1.Психофізіологічна проблема - це проблема характеру співвідношення психічної діяльності людини та діяльності її головного мозку.
За часи розвитку наукового знання існували різні підходи до її вирішення. Спочатку її намагались вирішувати як психофізичну проблему. При вирішенні психофізичної проблеми розглядалось питання включення душі (свідомості, мислення) у загальну механіку світобудови, її
Значну роль у подоланні психофізіологічного паралелізму відіграв І.М. Сеченов, який підкреслював, що не можна ні ототожнювати психічне та фізіологічне, ні розділяти їх. Сутність його психофізіологічної концепції полягала в тому, що:
♦ психічне та фізіологічне, нервове є двома різними за ступенем складності діяльностями головного мозку;
♦ внутрішній, психічний світ не може бути повністю зведений до його матеріальних, нервових основ;
♦ психічне та нервове мають глибоку внутрішню спорідненість;
♦ психічна діяльність та організація залежать від нервової діяльності та організації;
♦ психічне бере участь у поведінці як вищий регулятор.
Певним чином погляди І.М. Сеченова отримали розвиток
у працях І.П. Павлова, психофізіологічна концепція якого, пояснюючи фізіологічні основи психічної діяльності, створювала умови для пояснення самої психічної діяльності. Павлов вважав, що оскільки фізіологічна діяльність, що лежить в основі психіки та зумовлює її, є повністю детермінованою і являє собою відображення навколишнього світу, постільки і психічна діяльність, що залежить від свого фізіологічного фундаменту, повинна розглядатись, як детермінована зовнішнім світом, але як незрівнянно складніша [2].
Серед зарубіжних психофізіологічних концепцій XX ст., які пов'язані із вирішенням психофізіологічної проблеми, виділяються три основні напрямки: 1-й - дуалістичні концепції, які виходять з принципової різнорідності двох протилежностей - матерії та духу; 2-й - концепції паралелізму, які намагаються синтезувати матеріалістичні та ідеалістичні підходи; 3-й - концепції, в яких виражаються ідеї залежності свідомості від матеріальної організації людини [2].
Кілька концепцій, які мають відношення до вирішення психофізіологічної проблеми, були сформульовані в радянській науці.
Оскільки сутність першої концепції можна стисло висловити у тезі - "психічне є формою руху матерії", вона не залишає місця для категорії ідеального та суб'єктивного, а тому, по суті знімаючи категорію психічного, знімає і саму психофізіологічну проблему. Сутність другої полягала в розумінні співвідношення психічного та фізіологічного як нижчого та вищого. Представники третьої визначали психічне, ідеальне як якість певного класу фізіологічних процесів, що протікають у головному мозку.
І остання, четверта концепція, у межах якої психофізіологічна проблема вирішується найбільш повно, базується на теорії функціональної системи П.К. Анохіна. На думку цілого ряду видатних учених: Б.Ф. Ломова, В.Б. Швиркова, К.К. Платонова, Є.П. Ільїна, К.В. Судакова та інших, підхід до вирішення проблеми співвідношення психології та фізіології став можливим саме на основі теорії функціональної системи і пов'язаний з вивченням загальних принципів цілісної діяльності організму.
Базуючись на означеній концепції, можна сказати, що вирішення психофізіологічної проблеми полягає в тому, що співвідношення психічних та фізіологічних процесів розглядається не за допомогою прямого співставлення, а через їх поєднання в єдину систему у яке здійснюється за допомогою якісно своєрідних системних процесів. Таким чином, психічне та фізіологічне виступають одне по відношенню до іншого саме як системні процеси.
2.В екстремальній ситуації в кров викидаються гормони, що забезпечують надходження енергії туди,
Як тільки в кров викидаються гормони стресу, весь організм приходить у бойову готовність, а до м'язів різко надходить запас глюкози з печінки.
У цей час в організмі відбувається багато змін. Частішає пульс, серце починає перекачувати більше крові; дихання теж частішає - адже нам потрібно більше кисню. Судини розширюються - їм теж потрібно швидше постачати кров'ю органи і тканини; селезінка починає працювати в прискореному режимі; кількість лімфоцитів збільшується, а здатність крові до згортання підвищується. Розширюються зіниці, щоб поліпшити зір; процес травлення різко сповільнюється, так як енергія потрібна організму для інших цілей - для роботи мозку та м'язів. Організм намагається відновити рівновагу будь-якими шляхами - йому треба пристосуватися до стресу, раз вже він затягується. Починає підвищуватися тиск, знижується кількість глюкози в крові - і все це довільно, у пошуках оптимальних варіантів.
3.Кортико-вісцеральна теорія була розроблена в ХХ столітті школою І.П. Павлова, а саме К.М. Биковим. Це вчення про функціональній взаємодії кори великих півкуль головного мозку і внутрішніх органів. Поширення уявлень кортико-вісцеральної теорії на область патології дозволило зрозуміти роль психічних впливів у виникненні та перебігу деяких захворювань. Биков є автором кортико-вісцеральної теорії. На його думку, ця концепція має розглядатися як складова частина павловськой психофізіології. Основні положення теорії Бикова були висловлені ще за життя Павлова. Метою кортико-вісцеральної теорії було з'ясування механізмів впливу кори головного мозку на роботу внутрішніх органів. Биков визнавав метод умовних рефлексів Павлова в якості базового методологічного прийому, що дозволяє об'єктивно дослідити внутрікорковие процеси. Він вважав, що для побудови теорії кортико-вісцеральних взаємодій необхідно, по-перше, отримати точний критерій кортикального характеру того чи іншого феномена і, по-друге, можливість експериментально впливати на діяльність мозку.
У 1950 р була організована лабораторія Курцину. Дослідження функціональних взаємин кори головного мозку і внутрішніх органів. Була розвинена концепція про кортико-вісцеральної патології, на її основі створені теорії патогенезу ряду захворювань внутрішніх органів.
