем зору. Сукупність усіх точок простору, які сприймаються двома нерухомими очима, називається загальним полем зору,або бінокулярним полем зору. Поле зору є важливою характеристикою зорового аналізатора, яка визначає йогопропускну здібність – кількість інформації, яку здібні зареєструвати органи зору за одну одиницю часу. Така властивість зорового аналізатора відіграє велике значення в ігровій, навчальній і трудової діяльності учнів. Розміри полязору не однакові у всіх людей, а мають індивідуальні особливості, які обумовлені генетично, а також постійним тренуванням. Поля зору для різних кольорів неоднакові: для зеленого та червоного воно найменше, для білого – найбільше. У всіх людей найбільше поле зору для безколірних предметів, оскільки вони максимально охоплюються периферичним зором, пов’язаним з функцією паличок сітківки.
Поле зору особливо інтенсивно розвивається у дошкільному віці, до 7 років воно дорівнює близько 80% поля зору дорослого. Розвиток поля зору має статеві відмінності: у 6 років поле зору хлопчиків більше за дівчат, а 7-8 років навпаки. У наступні роки поля зору вирівнюються, а з 13-14 років його розміри збільшуються.
Бінокулярний зір. Важливим фактором, що забезпечує сприйняття простору, є бінокулярний зір –нормальний зір, який здійснюється двома очима. Цедає змогу відчувати рельєфне зображення предметів, бачити глибину і визначати відстань предмета від ока під час розгляду їх правим і лівим оком. Стереоскопічність (об’ємність, рельєфність) спостережуваного двома очима об’єкта визначається тим, що поле зору одного ока накладається на поле зору іншого і тим, що правим оком сприймається зображення дещо більшої частини правої сторони, а лівим оком – протилежної.
Найбільш інтенсивніше стереоскопічний зір змінюється у 9-10 років і досягає оптимального рівня у 17-22 роки. Із 6 років у дівчат гострота стереоскопічного зору вища, ніж у хлопців.
Під час розгляду предмета двома очима на сітківках правого і лівого очей створюються два зображення. Проте у зоровій області кори головного мозку сприйняття подвійного зображення об’єднується в один образ і людина сприймає предмет як єдине ціле. Це відбувається тому, що зображення предмета виникає на ідентичних точках сітківки. Ідентичними точками сітківкидвох очей називають зони центральних ямок і всі точки, розташовані від неї на однаковій відстані і в одному й тому ж напрямку. Точки сітківки, які не збігаються, називаютьсянеідентичними. Якщо промені від предмета, що розглядається, потрапляють на ідентичні точки сітківки, то зображення предмета буде роздвоєним. Роздвоєння зображення предмета можна викликати легким натисканням пальця збоку на око або ж надмірним наближенням предмета до очей. Роздвоєння зображення, або двоїння в очах, нерідко зустрічається як патологічне явище. Прикладом цього може бути косоокість, яка частіше виявляється у дітей. Причинами її виникнення можуть бути: переляк, інфекційні хвороби, диспепсії, розлади або параліч нервово-м’язового апарата ока.
Глибинний зір удосконалюється з віком. У віковому діапазоні від 6 до 17 років відмічена інтенсивне зростання показника гостроти глибинного зору до 9 років. У 17 років цій показник дорівнює показника дорослого.
Світлосприймальнюваний відділ зорового аналізатора.Першим чутливим світлосприймальнюваним ланцюгом зорового аналізатора є палички і колбочки сітківки. Другим ланцюгом є провідниковий відділ: від паличок і колбочок до кори великих півкуль головного мозку. Третім – центральним ланцюгом служить зорова область медіальної поверхні потиличної долі півкуль головного мозку.
Обробка зорової інформації починається безпосередньо на сітківці. Зовнішні сегменти паличок і колбочок мають вигляд розташованих у вигляді стовпчиків мембранних дисків. Вони утворені складками плазматичної мембрани і містять молекули світлочутливих пігментів: у паличках міститься родопсин (пігмент пурпурного кольору),у колбочках – йодопсин(пігмент фіолетового кольору). У темряві обидва пігменти перебувають у неактивній формі. Під дією кванта світла в зовнішніх сегментах паличок родопсин розчіплюється на ретиналь (похідне вітаміну А) і білок опсин. На світлі ретиналь перетворюється у ретинол (вітамін А). У такій формі зорові пігменти збуджують фоторецептори. Виникає нервовий імпульс у зв'язаних з ними волокнах зорового нерва. У темряві синтез родопсину з вітаміну А і опсину відновлюються. Таким чином, вітамін А, що надходить в організм з їжею, є джерелом утворення родопсину. При гіпо- й авітамінозі вітаміну А може розвинутися нічна, куряча сліпота (гемералопія) – різке погіршення присмеркового зору.
Так, під час дії світла на фоторецептор виникає рецепторний потенціал у вигляді хвилі гіперполяризації, яка генерує нервовий імпульс.
Паличковидні нейроцити (палички) не мають здібності розрізнять колір, вони розпізнають предмети за їх формою та освітленням. Колбочковидні нейроцити (колбочки) виконують свої функції вдень і необхідні для кольорового зору. Уперше теорією кольорового зору запропонував М.В. Ломоносов у 1756 pоці.
Відповідно особливостям будови та хімічного складу один вид колбочок сприймає синій колір, другий – зелений, третій – червоний колір. Таким чином, відчуття кольору виникає під час дії на зоровий аналізатор електромагнітних хвиль певної довжини. У зоровому нерві є 3 особливі групи нервових волокон, кожна з яких проводить аферентні імпульси від однієї із груп колбочок. У звичайних умовах промені діють не на одну групу колбочок, а на 2 або 3 групи, від цього хвилі різної довжини збуджують їх різною мірою. Первинне розрізнення кольору відбувається у сітківці, але остаточний колір, який буде сприйнято, формується вже у вищих зорових центрах. Інколи у людини частково або повністю порушується сприйняття кольору, - це колірна сліпота. Повна колірна сліпота дає змогу людині бачити всі предмети забарвленими у сірий колір. Часткове порушення колірного зору дістало назву дальтонізму – спадкової хвороби, яка передається через Х-хромосому і частіше спостерігається в чоловіків, ніж у жінок. У 1794 p. її вперше описав англійський хімік Дж. Дальтон, який страждав на цю хворобу. Дальтоніки, як правило, не розрізняють червоні та зелені кольори.
Провідниковий і кірковий відділи зорового аналізатора. Нервовий імпульс (зорова інформація), що виникає в паличках і колбочках, передається біполярним клітинам, які розташовані в товщі сітківки, а потім гангліозним нейроцитам. Аксони гангліозних клітин сітківки збираються в області сліпої плями і формують зоровий нерв, який прямує у порожнину черепу. Правий і лівий зорові нерви після виходу з орбіт на нижній поверхні головного мозку, спереду від гіпофізу утворюють перехрестя (хіазму) (рис. 23). Тут пересікаються нервові волокна, що йдуть від носових сітківок правого та лівого ока. Волокна, що йдуть від скроневих половин кожної сітківки об’єднуються з перехрещеним пучком волокон протилежного зорового нерва і утворюють зоровий тракт.
Рис. 23. Схема провідникового (А) і центрального (Б) відділів зорового аналізатора: 1 – зоровий нерв; 2 – окоруховий нерв; 3 – зоровий тракт
Таким чином, в кожному зоровому тракті є половина волокон від зовнішньої (латеральної) частини одного ока і половини від внутрішньої (медіальної) частини другого ока.
Далі нервові волокна несуть імпульси до підкіркових зорових центрів – латерального колінчастого тіла (ЛКТ) і верхніх горбів чотиригорбикового тіла середнього мозку. Нейрони підкіркових зорових центрів беруть участь у рухових реакціях органа зору та формуванні зорових орієнтувальних рефлексів. У цих центрах від волокон гангліозних клітин сітківки імпульс передається наступним нейронам, відростки яких прямують до кіркового центру зору – кору потиличної долі півкуль головного мозку (проекційне поле 17). Тут завершується вищий аналіз зорової інформації.
Адаптація зорового аналізатора.Збудливість зорового аналізатора залежить від кількості світлореактивних речовин у сітківці. Під час дії світла на око внаслідок розпаду світлореактивних речовин збудливість ока знижується. Це пристосування ока до світла має назву світлової адаптації. Темнова адаптація– зростання збудливості ока до світла у темряві через відновлення світлореактивних речовин.Збудливість колбочок зростає у темряві в 20-50 разів, а паличок в 200-400 тис. разів. Кольорова адаптація ока –зниження збудливості ока у процесі дії променів, які викликають колірні відчуття. Чим інтенсивніший колір, тим швидше падає збудливість ока. Найшвидше знижується збудливість у процесі дії синьо-фіолетового подразника, найменше і повільніше – зеленого.
Світлова і кольорова чутливість змінюються з віком. Світловідчуття вже спостерігається у недоношених дітей (виявлено виникнення збудження апаратів денного та смеркового зору). Зміна світлової чутливості з віком в основному залежить від особливостей збудливості зорових нервових центрів. Вона значно збільшується у віці від 4 до 20 років, а після 30 років починає знижуватися. З віком змінюється критичначастота світлових миготінь – найменше число перерв світла в 1 секунду та як результат злиття миготінь: у дітей 7-8 років вона складає 25, у дітей 9-10 років – 30, у дітей 12-14 років 40-41 кол/сек. За даними деяких дослідників відчуття кольору властиве вже новонародженим. Дослідження умовних рефлексів виявило можливість диференціювати кольори у процесі утворення рефлексів мигань і харчових умовних рефлексів на 3-му місяці життя.
Доведено, що грудні діти розрізняють ступінь яскравості кольорів. У 3-річному віці дитина розрізняє як абсолютну величину яскравості кольору, так і співвідношення їх яскравості. Залежно від дозрівання центральної нервової системи зростає кольорова чутливість і здатність розрізняти кольори за тоном. ЇЇ різке підвищення спостерігали у віці 10-12 років, продовжує зростати до 30 років, повільно знижується до похилого віку.
Вікові особливості зорових рефлекторних реакцій. Перші реакції новонародженої дитини мають характер захисних та орієнтовних рефлексів. Рефлекторне звуження зіниці на світло змінюється з віком. У перший місяць життя дитини воно становить 0,9 мм, в 6-12 місяців 1,2 мм, у віці від 2,5 до 6 років 1,5 мм і тільки у старшому віці воно досягає величини дорослих 1,9 мм. У віці 6-8 років зіниці широкі через переваги тонусу симпатичних нервів, які іннервують м'язи райдужної оболонки. У 8-10 років зіниці знову стають вузькими і дуже жваво реагують на світло. До 12-13 років швидкість та інтенсивність реакції зіниці такі ж, як у дорослого.
Новонароджені не уміють фіксувати поглядом предмет. Фіксація предметів формується у віці від 5 днів і до 3-5 місяців, у віці від 3 до 7 років здатність довільно фіксувати очі вдосконалюється. На кінець першого місяця життя вона стійка продовж 1-1,5 хвилин, до третього місяцю збільшується до 7-10 хвилин. На 2-му місяці життя з розвитком фіксації у дитини з’являється зорове зосередження. У віці від 3 до 7 років здатність довільно фіксувати очі удосконалюється. Новонароджені повертають очі убік світлового подразнення, під час дії сильних світлових подразників заплющують очі. У 1,5-2 місяці під час швидкого наближення предмета до ока з’являється рефлекс моргання.
Дитина народжується з очима, які ще не мають ясного та чіткого бачення. У перші дні після народження рухи очей у дітей некоординовані. До другого місяця після народження рухи очей і повік стають координованими.
Новонароджена дитина плаче без сліз, оскільки недорозвинені деякі нервові центри, але слізні залози вже розвинені. Сльози у дітей під час плачу з'являються лише після 1,2-2 місяців.
Зорові умовні рефлекси виробляються з перших місяців життя дитини, проте чим менший вік дитини, тим потрібна більша кількість поєднань умовного зорового сигналу і безумовного подразника.
Відчуття кольорів розвивається у дітей поступово. Діти починають розрізняти кольори вже з трьох місяців (жовтий, зелений, червоний) і в 3 роки повністю розрізняють кольори.
Діти шкільного віку спочатку звертають увагу на форму предмета, потім його розміри і, нарешті, колір.
Нічне бачення, тобто здатність паличок сітківки ока сприймати світлові подразнення, з віком змінюються. До 20 років воно зростає, а потім знижується.
Ембріологія ока.Ембріональний розвиток зорового аналізатора починається порівняно рано (на третьому тижні), і до моменту народження дитини зоровий аналізатор морфологічно в основному сформований. Проте вдосконалення його структури відбувається і після народження і завершується в шкільні роки.
В умовах нормального ембріогенезу окремі структури ока плоду формуються у певній послідовності: 3-5 тижні вагітності утворюються очні ямки, лінза кришталика, диференціація сітківки, зачатки зорового нерва; 6-8 тижні утворення склистого тіла, рогівки, зачатків повік, склери; 9-12 тижні утворення паличок і колбочок, райдужки, війчастого (ціліарного) тіла. Тератогенний вплив з 2 до 7 тижня мають вірусні інфекції, іонізуюча радіація, шкідливі звички - тютюнопаління та вживання алкоголю.
Очні хвороби, профілактика порушення зору у дітей і підлітків.Хвороби очейподіляють на інфекційні та неінфекційні. Серед інфекційних найбільш частіше зустрічаються кон'юнктивіти – запалення вій і слізних залоз. Із віком у дітей і підлітків збільшується частота травм очей.
До заходів профілактики захворювань очей школярів слід перш за все віднести суворе дотримання правил особистої гігієни: часте миття рук з милом, часта зміна рушників індивідуального користування, носових хустинок тощо.
Суттєве значення має і харчування, ступінь його збалансованості щодо вмісту харчових речовин і особливо вітамінів.
За безпосереднього впливу інтенсивної ультрафіолетової радіації або високих рівнів яскравості від освітлених поверхонь обов'язкове використання спеціальних захисних окулярів.
Профілактика травм очей у школярів включає суворе дотримання ними правил безпеки у процесі виготовлення різних виробів на уроках праці, під час проведення дослідів на уроках хімії. З метою профілактики захворювання очей педагогу необхідно освоїти систему тренувальних вправ для очей і навчити цього дітей. Про збереження функціональної норми зорового аналізатору повинні піклуватися педагоги, батьки і, безперечно, самі учні.
Як вже зазначалося, існують два основних види аномалії рефракції – далекозорість (гіперметропія) і короткозорість (міопія).
У період дитинства переважає такий вид рефракції, як далекозорість. Частота нормальної рефракції і короткозорості дуже мала. У подальші вікові періоди далекозорість трапляється рідше, а еметропія і короткозорість частіше. За час шкільного навчання від вступу у школу до її закінчення кількість короткозорих дітей зростає у 5 разів. Дефіцит світла суттєво впливає на формування і прогресування вад зору у дітей шкільного віку. Гострота зору і стійкість до ясного бачення в учнів є більшими на початку уроків і послаблюються до їх закінчення. Послаблення тим різкіше, чим нижчий рівень освітлення. Важливим фактором, що призводить до зменшення гостроти зору, розвитку і прогресування в учнів короткозорості у період шкільного навчання (навіть при достатніх рівнях освітленості в навчальних приміщеннях і витриманості в нормативних межах інших параметрів світлових чинників) є навчальне навантаження, його тривалість протягом дня.
Суттєво вираженою у дітей і підлітків є взаємозалежність між частотою короткозорої рефракції, станом фосфорно-кальцієвого обміну і тривалістю щоденного впливу на організм ультрафіолетового опромінення. У дітей, які мало або зовсім не бувають на прогулянках у полудневий час, коли інтенсивність ультрафіолетової радіації достатньо висока, порушується фосфорно-кальцієвий обмін. Унаслідок цього відбуваються зміни тонусу очних м'язів. Слабкість цих м'язів при високому зоровому навантаженні та недостатній освітленості спричиняє розвиток аномалій рефракції і їх прогресування.
Першими ознаками розвитку короткозорості може бути скарження школяра на те, що він почав погано бачити написане на дошці. Коли читає, він підносить книжку близько до очей, сильно нахиляє голову під час письма, примружує очі у процесі розглядання предметів.
Короткозорість зазвичай розвивається під впливом довготривалої і безладної роботи на близькій віддалі без дотримання гігієнічних норм читання чи писання. Рахіт, туберкульоз, ревматизм та інші загальні захворювання можуть створити сприятливий ґрунт для розвитку короткозорості.
Міопічна рефракція від 3,25 Д і вище при гостроті зору з корекцією від 0,5 до 0,9 є підставою для зарахування дітей і підлітків до III і IV груп здоров'я, тобто до хворих. За будь-яких відхилень зору в дітей і підлітків (гострота, рефракція, світловідчуття, поле зору та інші зміни) їм необхідна пильна увага лікаря-окуліста і неухильне дотримання в школі та вдома всіх його приписів. При міопії слабкого і середнього ступенів, гіперметропії, астигматизмі лікар має оглядати учнів один раз на рік, а при міопії високого ступеня (більше ніж 6,0 Д) двічі.
У профілактиці розладів зору велике значення має відстань від очей до верхнього і нижнього рядка на сторінці книги або зошита. Різна відстань до цих рядків (при розташуванні книги на горизонтальній робочій поверхні) викликає втому, оскільки форма кришталика повинна змінюватися, щоб текст можна було чітко бачити. Нахил кришки столу, який передбачається в конструкції парти (учнівського столу), полегшує роботу школяра, тому що при розташуванні книги на похилій площині верхній і нижній рядок сторінки знаходяться приблизно на однаковій відстані від очей. Куточок школяра слід розташовувати ближче до вікна. Стіл для занять потрібно ставити таким чином, щоб природне світло падало зліва від дитини, якщо вона не лівша.
Світловий режим у навчальних приміщеннях.Достатня кількість світла не тільки забезпечує нормальну життєдіяльність організму, але надає організму оптимальний життєвий тонус. Сила біологічного впливу світла на організм залежить від довжини хвилі ділянки спектру, інтенсивності та кількості випромінювання.
В інтегральному потоці променевої сонячної енергії розрізняють ультрафіолетову (УФ), видиму й інфрачервону частини спектру. Остання є носієм теплової енергії. УФ-випромінювання модулює мінеральний обмін, синтез вітаміну D, активізує кортико-адреналову систему, має бактерицидну дію. Видима частина спектру забезпечує нормальну роботу зорового аналізатора. Доведено, що тривале світлове голодування призводить до ослаблення імунобіологічної реактивності організму і функціональних порушень нервової системи. Світло як емоційний фактор впливає на психіку людини. Недарма відоме англійське прислів'я свідчить: "Куди рідко зазирає сонце, туди часто приходить лікар".
Як відомо, освітленняможе бути природним(енергія сонячного світла) і штучним(переважно це лампи розжарювання і люмінесцентні лампи). Коли у приміщеннях є одночасно природне і штучне освітлення, говорять про змішане освітлення.
Шкільне освітлення має відповідати таким вимогам:
1. Достатність – визначається розміром вікон, орієнтацією їх відносно сторін світу, розташуванням затіняючих об'єктів, чистотою і якістю скла, кількістю і потужністю джерел штучного освітлення.
Несприятливі світлові умови створюються у випадку неправильної орієнтації вікон навчальних приміщень за сторонами світу і за відсутності якихось сонцезахисних пристосувань, особливо при надмірно збільшеній світлонесучій поверхні вікон (у випадку застосування стрічкового засклення).
Для класних кімнат, кабінетів і лабораторій (крім кабінету креслення та лабораторії біології) у школах і школах-інтернатах оптимальною є орієнтація вікон на південь, схід, південний схід. У кабінетах креслення і малювання оптимальною є орієнтація вікон на північ, північний схід, північний захід, а в лабораторіях біології – на південь.
2.Рівномірність – залежить від розташування вікон, конфігурації класного приміщення, контрастності кольорів стін, обладнання і навчальних матеріалів. Забарвлення приміщення, меблів і робочого обладнання у світлі, теплі тони при оптимальному освітленні позитивно впливає на зорові функції і працездатність.
3.Відсутність тіней на робочому місці – залежить від напрямку падіння світла (світло, яке падає зліва, виключає тіні від руки, верхнє світло є безтіньовим).
4.Відсутність сліпучості – визначається наявністю поверхонь із високим коефіцієнтом відображення (поліровані меблі, засклені шафи тощо). Нерівномірне штучне і природне освітлення з відблиском робочих поверхонь негативно впливає на зорові функції і зменшує працездатність школярів.
5. Відсутність перегріву приміщення – залежить від наявності та сили прямих сонячних променів і типу ламп. Різке сонячне світло і тривала інсоляція несприятливо впливають на стан зорових функцій і працездатність учнів.
Стабільні показники працездатності та зорових функцій забезпечуються при люмінесцентному освітленні, а не при освітленні лампами розжарювання. Освітлення навчальних приміщень сприятливо впливає на працездатність тоді, коли воно рівномірно розсіяне.
Штучне освітлення нормується або за рівнем освітлення на робочому столі, який вимірюється люксметром, або за питомою потужністю світлового потоку, яка визначається за відношенням сумарної потужності ламп до площі підлоги. Норма освітлення на робочому місці в класі для ламп розжарювання дорівнює 150 лк, у фізкультурному залі 100 лк. Для люмінесцентних ламп ці цифри становлять відповідно 300 лк і 200 лк. Позитивний вплив на зорові функції і працездатність школярів забезпечує освітлення робочих місць, що становить 250 лк і більше.
За умови дотримання норми освітленості робочого місця в дітей і підлітків поліпшується швидкість читання. Дуже низький рівень освітлення (близько 30 лк) зменшує стійкість ясного бачення майже на 70%, тоді як зниження цієї функції при освітленні робочої поверхні, що становить 200 лк, не перевищує 15%. У результаті зорової, розумової і трудової діяльності гострота зору в умовах освітлення 30 лк починає погіршуватися у школярів уже після першого уроку і на початок п'ятого падає на 22% порівняно з її рівнем на початку занять. Зростання рівня освітленості приміщень сприятливо позначається на якості роботи дітей і підлітків, оскільки у них поліпшуються не лише зорові функції, а й гострота слуху.
Природне освітлення класних кімнат, навчальних кабінетів, лабораторій, майстерень та інших основних приміщень вважається достатнім, коли коефіцієнт природної освітленості в найбільш віддаленому від вікна місці сягає 1,75-2,0 %. Коефіцієнт природної освітленості – величина стала. Вона не змінюється залежно від пори року та погоди і становить собою виражене у відсотках відношення освітленості (у люксах) на той чи інший час у приміщеннях до освітленості у той самий час на відкритій місцевості при розсіяному світлі. Максимальний рівень природної освітленості – 2000 лк. Більш високі рівні природної освітленості несприятливо впливають на зорові функції і працездатність людини.
Рівень природного освітлення класного приміщення перш за все залежить від розміру вікон. Доведено, що площа заскленої поверхні вікна у міських школах має відноситися до площі підлоги як 1:4 або 1:5. Це співвідношення називають світловим коефіцієнтом. У сільських школах, які, як правило, будують на відкритих майданчиках, коефіцієнт може бути 1:6. Крім загального освітлення, у навчальних приміщеннях повинно забезпечуватися додаткове місцеве освітлення класних дощок, столів у читальному залі тощо.
Високі квіти на підвіконні суттєво зменшують освітленість. Брудне вікно зменшує освітленість на 50-70%, тому у навчальних приміщеннях їх слід мити не рідше 3-4 разів на рік ззовні і 1-2 рази на місяць зсередини.
Особливу увагу потрібно приділяти освітленню в кабінетах інформатики й обчислювальної техніки (комп'ютерних класах). При люмінесцентному освітленні рівень освітленості повинен бути близько 500 лк. Місцеве освітлення при роботі з комп'ютерами не застосовується.
Оптимальний світловий режим забезпечується також шляхом раціонального поєднання природного і штучного освітлення, яке необхідне у похмурі дні, присмеркові години осінньо-зимового періоду.
Зазначимо, що досить простим, але ефективним методом оцінки загального рівня освітленості є такий: якщо учень із нормальним зором вільно читає дрібний шрифт книги на відстані приблизно 50 см від очей, то освітлення вважається достатнім.
Якість книжок і наочного приладдя також впливає на стан зорового апарату. Згідно з гігієнічними вимогами, книжки для учнів повинні мати такі формати: 168x215,143x215,143x200 і 128x200 мм. Папір має бути високої якості та виключати можливість мікробного забруднення. Він повинен мати рівну, гладеньку, чисту поверхню, не просвічуватися і не бути глянсуватим. Шрифт у книжках мусить бути інтенсивним, рівномірним і чітким, що досягається за допомогою чорної неблискучої фарби, а також простим, без додаткових штрихів і прикрас. У книжках для учнів 1-2 класів висота літер повинна дорівнювати 2,75-2,90 мм, у підручниках, призначених для 3-4класів висота літер має становити 1,5-2,0 мм, а у підручниках для 5-11 класів 1,7 мм.
Шкільне наочне приладдя повинно бути виконане на білому, якісному папері за допомогою чорної фарби, шрифтом не меншим ніж 3 см. Воно має бути чітким, яскравим, легко читатися і засвоюватися.
Дотримання в навчально-виховному процесі середньої школи гігієнічних норм є запорукою профілактики порушення зору дітей і підлітків, гарантією їх гармонійного розвитку і збереження здоров'я.
19 билет
1. Лейкоцити (Від грец. ?????? - білий і ???? - клітина, білі кров'яні клітини) - неодноріднагрупа різних за зовнішнім виглядом і функцій клітин крові людини або тварин, виділена за ознакою відсутності самостійної забарвлення і наявності ядра.
Головна функція лейкоцитів - Захист. Вони відіграють головну роль у специфічній інеспецифічної захисту організму від зовнішніх і внутрішніх патогенних агентів, а також у реалізації типових патологічних процесів. Всі види лейкоцитів здатні до активного руху і можуть переходити через стінку капілярів і проникати в тканини, де вони поглинають іпереварюють чужорідні частинки. Цей процес називається фагоцитоз, а клітини, його здійснюють, - фагоцитами. Якщо чужорідних тіл проникло в організм дуже багато, то фагоцити, поглинаючи їх, сильно збільшуються в розмірах і в кінці кінців руйнуються. При цьомузвільняються речовини, що викликають місцеву запальну реакцію, яка супроводжується набряком, підвищенням температури і почервонінням ураженої ділянки. Речовини, що викликають реакцію запалення, залучають нові лейкоцити до місця впровадження чужорідних тіл.Знищуючи чужорідні тіла та пошкоджені клітини, лейкоцити гинуть у великих кількостях. Гній, який утворюється в тканинах при запаленні, - це скупчення загиблих лейкоцитів.
Кількість лейкоцитів
Оскільки числолейкоцитів у крові відображає стан захисних сил організму, цей показник цікавить лікарів усіх спеціальностей. Його визначення входить в мінімум досліджень, які призначають всім пацієнтам в стаціонарі або поліклініці. У здорової людини число лейкоцитів вкрові непостійно. Після важкої фізичної роботи, прийому гарячої ванни, у жінок в період вагітності, в процесі пологів і перед початком менструації воно збільшується. Це ж відбувається після прийому їжі. Тому, щоб результати аналізу були об'єктивними, його потрібноздавати натще, вранці, не снідати, можна випити тільки склянку води. В нормі вміст лейкоцитів в 1 л крові дорослої людини становить від 40-90 x109. У дітей він вище: у віці одного місяця - 92-138 x109 /л, від 1 до 3 років - 6-17x109 /л, у віці від 4 до 10 років - 61-114 x109 /л.
Види лейкоцитів
Лейкоцити розрізняються за походженням, функціях і зовнішнім виглядом. Деякі з лейкоцитів здатні захоплювати і перетравлювати чужорідні мікроорганізми (фагоцитоз), а інші можуть виробляти антитіла. Заморфологічними ознаками лейкоцити, пофарбовані по омановскому-Гимзе, з часів Ерліха традиційно ділять на дві групи: - зернисті лейкоцити, або гранулоцити - Клітини мають великі сегментовані ядра і виявляють специфічну зернистістьцитоплазми; в залежності від здатності сприймати барвники вони поділяються на нейтрофільні, еозинофільні і базофільні. - незерністие лейкоцити, або агранулоціти - Клітини, що не мають специфічної зернистості і містять простенесегментірованной ядро, до них відносяться лімфоцити і моноцити. Ядра зрілих нейтрофільних гранулоцитів мають перетяжки - сегменти, тому їх називають сегменто. У незрілих клітинах виявляються подовжені паличкоподібні ядра - це нейтрофільні паличкоядернігранулоцити. Ще більш «молоді» нейтрофільні гранулоцити носять назву «метамиелоцитов» («юні»). Найбільше в крові зрілих сегментоядерних нейтрофільних гранулоцитів, менше - паличкоядерних, юні форми зустрічаються рідко. За співвідношенням числа зрілих і незрілихформ можна судити про інтенсивність кровотворення. При втраті крові для її заповнення організм починає продукувати велику кількість клітин. Оскільки вони не встигають дозріти в кістковому мозку, в крові з'являється багато незрілих форм. Схожі процеси відбуваються пригнійних захворюваннях (апендицит, перитоніт), сепсисі, коли організм намагається виробити більше клітин-захисників. При лейкозах лейкоцити починають розмножуватися безконтрольно, тому в крові теж з'являється багато незрілих форм.
Процентне співвідношенняокремих видів лейкоцитів в периферичної крові називається лейкоцитарною формулою. Вона розраховується на 100 лейкоцитів. Лейкоцитарна формула дозволяє лікарю наочно уявити, яких лейкоцитів багато, а яких мало. Вивчення лейкоцитарної формулидопомагає у визначенні ступеня тяжкості інфекційного захворювання, в діагностиці лейкозів. Збільшення числа незрілих нейтрофільних гранулоцитів називається зсувом лейкоцитарної формули вліво. Джерелом лейкоцитів є кістковий мозок. Опромінення, деякілікарські засоби (бутадіон, цитостатики, протиепілептичні препарати) ушкоджують його. В результаті виробляється недостатня кількість лейкоцитів, виявляється лейкопенія. Збільшення числа лейкоцитів називають лейкоцитозом, зменшення - лейкопенією. Найбільшчасто лейкоцитоз виникає у хворих з інфекціями (пневмонія, скарлатина), гнійними захворюваннями (апендицит, перитоніт, флегмона), сильними опіками. Лейкоцитоз розвивається протягом 1-2 годин після початку інтенсивного кровотечі. Напад подагри також можесупроводжуватися лейкоцитозом. При деяких лейкозах число лейкоцитів зростає в кілька десятків разів. Хоча проникнення мікробів в організм людини зазвичай стимулює імунну систему, в результаті чого число лейкоцитів у крові збільшується, при деякихінфекціях відзначається протилежна картина. Якщо захисні сили організму виснажені і імунна система не здатна боротися, число лейкоцитів знижується. Так, наприклад, лейкопенія при сепсисі свідчить про важкий стан хворого і несприятливий прогноз.Деякі інфекції (черевний тиф, кір, краснуха, вітряна віспа, малярія, бруцельоз, грип, вірусний гепатит) пригнічують імунну систему, тому вони можуть супроводжуватися лейкопенією. Зниження числа лейкоцитів можливо також при системному червоному вовчаку, деякихлейкозах і метастазах пухлин кісток.
2.
|
Особливості впливу алкоголю на організм дітей і підлітків |
|
Для дітей та юнацтва в нашій країні повинен неухильно діяти «сухий закон» , тобто повна заборона спиртних напоїв. Підліток, юнак, що приохотився до алкогольних напоїв, - це людина без майбутнього. Його доля - антигромадські, аморальні вчинки, злочини, хвороби. |
2. Людина, що ніколи не вживала наркотиків, алкоголю, нікотину, не відчуває в них і потреби. Більш того, перше знайомство з ними буває дуже неприємним. Усі курці або п'яниці пам'ятають відчуття огиди, нудоти, головного болю після першої чарки та сигарети. Виняток становлять лише наркотики, які навіть позбавляють від сильного болю, щоправда, тільки на певний час, але саме із цією метою їх використовують у медицині. Уживання без медичної необхідності дуже швидко призводить до наркоманії, хоча медична необхідність за тривалого вживання призводить до того ж результату.За умови тривалого вживання алкоголю організм звикає до постійного отруєння, й людина починає відчувати позитивні емоції, ейфорію - піднесений настрій. Здається навіть, що після чарки стаєш сильнішим, сміливішим і красивішим, словом, усе навколишнє постає в рожевому кольорі. А насправді це все - самообман. Бо п'яна людина й слабкіша, й менш спритна, й нерозсудлива, тому не розуміє справжньої небезпеки й переоцінює свої можливості. Через те випадки каліцтва й навіть загибелі найчастіше трапляються саме внаслідок сп'яніння. Мабуть, не треба казати, що й зовнішній вигляд у п'яної людини не викликає поваги до неї.Що ж спонукає до вживання першої чарки? Причин дуже багато, хоч жодну з них не можна вважати поважною. Це й звичка в сім'ї та серед навколишніх, це свято й горе, це знаменна дата чи збіг обставин, досягнення чи невдача, традиція чи випадок. Молоді прикладаються до чарки в пошуку незвичних відчуттів, для сміливості й впевненості в собі. На превеликий жаль, останнім часом п'ють і жінки. Ще жахливіше, коли дозволяють випити дитині. Адже жіночий і дитячий організми менше захищені від впливу алкоголю, тому жінки й діти спиваються й гублять своє здоров'я швидше, ніж дорослі чоловіки. Між іншим, чим пізніше за віком починає вживати алкоголь людина, тим більше в неї шансів не стати алкоголіком.Алкоголь - це отрута, яка впливає на організм людини, зокрема, на центральну нервову систему, надто на кору головного мозку. Зміни діяльності кори головного мозку, загальмування набуття нових умовних рефлексів, послаблення раніш утворених відбувається, коли вжито порівняно невеликі дози спирту, коли концентрація його в крові досягає лише 0,01%. Досліди довели, що алкоголь паралізує наймолодші нервові механізми, перешкоджаючи виробленню нових.Уживання алкоголю впливає на зміну координації рухів, призводить до зменшення в крові кількості лейкоцитів та еритроцитів і зниження в ній місткості гемоглобіну на 40-50% викликає порушення імунітету. Особливо негативно впливає алкоголь на серце й судини, спричиняє набрякання тіла, порушення ритму серцевих скорочень.Пари алкоголю та продукти його розпаду чинять токсичний вплив на легеневу тканину, призводять до зниження життєвої ємкості легень, ускладнюють лікування інфекційних захворювань.Негативно впливає алкоголь і на кишечник, і на печінку, і на шлунок, викликаючи гастрит, цироз печінки, виразки. Порушується також діяльність нирок, вони не справляються зі своїми функціями, тому в крові нагромаджуються отруйні речовини.Алкоголь впливає також на статеві клітини. Проникаючи в кров плоду через плаценту матері, алкоголь порушує обмін речовин, що може призвести до народження дітей з різними вадами розвитку.Уживання спиртних напоїв викликає зниження саморегуляції людини, а це призводить до нещасних випадків у побуті, на виробництві, у транспорті.Отже, алкоголь - це отруйний змій, з яким нам усім слід боротися.Ви не раз чули застереження: "Куріння шкідливе для здоров'я".Проте найбільшої шкоди тютюн завдає підлітковому організму. Люди, що почали курити після 15-річного віку, помирають від раку легень у 5 разів частіше, ніж ті, які закурили після 25. Учені дослідили, що в цигарках міститься близько 1200 отруйних сполук.Протягом кількох років здійснювалися спостереження над 200 школярами, які долучилися до цієї поганої звички, і 200 учнями, що не курять. З'ясувалося, що серед перших було в 15-20 разів більше з поганою пам'яттю, слабким фізичним станом та розумовим розвитком. Виявилося також, що на організм дівчаток нікотин впливає значно згубніше. У них "в'яне шкіра", стає хриплим голос.У курців притупляється реакція, смакові відчуття. Людина втрачає можливість сприймати аромат квітів, трав.Медики довели, що значній частині таких людей дуже важко курити. Тому ні за яких умов не беріть у руки цигарку. Пам'ятайте, що від цього залежить ваше життя та здоров'я, щастя рідних і близьких.Ось кілька практичних порад. Якщо хочете назавжди позбутися шкідливої звички, по-перше, ви повинні переконати себе, що куріння шкідливе для вашого здоров'я. По-друге, щодня треба зменшувати кількість викурених цигарок. По-третє, корисно вранці почати бігати, а коли з'являється бажання закурити - випийте півсклянки води, зробіть фізичні вправи чи займіться цікавою справою. Частіше відвідуйте кіно, музеї, де заборонено курити.Якщо ж ви відчуєте потяг до куріння, краще кинути одразу. За день чи два до цього викуріть приблизно удвічі більше цигарок, ніж звичайно. Відбувається перенасичення організму нікотином, і ви відчуваєте шкідливу дію цигарок на організм. Кинути буде легше, ніж звичайно.Пам'ятайте: якщо людина викурює в день лише 1 чи 2 цигарки, вона вже скорочує своє життя на 4,6 року. Нікотин - отрута, що повільно вбиває ваші таланти, красу, працездатність.
3. Одним з основних фізіологічних процесів для здійснення всіх функцій нервової системи є розповсюджується збудження . Виникаючи в тілі нейрона, збудження поширюється по аксону до наступного нейрона або до ефекторній клітини (секреторної, м'язової). Перехід збудження з аксона одного нейрона на інший або на ефектор здійснюється за допомогою синапсів .Нервова система функціонує за принципом рефлексу. Структурною основою його є рефлекторна дуга.При здійсненні функції регулювання діяльності нейронів велику роль відіграє другий важливий фізіологічний процес - гальмування.Аферентні і еферентні волокна, складові нервові стовбури і відносяться до периферичної нервової системи, являються аксонами нейронів, розташованих в різних відділах центральної нервової системи.В залежності від товщини та швидкості проведення збудження всі нервові волокна поділяють на три великі групи (А, В, С). Волокна групи А є товстими миелиновыми волокнами (діаметр 12 - 22 мк) і проводять збудження з найбільшою швидкістю (до 160 м/сек).До цієї групи належать як еферентні рухові волокна, що беруть початок від мотонейронів спинного мозку і прямують до скелетних м'язів, так і аферентні волокна, що проводять збудження від тактильних, температурних і больових рецепторів. Нервові волокна типу В - тонкі мієлінові волокна (діаметр 1-3 мк), що мають низьку швидкість проведення збудження (3-14 м/с), є преганглионарными волокнами вегетативної нервової системи. Тонкі безмиелиновые нервові волокна групи, мають діаметр близько 0,5 мк і малу швидкість проведення збудження (2 - 6 м/сек), складають постгангліонарні волокна симпатичної нервової системи, а також аферентні волокна від деяких больових, Холодових, теплових рецепторів і рецепторів тиску.Для всіх груп нервових волокон існують загальні закономірності проведення збудження. Нормальне проведення збудження по нервовому волокну можливо тільки при його анатомічної і фізіологічної цілісності, забезпечує збереження механізмів проведення збудження. Усі нервові волокна в нервовому стовбурі проводять збудження ізольовано один від одного. Вони мають здатність проводити збудження в будь-якому напрямку, однак в організмі завдяки односторонньої провідності синапсів збудження завжди поширюється в одному напрямку: від дендритів або тіла нейрона по аксону до еффектору або до іншого нейрона. Структурні і фізіологічні особливості нервового волокна дозволяють йому проводити імпульси збудження з великою частотою (до 1000 Гц), в силу чого нервове волокно є практично неутомляемым.Функції центральної нервової системи (головного та спинного мозку) визначаються характером морфологічних зв'язків між нейронами і їх функціональними зв'язками. Представляється можливим виділити кілька загальних принципів роботи центральної нервової системи.Вступ численних збуджень від нейронів різних відділів або від різних рецепторів до одного нейрона центральної нервової системи позначається як принцип конвергенції. Найбільш вивченою і широко представленої в центральній нервовій системі є «мультісенсорная» конвергенція, яка характеризується зустріччю і взаємодією на нейроні двох або більше аферентних збуджень (зорових, слухових, тактильних, температурних). Особливо виразно мультісенсорная конвергенція проявляється в ретикулярної формації (див.), на нейронах якої конвергируют і взаємодіють збудження, що виникають при соматичних, вісцеральних, слухових, зорових, вестибулярних, кортикальних і мозочкових подразненнях. Мультісенсорная конвергенція має місце також у «неспецифічних» ядрах таламуса, серединному центрі, хвостатому ядрі, гіпокампі та деяких інших структурах центральної нервової системи.В корі великих півкуль поряд з численними ефектами мультисенсорної конвергенції встановлені багато інші види конвергенції: «сенсорно-біологічна» конвергенція, «мультибиологическая» конвергенція, «афферентно-еферентна» конвергенція.Центральній нервовій системі притаманний ряд властивостей, що відображають особливості поширення збудження і взаємозв'язку між нейронами: принцип іррадіації, принцип мультиплікації (множення), принцип пролонгації (подовження часу дії).Скупчення нейронів на різних рівнях центральної нервової системи чітко виділені морфологічно і об'єднані функціонально, називають ядрами. Сукупності нейронів або нервових ядер, необхідних для здійснення тієї чи іншої специфічної функції організму, називаються центрами нервової системи. На рівні поперекового відділу спинного мозку розташовані рефлекторні центри дефекації, сечовипускання, ерекції, еякуляції, а також центри, що регулюють тонус скелетної мускулатури нижніх кінцівок. На рівні шийних відділів спинного мозку міститься центр, що регулює роботу м'язів зіниці і очного яблука, а також деякі центри вегетативної нервової системи, що регулюють діяльність серця і просвіт бронхів.У довгастому мозку виділяють такі життєво важливі центри, як центр дихання, судиноруховий центр. Там же знаходяться центри смоктання, жування, ковтання, слиновиділення та ін.
На рівні середнього мозку розташовані центри рефлекторної регуляції тонусу скелетної мускулатури. Різноманіття тонічних рефлексів, здійснюваних ними, можна розділити на статичні, що визначають положення тіла в просторі, і стато-кінетичні, спрямовані на збереження рівноваги при переміщенні тіла.У структурах, що відносяться до проміжного мозку, таких, як гіпоталамус , таламус і лімбічна система , знаходяться центри, що здійснюють і регулюють більш загальні, інтегративні функції організму: стан голоду, насичення, спраги, підтримання сталості температури, деякі інстинкти, а також примітивні рухові акти.Вищим регулятором всіх функцій організму, що встановлює тонкі адекватні взаємовідносини організму з навколишнім середовищем, є кора великих півкуль. Різні області кори мозку, де представлені різні види соматичної і вісцеральної чутливості, є кінцевою ланкою аналізаторних систем (див. Аналізатори). У задній центральній звивині кори великих півкуль представлені поверхнева і м'язово-суглобова чутливість. Локалізація тактильного роздратування, визначення положення різних частин тіла в просторі є функцією даної області кори. У верхній скроневій звивині уздовж краю задньої третини латеральної борозни розташована слухова область. Поруч з нею - вестибулярна область. Зорові подразники сприймаються відповідною зоною, займає медіальну поверхню потиличної частки кори великих півкуль. Передня центральна звивина є зоною виходу моторного збудження на периферію до м'язів різних частин тіла. В межах її можна виділити групи нейронів, порушення яких призводить до скорочення певних груп м'язів.Руйнування областей кори, що є місцем представництва різних функцій, призводить до їх порушення. На цій підставі говорять про локалізації тієї чи іншої функції в корі великих півкуль, вважаючи окремі зони кори головного мозку вищими центрами цих функцій.Численні роботи школи І. П. Павлова з вивчення умовних рефлексів, а також сучасні тонкі електрофізіологічні дослідження функцій кори великих півкуль головного мозку показали, що немає чітких меж областей локалізації тих чи інших функцій. В залежності від ситуації і характеру формованої поведінкової реакції організму регулювання тієї чи іншої функції можуть здійснювати нейрони, що лежать в різних зонах кори великих півкуль. Функція завжди локалізується динамічно в залежності від складності та характеру реакцій усього організму. Цілісний характер поведінкових актів організму досягається завдяки об'єднанню «центру та периферії». Воно здійснюється на основі формування функціональних систем, що представляють сукупність центральних і периферичних утворень, об'єднаних в даний момент для отримання кінцевого, біологічно корисного пристосувального ефекту організму.
20 билет
1. Кровообіг
Значення кровообігу
Рух крові по судинах називають кровообігом. Система органів кровообігу складається із серця і кровоносних судин. Свої функції (транспортну, регуляційну та захисну) кров виконує завдяки постійному рухові по кровоносних судинах. Цей рух забезпечується ритмічними скороченнями серця, яке працює як насос, перекачуючи по кровоносній системі кров. Припинення руху крові, навіть на короткий час, є смертельно небезпечним для організму. Клітини організму, особливо нервові, не можуть функціонувати навіть кілька хвилин без кисню і поживних речовин, які переносяться кров'ю. Продукти розпаду поживних речовин, що не виводяться з клітин кров'ю, отруюють їх.
Кровоносні судини
Кров у людини рухається по замкнутій системі судин завдяки роботі серця. Кровоносні судини, пронизуючи весь організм, доходять до кожної його клітини. Система кровообігу складається з різних за будовою і функціями судин. Найкрупніші судини -артерії. По них кров рухається від серця. Завдяки міцним стінкам і непосмугованим м'язам артерії здатні витримувати великий тиск крові. Великі артерії розгалужуються на дрібніші, а ті, в свою чергу, на артеріоли, які розпадаються на тоненькі судини -капіляри. Саме в капілярах відбувається обмін речовин між кров'ю і через тканинну рідину з клітинами. Капіляри збираються спочатку у венули, ті - в більші вени, по яких кров повертається до серця. Вени мають тонкі стінки, здатні розширюватися і вмішувати значний об'єм крові. Судини кровоносної системи утворюють мале і велике коло кровообігу. Мале коло кровообігу починається з правого шлуночка серця, з якого венозна кров через легеневі артерії надходить до легеневих капілярів. Легеневі капіляри густо обплутують легеневі пухирці, заповнені атмосферним повітрям. Тут відбувається обмін газів: кисень переходить до крові, а вуглекислий газ - до легень. Насичена киснем кров стає артеріальною і по легеневих венах повертається до лівого передсердя. Шлях крові від правого шлуночка до лівого передсердя називається малим колом кровообігу. Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка, який, скорочуючись, виштовхує кров в аорту. По судинній сітці артеріальна кров несе кисень і поживні речовини до всіх клітин тіла, а з клітин у капіляри переходить вуглекислий газ і продукти розпаду поживних речовин. Кров з артеріальної перетворюється на венозну і по венозних судинах повертається до правого передсердя. Кров від голови, шиї і рук збирається у верхню порожнисту вену, а від усіх інших частин тіла - у нижню порожнисту вену. Шлях крові від лівого шлуночка через артерії, капіляри, вени всіх органів тіла до правого передсердя, називається великим колом кровообігу.
Органи кровообігу – серце і судини. Будова і функції серця
Рух крові по замкненій кровоносній системі кровоносних судин і серця, що забезпечує обмін речовин між організмом і зовнішнім середовищем, називається кровообігом. Система органів кровообігу складається із серця і кровоносних судин.Скорочуючись, серце працює як насос, проштовхує кров і таким чином забезпечує її безперервний рух. Якщо зупиняється серце, настає смерть, бо тканинам непостачається кисень і поживні речовини, а також не виводяться з них продукти розпаду.
Серце — порожнистий м’язовий орган, що має форму конуса. Воно розташоване всередині грудної клітки і міститься унавколосерцевій сумці,що утворена сполучною тканиною.
Будова серця відповідає його функції. Воно розділене суцільною перегородкою на дві ізольовані одна від одної частини — ліву і праву.
У верхній частині обох половин розташовані праве і лівепередсердя, у нижній частині — правий і лівий шлуночки. Отже, серце у людини, як і в усіх ссавців, чотирикамерне. Стінка серця складається з трьох шарів: зовнішнього, середнього і внутрішнього. Середній шар утворений особливою посмугованою м’язовою тканиною (серцевий м’яз). Цей шар особливо розвинений у стінці лівого шлуночка, оскільки на нього припадає найбільше навантаження. У правій половині серця міститься венозна кров, у лівій — артеріальна. Передсердя і шлуночки сполучаються між собою отворами, на краях яких є стулкові клапани. Під час скорочення передсердь стулки клапанів звисають усередину шлуночків. Тому кров вільно проходить з передсердь у шлуночки. Коли скорочуються шлуночки, стулки клапанів піднімаються й закривають вхід у передсердя. Тому кров рухається лише в одному напрямку: від передсердь до шлуночків. Між лівим шлуночком і аортою, правим шлуночком і легеневою артерію розташовуютьсяпівмісяцеві клапани, що забезпечують рух крові тільки в одному напрямку — із шлуночків до кровоносних судин.
Серце людини у стані спокою скорочується 60–80 разів на хвилину і перекачує близько 5 л крові. Функцію скорочення забезпечує серцевий м’яз. Серце скорочується ритмічно. Скорочення та розслаблення передсердь та шлуночків відбуваються в певній послідовності і чітко узгоджені у часі. Одне повне скорочення та розслаблення передсердь і шлуночків становить серцевий цикл. Він складається з трьох фаз: скорочення передсердь (0,1 с), скорочення шлуночків (0,3 с), загальної паузи (0,4 с). Тривалість усього серцевого циклу становить приблизно 0,8 с. Такий відпочинок у проміжках між скороченнями достатній для того, щоб працездатність серцевого м’яза повністю відновилася.
Серце здатне до мимовільних серцевих скорочень. Людина не може підсилювати або змінювати частоту скорочення серця. У той же час серцю властива автоматія, тобто здатність ритмічно скорочуватися без зовнішніх подразників та участі нервової системи, під впливом імпульсів, що виникають у самому серці. У серцевому м’язі автоматія забезпечується особливими м’язовими клітинами, в яких періодично виникає збудження, що передається на м’язові стінки обох передсердь і шлуночків.
Нейрогуморальна регуляція роботи серця
Серце іннервується вегетативною нервовою системою.Симпатичні нерви збільшують частоту і силу скорочень, апарасимпатичні — навпаки, сповільнюють, зменшують. Гуморальна регуляція здійснюється гормонами — адреналіном іацетилхоліном. Адреналін викликає посилення і прискорення серцевих скорочень. Ацетилхолін, навпаки, сповільнює серцеві скорочення. Нормальна робота серця залежить також від кількості солей калію та кальцію в організмі. Збільшення солей калію в крові пригнічує, а кальцію — підсилює роботу серця.
2. Проблема порушення зору зараз стоїть особливо гостро. У першому класі кожна четверта дитина має проблеми із зором, до шостого класу – вже кожен третій, а у випускників – кожен другий. Давайте розберемося, які найпоширеніші порушення зору у дітей, з чим це пов’язано, і що можна зробити для профілактики.
Порушення зору виникають, коли з тих чи інших причин очей втрачає здатність до адекватної рефракції (заломлення світла) , і людина починає бачити предмети спотворено. Залежно від цього виділяють кілька основних видів захворювання.
Короткозорість
При такому стані зору добре видно тільки предмети, які знаходяться буквально на відстані витягнутої руки. А далекі предмети добре розглянути неможливо, зображення розпливається, не має чіткого контуру.
Очне яблуко у хворих на короткозорість зазвичай довші на 5-6 міліметрів, ніж у здорових людей. Виникає це захворювання через тривалу і регулярної навантаження на очі. Якщо дитина занадто часто фокусує погляд на близько розташованих предметах, то очна м’яз звикає і спазмується в такому стані. Здатність перебудовувати погляд на різновіддалені предмети значно втрачається.
Розрізняють кілька ступенів захворювання:
– Слабка короткозорість: до – 3 діоптрій;
– Середня короткозорість: до – 6 діоптрій;
– Сильна короткозорість: вище 6 діоптрій.
Дуже чітко відстежується спадкова схильність до короткозорості. Це пов’язано з особливостями обміну речовин і чутливістю очної м’язи, які передаються з покоління в покоління.
При короткозорості окуляри надягають, щоб добре бачити далекі предмети на вулиці і дрібні деталі в квартирі. При читанні або листі окуляри потрібно знімати.
Далекозорість
Це стан, зворотне короткозорості. При далекозорості, чим ближче предмет, тим більше розпливчасті його контури. Відповідно, далекі предмети бачаться чітко. А при великій мірі далекозорості, добре видно тільки предмети на певній відстані.
При цьому захворюванні кришталик змінюється таким чином, що світло переломлюється недостатньо, і фокус утворюється за межами сітківки.
Далекозорість ділиться на кілька ступенів так само, як і короткозорість.
Причини її появи – спадковість, перенапруження зору, часті запалення і вікові зміни в очному яблуці.
При далекозорості окуляри надягають для читання і письма, а в інших випадках вони не потрібні, якщо ступінь захворювання не дуже велика.
Астигматизм
Ці порушення зору вознкают, коли викривляється куляста форма рогівки. Тоді у неї утворюються різні радіуси, через що світло переломлюється під різними кутами. При астигматизмі спостерігається одночасно і короткозорість, далекозорість та, і нормальний зір. При цьому хворий бачить кілька контурів предметів одночасно.
Розрізняють рогівковий і кришталикових астигматизм – залежно від того, яка частина очі деформована.
Для дитини підбирають спеціальні окуляри і лінзи, які виготовляються з урахуванням її індивідуальних проявів астигматизму.
Найчастіше це захворювання пов’язане зі спадковістю і вродженим будовою очі.
Профілактика порушення зору у дітей.
Запобігти порушення зору зовсім не складно. Для цього потрібно дотримуватися кількох правил і прийомів.
– Починати подібну профілактику можна ще з колиски. Для цього підвішуйте брязкальця зеленого, жовтого і оранжевого кольору на рівні 30 см від очей малюка. Корисно також водити іграшкою ближче і далі від дитини, щоб він тренувався фокусувати погляд на різній відстані.
– Телевізор і комп’ютер максимально обмежте. За нормами, дошкільник може витрачати на це не більше 40 хвилин на день, молодший школяр – не більше години, а діти старше 10 років – близько півтори години. При цьому кожні 20 хвилин необхідно робити невеликі перерви для зорової гімнастики.
– Дитина повинна гуляти на свіжому повітрі півтори-дві години на день, щоб забезпечити організм достатньою кількістю кисню.
– Слідкуйте , щоб дитина отримувала всі необхідні для здоров’я вітаміни і мікроелементи. Для зору, зокрема, важливі вітаміни А і С.
– Робіть самі і привчите малюка до нескладної зорової зарядці, щоб вони могли розслабляти очі і зміцнювати очні м’язи.
3. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД), відкритий в 1981 р, зачіпає як промислово розвинені, так і країни, що розвиваються. Це ще раз доводить, як тісно пов’язані образ і норми життя зі здоров’ям. Пандемія (всесвітня епідемія) СНІДу – серйозна загроза цілим народам і культурам. Збудник хвороби – вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) виявлений в 1983 р Він вражає імунну систему людини: поселяється в клітинах крові, які захищають організм від потрапляють ззовні хвороботворних мікроорганізмів. Для людини, який захворів на СНІД, стають небезпечними навіть ті мікроби, які постійно присутні в організмі і зазвичай не заподіюють шкоди. Розвивається хвороба поступово, триває декілька років, закінчується майже завжди смертельним результатом. Ранніми симптомами хвороби можуть бути: зменшення маси тіла, збільшення лімфатичних вузлів, яка не зникає довгий час, загальне нездужання, незрозуміле підвищення температури, ураження центральної і периферичної нервової системи. На більш пізніх етапах розвиваються хронічні гнійничкові і запальні ураження шкіри, статевих органів, рота. Ослаблений організм легше уражається бактеріями, грибками; розвиваються бактеріальні, вірусні, грибкові ускладнення. З’являються ознаки запалення легенів, тривалі проноси, розлад психіки, ураження нервової системи. Виявлено три шляхи передачі вірусу СНІДу: статевий; при переливанні інфікованої крові або використанні нестерильних шприців та голок; зараження плоду або новонародженого дитині від інфікованої матері. Серед груп підвищеного ризику в першу чергу виділяють людей, які ведуть безладне статеве життя, і наркоманів, які часто користуються спільними шприцами. Кожна країна розробляє свою національну програму по боротьбі з цим захворюванням. У нашій країні створені тест-системи для діагностики СНІДу, які визначають антитіла до вірусу. Обстежитися на вірус СНІДу можна як за місцем проживання, так і анонімно в спеціалізованих лабораторіях. Якщо у людини – носія вірусу СНІДу не виявляють ознак хвороби, то його беруть під нагляд лікарів і обстежують регулярно два-три рази на рік. Кожен носій вірусу отримує індивідуальні консультації з приводу правил поведінки, що попереджають зараження інших людей, одночасно виключається зі списку донорів. Виявляються і обстежуються сексуальні партнери носіїв вірусу. Профілактика СНІДу розвивається за двома напрямками: налагодження виробництва одноразових шприців і систем для переливання крові; достатнє забезпечення презервативами; посилення боротьби з наркоманією, так як користування одній і тій же голкою декількома наркоманами вважається одним з основних умов зараження СНІДом. Наступ грізної хвороби вимагає від кожної людини дотримання таких життєвих правил, які дозволять зберегти здоров’я своє та оточуючих. Ефективних способів лікування поки не знайдено. Профілактика СНІДу наказує сексуальне спілкування з постійним партнером, обов’язкове користування презервативом в разі відносин з невідомим партнером; відмова від статевих зв’язків з людьми одного і того ж статі; відмова від наркотичних засобів.
21 билет
1. Їжа, що надійшла із стравоходу в шлунок, знаходиться в ньому близько 4-6 ч. За цей час під дією шлункового соку вона перетравлюється. У шлунку продовжується розщеплення вуглеводів амілазою слини, здійснюється часткове розщеплення білкових молекул, а також жирів молока. У дітей до 60% жиру молока розщеплюється в шлунку. Залози шлунка виділяють за добу 1,5-2,5 л кислого шлункового соку (рН 0,8-1,5), який містить близько 99% води, соляну кислоту (0,3-0,5%), ферменти, слиз , солі та ін. Їжа, змішана з шлунковим соком, називається хімусом. Слиз оберігає слизову оболонку шлунка від дії соляної кислоти і пепсину, а також містить внутрішній фактор Касла, необхідний для всмоктування вітаміну В12. Наявність соляної кислоти зумовлює високі бактерицидні властивості шлункового соку. Крім того, під впливом її пепсиноген перетворюється в активний пепсин. До складу шлункового соку входять ферменти пепсин, гастриксин, ліпаза. Ліпаза розщеплює жири молока, а пепсин і гастриксин розщеплюють білки до великих часток – поліпептидів.
Відділення шлункового соку відбувається в три фази. Перша фаза отримала назву умовно-рефлекторної. У цю фазу шлунковий сік виділяється при запаху їжі, її вигляді, навіть при розмові про їжу. Кількість соку невелика, його називають «апетитним», він готує шлунок до перетравлювання їжі. Друга, шлункова, фаза починається в той момент, коли їжа потрапляє в шлунок. Їжа впливає на рецептори шлунка, і кількість виділився шлункового соку різко збільшується. Після надходження їжі в дванадцятипалу кишку починається третя, «кишкова», фаза відділення шлункового соку. Білкова їжа є найбільш ефективним збудником шлункової секреції, максимум якої досягається під час другого години. Найслабший збудник шлункової секреції – вуглеводна їжа. Стрес і сильні емоції посилюють секрецію. Евакуація їжі зі шлунка починається, коли вміст його стає рідким. Здійснюється вона окремими порціями завдяки скороченням м’язової оболонки шлунка. Час перебування їжі в шлунку залежить від її кількості, складу і ступеня подрібнення. Погано пережована їжа довше затримується в шлунку. Найшвидше евакуюються вуглеводи (1,5-2 год), повільніше – білки, найдовше затримуються жири (4 год і більше). У шлунку всмоктується алкоголь, деякі лікарські речовини (снодійні, аспірин). Поживні речовини в шлунку не всмоктуються, так як вони ще не переварені.
2. Перша медична допомога при опіках
Масові термічні опіки виникають у населення у вогнищах ядерного ураження від впливу світловоговипромінювання і в слідстві пожеж. Нерідкі опіки і при стихійних лихах, великих виробничих аварій, які супроводжуються пожежами, а також у побуті.
Тяжкість термічних опіків залежить від глибини ураження шкіри і підлеглих тканин, площі опіку і його локалізації. У вогнищах суцільних пожеж можливі опіки верхніх дихальних шляхів розпеченим повітрям, а також отруєнням людей чадним газом. Світлове випромінювання ядерного вибуху викликає у незахищених людей "профільні" опіки, тобто опіки на тій частині і поверхні тіла, яка звернена до місця вибуху, і на більш значних відстанях - поразка сітківки ока або тимчасове засліплення.
У побуті спостерігаються опіки окропом, парою, сонячною радіацією. У залежності від глибини ураження шкіри і підлеглих тканин опіки діляться на 4-е ступеня: легку (1-а), середньої тяжкості (2-а), важку (3-я) і украй важку (4-у).
Опіки викликають загальне ураження організму: порушення функцій центральної нервової системи, зміни складу крові, відхилення в роботі внутрішніх органів. Чим глибше ураження шкіри і підлеглих тканин і більша площа опіку, тим важче загальний стан ураженого.
Перша допомога полягає у припиненні дії вражаючого фактора. При опіках полум'ям слід загасити палаючий одяг, винести потерпілого із зони пожежі; при опіках гарячими рідинами або розплавленим металом - швидко видалити одяг з області опіків. Для припинення впливу температурного чинника необхідно швидке охолодження враженої ділянки тіла шляхом занурення в холодну воду, під струмінь холодної води або зрошенням хлоретілом. Не можна гасити полум'я руками, збивати його яким-небудь предметом. Потерпілого треба облити водою, а при відсутності води покласти його та накрити ковдрою, одягом, щільною тканиною, щоб припинити доступ кисню до палаючої одязі. Тліючу одяг треба зняти або обстригти, при цьому намагатися не допустити порушення цілісності опікової поверхні. Не рекомендується зовсім роздягати ураженого, особливо в холодну пору року. Прилиплу до опіку одяг обрізають. Не можна проколювати пухирі, змащувати поверхню опіку жиром, різними мазями, присипати порошком, доторкатися до опіку руками. На опікову поверхню накладають стерильну пов'язку, ураженому надають зручне положення, при якому його менше турбує біль. При великих опіках середнього, тяжкого і вкрай важкого ступеня, якщо є можливість, слід ввести потерпілому протибольову засіб шприц-тюбиком, напоїти його гарячим чаєм, тепло вкрити. У домашніх умовах ураженого з обширними опіками тулуба чи кінцівок потрібно загорнути в проглаженной праскою простирадло. При цьому необхідно прослідкувати, щоб обпалені поверхні на згинах суглобів і в інших місцях не стикалися. Вражений потребує дбайливого транспортуванні.
2. Перша медична допомога при обмороженнях
Причиною виникнення обморожень є вплив низьких температур, а при певних умовах (мокра і тісне взуття, нерухоме положення на холодному повітрі, алкогольне сп'яніння, і крововтрата) обмороження може бути і при температурі вище 0С. Частіше піддаються обмороженню вуха, ніс, кисті (пальці) рук, стопи ніг. При відмороженні спочатку відчуваються почуття холоду і печіння, потім з'являється оніміння. Шкіра стає блідою, чутливість втрачається.
У подальшому дія холоду не відчувається. Встановити ступінь обмороження можна тільки після відігрівання потерпілого, іноді через кілька днів. Розрізняють 4-е ступені відмороження.
Перша медична допомога при обмороженні полягає у захисті від впливу низьких температур, негайне поступове зігріванні потерпілого. Перш за все необхідно відновити кровообіг в обмороженої частини тіла. Не можна допускати швидкого зігрівання поверхневого шару шкіри на пошкодженій ділянці, так як прогрівання глибоких шарів відбувається повільніше, в них слабо відновлюється кровообіг, а отже, не нормалізуєтьсяхарчування верхніх шарів шкіри і вони гинуть. Тому протипоказано застосування при відмороженні гарячих ванн, гарячого повітря. Переохолоджені ділянки тіла потрібно захистити від впливу тепла, наклавши на них теплоізолюючі пов'язки (вовняні, ватно-марлеві матеріали). Пов'язка повинна закривати тільки змінені ділянки шкіри і до тих пір, поки з'явиться у пошкодженій частині почуття відчутного тепла. З метою поповнення тепла в організмі і поліпшення кровообігу потерпілому дають гарячий солодкий чай. Ушкоджених ділянок тіла необхідний спокій.
При тривалому впливі низьких температур на весь організм можливі замерзання і смерть. Особливо сприяє замерзанню алкогольне сп'яніння. При замерзанні людина відчуває спочатку втома, сонливість, байдужість, а при подальшому охолодженні організму виникає непритомний стан (втрата свідомості, розлади дихання і кровообігу). При явищах припинення подиху і серцевої діяльності настає смерть.
3. Основні функції органів травлення: 1) механічна і хімічна переробка їжі; 2) всмоктування поживних речовин у внутрішнє середовище організму (кров, лімфу); 3) виведення з організму неперетравлених і невсосавшихся залишків їжі. До складу органів травлення входять травний канал і травні залози. Травний канал людини має довжину 8-10 метрів і складається з наступних відділів: ротова порожнина, глотка, стравохід, шлунок, тонкий кишечник, товстий кишечник. Стінка травного каналу складається з трьох шарів: зовнішнього (сполучнотканинного), середнього (м’язового), внутрішнього (епітеліального). М’язовий шар порожнини рота, глотки і верхньої третини стравоходу складається з поперечносмугастих м’язів, а м’язовий шар нижчих відділів представлений гладкими м’язами. Травлення в ротовій порожнині Перший відділ травної системи, в який потрапляє їжа, – це ротова порожнина. Вона обмежена зверху небом, з боків – щоками, знизу – щелепно-під’язикової м’язом. У ротовій порожнині розташовані зуби і язик. У неї відкриваються протоки трьох пар великих і безлічі дрібних слинних залоз. Зуби розташовані в комірках верхньої та нижньої щелеп. У дорослої людини 32 зуби: у кожній щелепі по 4 різці, 2 ікла, 4 малих та 6 великих корінних зубів. Основу зуба становить дентин – різновид кісткової тканини. Усередині дентину є порожнина, заповнена пульпою – сполучною тканиною. У пульпу заходять кровоносні судини, що живлять тканини зуба, і нерви. Зовні зуб покритий емаллю – самим твердим речовиною нашого організму.
Мова утворений поперечносмугастих м’язами і покритий слизовою оболонкою. Він бере участь у перемішуванні їжі при жуванні і допомагає її проковтування. Крім того, в слизовій оболонці мови знаходяться численні смакові рецептори, необхідні для визначення смаку їжі. Слина виділяється в ротову порожнину привушні, під’язикові і підщелепних парними залозами, а також тисячами дрібних слинних залоз, розкиданих у слизовій оболонці ротової порожнини. Всі залози виділяють за добу близько 1 літра слини, проте цей обсяг сильно залежить від кількості і характеру їжі, що з’їдається. На 98-99% слина складається з води і має слаболужну реакцію. Слина містить ферменти: амілазу і мальтазу. Амілаза розщеплює вуглеводний полімер – крохмаль – до дисахаридів (мальтози), а мальтаза продовжує розщеплення мальтози до двох молекул моносахарида – глюкози. Крім того, до складу слини входить білкова речовина – муцин, яке робить харчової клубок слизьким. У слині міститься також лізоцим бактерицидну речовину, частково знезаражувальне їжу. За ті 10-20 секунд, протягом яких їжа знаходиться в ротовій порожнині, вона подрібнюється, просочується слиною, і в харчовому грудці починається переварювання вуглеводів. Пережована їжа за допомогою рухів щік і язика переміщується до його кореня. При механічному роздратуванні харчовим грудкою рецепторів кореня мови сигнали від цих рецепторів надходять у ковтальний центр довгастого мозку і збуджують його нейрони. По нервових волокнах, що йде від цих нейронів, збудження надходить до м’язів ротової порожнини, глотки, гортані. М’язи скорочуються, в результаті чого м’яке піднебіння піднімається і закриває шлях в носову порожнину, а надгортанний хрящ закриває їжі шлях у гортань. М’язи ротової порожнини, глотки і гортані скорочуються, і грудку їжі проходить в глотку і далі в стравохід. Таким чином, ковтання являє собою складний рефлекторний акт, вимагає координованого участі багатьох м’язів. Глотка – це м’язова трубка, в ротовій частині якої перехрещуються харчової та дихальний шляху. Хоани з’єднують глотку з носовою порожниною, євстахієві труби з’єднують глотку з порожниною середнього вуха. У гортанний частини звужену ділянку глотки переходить у стравохід. Стравохід – це м’язова трубка завдовжки близько 30 см, верхня третина якої утворена поперечносмугастих м’язами, а інші дві третини – гладкими м’язами. За допомогою хвилеподібних скорочень м’язів стравоходу грудку їжі проходить в шлунок.
22. билет
1.Їжа, що надійшла із стравоходу в шлунок, знаходиться в ньому близько 4-6 ч. За цей час під дією шлункового соку вона перетравлюється. У шлунку продовжується розщеплення вуглеводів амілазою слини, здійснюється часткове розщеплення білкових молекул, а також жирів молока. У дітей до 60% жиру молока розщеплюється в шлунку. Залози шлунка виділяють за добу 1,5-2,5 л кислого шлункового соку (рН 0,8-1,5), який містить близько 99% води, соляну кислоту (0,3-0,5%), ферменти, слиз , солі та ін. Їжа, змішана з шлунковим соком, називається хімусом. Слиз оберігає слизову оболонку шлунка від дії соляної кислоти і пепсину, а також містить внутрішній фактор Касла, необхідний для всмоктування вітаміну В12. Наявність соляної кислоти зумовлює високі бактерицидні властивості шлункового соку. Крім того, під впливом її пепсиноген перетворюється в активний пепсин. До складу шлункового соку входять ферменти пепсин, гастриксин, ліпаза. Ліпаза розщеплює жири молока, а пепсин і гастриксин розщеплюють білки до великих часток – поліпептидів.
Відділення шлункового соку відбувається в три фази. Перша фаза отримала назву умовно-рефлекторної. У цю фазу шлунковий сік виділяється при запаху їжі, її вигляді, навіть при розмові про їжу. Кількість соку невелика, його називають «апетитним», він готує шлунок до перетравлювання їжі. Друга, шлункова, фаза починається в той момент, коли їжа потрапляє в шлунок. Їжа впливає на рецептори шлунка, і кількість виділився шлункового соку різко збільшується. Після надходження їжі в дванадцятипалу кишку починається третя, «кишкова», фаза відділення шлункового соку. Білкова їжа є найбільш ефективним збудником шлункової секреції, максимум якої досягається під час другого години. Найслабший збудник шлункової секреції – вуглеводна їжа. Стрес і сильні емоції посилюють секрецію. Евакуація їжі зі шлунка починається, коли вміст його стає рідким. Здійснюється вона окремими порціями завдяки скороченням м’язової оболонки шлунка. Час перебування їжі в шлунку залежить від її кількості, складу і ступеня подрібнення. Погано пережована їжа довше затримується в шлунку. Найшвидше евакуюються вуглеводи (1,5-2 год), повільніше – білки, найдовше затримуються жири (4 год і більше). У шлунку всмоктується алкоголь, деякі лікарські речовини (снодійні, аспірин). Поживні речовини в шлунку не всмоктуються, так як вони ще не переварені.
2. Хвороби сечовидільної системи та їх лікування
Якщо ви хочете зберегти в здоровому стані сечовидільну систему, здоров'я своїх дітей, родичів або вагітних жінок, а також вирішити проблеми з каменями, то в даній статті ви зможете знайти всю цікаву для вас інформацію.
Хвороби сечовидільної системи включають в себе всілякі патології сечівника, сечового міхура, а також нирок і сечоводів. Фізіологічні органи системи сечовиділення безпосередньо пов'язані з органами репродуктивної функції.
Найпоширенішою причиною виникнення даних захворювань є розвиток небезпечних мікроорганізмів, що відбувається в результаті наступних факторів:
Порушення обміну речовин.
Переохолодження організму.
Стресові ситуації.
Нерозбірливі статеві зв'язки.
Ослаблення імунітету.
Багато аспектів обумовлюють необхідність знати, як можна запобігти хворобам сечовидільної системи. Крім того, жінки і чоловіки схильні до появи і розвитку даних хвороб зовсім по-різному. У дітей захворювання подібного роду також мають свої особливості.
Основні причини
Поразка сечового міхура і нирок може бути спровоковано цілим рядом причин, основне місце серед яких займає інфекція. Вона може спровокувати виникнення захворювань, що є наслідком раніше перенесеної ангіни, скарлатини, отиту, а також викликати захворювання самостійно (цистит, пієлонефрит).
Серед інших причин, що викликають хвороби сечовидільної системи, також можна виділити наступне:
Генетична схильність.
Травми.
Застої сечі.
Авітаміноз.
Переливання несумісної крові.
Нефротоксичні отрути.
Множинні опіки.
І інші захворювання (наприклад, цукровий діабет).
Симптоми
Найпоширеніші симптоми хвороби сечовидільної системи:
Болю.
Набряки.
Порушене сечовиділення.
Головні болі.
Запаморочення.
Крім цього, може спостерігатися порушення зору, болі в області серця, зменшення апетиту, задишка, блювота або нудота, а також підвищена температура тіла.
У більшості випадків болі виявляються над лобком (сечовий міхур), в області попереку (нирки), а також по ходу сечоводів. Також хвороби органів сечовидільної системи супроводжуються іррадіацією болю в низ живота або в область промежини.
Як правило, всі захворювання, пов'язані з сечовидільної системою, супроводжуються прискореним сечовипусканням, припиненням виділення сечі, скороченням добового виділення сечі, збільшенням добового об'єму сечі, порушенням сечовиділення. У деяких випадках змінюється забарвлення сечі, в ній може з'явитися каламуть або домішка крові.
При гострому гломерулонефриті і амілоїдозі спостерігаються набряки. Судинний нефросклероз, а також хронічний і гострий гломерулонефрит супроводжуються головним болем, запамороченням і болем в області серця. Також ознаками хвороби органів сечовидільної системи може бути слабкість, нездужання, низький рівень працездатності, погіршення сну, зору, а також свербіж шкіри.
Поширення захворювання
В даний час існує велика кількість захворювань, пов'язаних з сечовидільної системою, проте найпоширенішими вважаються:
Цистит.
Уремія.
Аплазія сечоводу.
Гідронефроз.
Камені сечового міхура.
Кісти нирок.
Інфекція сечовивідних шляхів.
Діагностика
Дослідження сечового міхура і нирок включає в себе наступне:
Радіозотопние методи дослідження.
Біопсію нирок.
Комп'ютерну томографію.
Рентгенологічне дослідження.
Ультразвукове дослідження.
Хімічне дослідження сечі.
Профілактика захворювань сечовидільної системи
У більшості випадків дані захворювання призводять в активність дію патогенної мікрофлори: віруси, грибки, бактерії. До складу мікрофлори сечовивідних шляхів входить цілий ряд мікроорганізмів, що перешкоджають розвитку хвороб. Але як тільки настає сприятливий період, відбувається їх розмноження, що згодом провокує захворювання.
Профілактика захворювань сечовидільної системи дуже важлива і вона полягає в наступному:
При перших підозрах на захворювання сечовидільної системи необхідно виконати УЗД нирок.
Розбірливі статеві зв'язки.
Уникання переохолодження.
Вживання сечогінних відварів, що мають антисептичні властивості: корінь солодки, журавлина, брусниця, шипшина і т.д.
Своєчасне спорожнення.
Дотримання особистої інтимної гігієни.
Саме в цьому полягає профілактика сечовидільної системи, вона дозволить уникнути надалі багатьох проблем.
3. Протягом доби людина споживає приблизно 2,5 л води. Крім цього, в організмі в процесі розпаду білків, жирів і вуглеводів утворюється ще близько 400 мл води. З організму вода виводиться головним чином через нирки, а також легкими, шкірою і частково з калом. В освіті сечі в нефронах нирки виділяють дві фази. Перша фаза – утворення первинної сечі в ниркових тільцях. У другу фазу в канальцях нефрона утворюється так звана вторинна сеча. Первинна сеча утворюється в порожнинах капсул клубочків. Стінки кровоносних капілярів і внутрішній листок капсули клубочка виконують функцію фільтра. У капілярах клубочків кров тече під більш високим тиском, ніж в інших органах (60 – 70 мм рт. Ст. Порівняно з 30 мм рт. Ст. У капілярах інших органів). Створенню високого тиску в капілярах клубочків сприяє помітна різниця в діаметрі судин, що приносять кров до клубочки і що забирають її з них. Приносять артеріоли клубочків мають у 2 рази більший діаметр, ніж виносять. Високий кров’яний тиск у капілярах судинних клубочків сприяє фільтрації крові через їх стінки в капсулу клубочка. За добу через нирки проходить до 1700 – 1800 л крові. Ця кров стикається з внутрішньою поверхнею капілярів, площа яких у клубочках нирок становить 1,5 – 2 м2. При цьому кількість утворюється первинної сечі досягає 150 – 180 л на добу. З 10 л протікає через нирки крові фільтрується 1 л первинної сечі. Первинна сеча містить всі компоненти крові, крім високомолекулярних білків і формених елементів, а також продукти обміну – сечовину, сечову кислоту та інші вещества.Із капсул клубочків первинна сеча, близька за своїм складом до плазми крові (за винятком клітин і високомолекулярних білків), надходить в канальці нефронів. У канальцях відбувається зворотне всмоктування (реабсорбція) з первинної сечі в кров амінокислот, глюкози, вітамінів, здебільшого води і солей.
Протягом доби з 150 – 180 л первинної сечі утворюється 1,5 л вторинної сечі, яка по сечовивідних шляхах (через ниркові чашки, миски, сечовід) надходить у сечовий міхур і виводиться з організму. У канальцях всмоктується 99 % води, що міститься в первинній сечі, а також розчинені в ній необхідні для організму речовини. Вторинна сеча різко відрізняється від первинної. У вторинній сечі немає цукру, амінокислот, багатьох солей. У той же час у вторинній сечі різко підвищена концентрація сульфатів, фосфатів, сечовини, сечової кислоти та інших речовин (табл. 8). При дуже високій концентрації деяких речовин у крові частина їх не всмоктується з первинної сечі назад у кров. Наприклад, після зайвого споживання цукру частина глюкози залишається в первинній сечі. При нестачі кухонної солі (NaCl) в вживаної їжі вона з сечею не виводиться з організму. Таким чином, нирки регулюють вміст речовин в організмі, виводять зайве, затримують відсутні речовини. У канальцях нефрона спостерігається не тільки реабсорбція води і багатьох розчинених у ній компонентів, але і виділення (секреція) в сечу речовин, які не можуть пройти через нирковий фільтр на шляхах з кровоносних капілярів в капсулу клубочка. Це багато лікарських препаратів, особливо антибіотики, фарби та інші речовини. Новоутворена в нирках сеча з ниркових чашок через балії надходить у сечоводи. Мускулатура сечоводів ритмічно скорочується, завдяки чому сеча невеликими порціями потрапляє в сечовий міхур. З сечового міхура сеча відразу не виводиться. Спорожнення відбувається тільки після його наповнення.
Образование первичной мочи
Первый этап образования мочи в почках начинается с фильтрации плазмы крови в почечных клубочках. При этом жидкая часть крови проходит через стенку капилляров в полость капсулы почечного тельца. Возможность фильтрации обеспечена рядом анатомических особенностей:
клетки эндотелия капилляров плоские, особенно они тонки по своей периферии и имеют в этих частях поры, через которые, однако, не проходят молекулы белка из-за их крупных размеров
внутренняя стенка капсулы Шумлянского - Боумена образована плоскими эпителиальными клетками, которые также не пропускают только крупные молекулы.
Основной силой, обеспечивающей возможность фильтрации в почечных клубочках, является высокое давление в них за счет:
высокого давления в почечной артерии
разности диаметра приносящей и выносящей артериол почечного тельца. Давление в капиллярах тельца около 60 - 70 мм рт. ст. , а в капиллярах других тканей оно равно 15-30 мм рт. ст. Профильтровавшаяся плазма легко поступает в капсулу нефрона, так как в капсуле давление низкое - около 30 мм рт. ст.
В полость капсулы из капилляров фильтруется вода и все растворенные в плазме вещества, за исключением крупномолекулярных соединений. Неорганические соли, органические соединения, такие, как мочевина, мочевая кислота, глюкоза, аминокислоты и др. свободно проходят в полость капсулы. Белки с высокой молекулярной массой в норме не проходят в полость капсулы и остаются в крови. Жидкость, профильтровавшаяся в полость капсулы, называется первичной мочой. Почки человека за сутки образуют 150 - 180 литров первичной мочи.
Образование вторичной мочи
Второй этап образования мочи – это обратное всасывание (реабсорбция) , протекает в извитых канальцах и петле Гнеле. Первичная моча, проходя по ним, подвергается процессу обратного всасывания (реабсорбции) . Реабсорбция осуществляется пассивно по принципу осмоса и диффузии и активно самим клетками стенки нефрона. Значение этого процесса состоит в том, чтобы вернуть в кровь все жизненно важные вещества и в необходимых количествах и вывести конечные продукты обмена, токсические и чужеродные вещества. В начальном участке нефрона всасываются органические вещества: аминокислоты, глюкоза, низкомолекулярные белки, витамины, ионы Na + ,K + ,Ca ++ Mg ++ вода и многие другие вещества. В последующих участках нефрона всасываются только вода и ионы.
Третий этап – секреция: помимо обратного всасывания, в канальцах нефрона происходит активный процесс секреции, т. е. выделение из крови в просвет нефрона некоторых веществ, выполняемый клетками стенок нефрона. В результате секреции из крови в мочу поступает креатинин, лекарственные вещества.
Итогом обратного всасывания и секреции является образование вторичной мочи, состав которой очень сильно отличается от первичной мочи. Во вторичной моче высока концентрация мочевины, мочевой кислоты, ионов хлора, магния, натрия, калия, сульфатов, фосфатов, креатинина. Около 95% вторичной мочи составляет вода, 5% - сухой остаток. В сутки образуется около 1,5 литров вторичной мочи.
