- Парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи: сутність і значення.
Парасимпатична нервова система працює зовсім інакше, ніж симпатичнна, тобто протилежним чином. Їй властиві такі дії в людському організмі, при яких він відпочиває і все засвоює. Коли вона починає активізувати механізм своєї роботи, спостерігаються такі процеси: звуження зіниці, зменшене виділення поту, серцевий м'яз працює більше слабо (т. е. знижується кількість її скорочень), перистальтика кишечника активізується, зменшується артеріальний тиск.
Дана складова ВНС спрямована на створення в організмі людини стану відпочинку, спокою, засвоєння всіх життєво необхідних процесів. Його робота зводиться безпосередньо до наступного:
- посилює роботу всього шлунково-кишкового тракту, збільшуючи приплив крові до нього-
- впливає прямим чином на слинні залози, стимулюючи вироблення слини, тим самим прискорює перистальтику кишечника-
- зменшує розмір зрачка-
- здійснює найсуворіший контроль над роботою серця і всіх його отделов-
- зменшує розмір бронхіол, коли рівень кисню в крові стає нормальним.
Дуже важливо знати, що вегетативна нервова система регулює роботу м'язів різних органів - даним питанням, в тому числі, займається і її парасимпатичний відділ. Наприклад, скорочення матки при порушенні чи в післяпологовому періоді пов'язано саме з роботою даної системи.
Парасимпатична нервова система, так само як і симпатична, чи не сконцентрована в одній області, а розподілена по великій площі. Вегетативні центри ПНС розташовані в ділянці мозкового стовбура і області крижового відділу спинного мозку.
2. Коротка функціональна характеристика лімбічної системи.
Лімбічна система - сукупність низки структур головного мозку (кінцевого, проміжного і середнього його відділів), об'єднаних за анатомічними і функціональними ознаками. Лімбічна система оточує закінчення стовбура мозку, відмежовує його від нової кори (неокортекса) і утворює своєрідне кільце, функції якого тривалий час пов'язували з нюховою системою (звідси друга назва - нюховий мозок). На сьогодні відомо, що лімбічна система бере участь в регуляції вегетативних функцій організму (у зв'язку з чим лімбічну систему інколи називають вісцеральним мозком), в організації процесів саморегуляції поведінки (у тому числі інстинктивної) і психічної активності (мотивацій і емоцій), у процесах збереження пам'яті і регулювання станів бадьорості та сну.
Функції лімбічної системи:
регуляція функції внутрішніх органів (через гіпоталамус);
формування мотивацій, емоцій, поведінкових реакцій;
відіграє важливу роль у навчанні;
нюхова функція;
організація короткочасної і довготривалої пам'яті;
участь у формуванні орієнтовно-дослідницької діяльності (синдром Клювера-Бьюсі);
організація найпростішої мотиваційно-інформаційної комунікації (мови);
участь у механізмах сну.
Найважливішою функцією лімбічної системи є формування емоцій , в яких відбивається суб'єктивне ставлення людини до предметів навколишнього світу і результатами власної діяльності. Емоції ж тісно пов'язані з мотиваціями, що запускають і реалізують поведінку, спрямовану на задоволення виникаючих потреб.
Ще однією важливою функцією лімбічної системи є її участь в процесах пам'яті і здійсненні навчання. Головну роль в забезпеченні пам'яті і навчання відіграють гіпокамп і пов'язані з ним задні зони лобової кори. Вони здійснюють консолідацію пам'яті , тобто перехід короткочасної пам'яті в довготривалу. Пошкодження гіпокампу у людини призводить до різкого порушення засвоєння нової інформації, формування проміжної і довготривалої пам'яті, освіти навичок. Крім того, втрачаються старі навички, утруднюється згадування раніше засвоєної інформації.
Таким чином, лімбічна система бере участь в регуляції вегетативно-вісцеральної-гормональної функції, спрямованої на забезпечення різних форм діяльності (харчова та сексуальна поведінка, процеси збереження виду), в регуляції систем, що забезпечують сон і неспання, увагу, емоційну сферу, процеси пам'яті, здійснюючи соматовегетативну інтеграцію.
3. Системний підхід в психофізіології: сутність і характеристика.
Системний підхід визнається провідною методологічною основою як психофізіології, так і багатьох галузей сучасної науки, які займаються вивченням живих об'єктів. Саме системний підхід є сполучною ланкою між різними галузями психології, а також між психологією та суміжними дисциплінами.
Системний підхід, який дістав широке визнання та застосування в другій половині XX ст., по суті у своїх головних передумовах і теоретичних основах склався значно раніше. Системний підхід являє собою конкретно-наукову методологію пізнання складних об'єктів, яка прийшла на зміну аналітичним дослідженням. У формі завершеної теоретичної концепції під назвою "загальна теорія систем" системний підхід був сформульований Л. Берталанфі в 40-50-х pp. минулого сторіччя і набув значного поширення в науці у 60-ті pp. Загальна теорія систем була орієнтована на пошук універсальних закономірностей об'єктів, що мають складну організацію, та вирішувала завдання інтеграції різнорідного наукового знання. Особливість системного підходу полягає в тому, що система досліджується як єдиний організм з урахуванням внутрішніх зв'язків між окремими елементами і зовнішніх зв'язків з іншими системами та об'єктами.Найбільшого визнання в радянській психології і психофізіології, на надбання якої значною мірою продовжує спиратися
сучасна українська психологічна наука, набули концепція системного підходу Б.Ф. Ломова в психології і теорія функціональних систем П.К. Анохіна.
Концепція системного підходу Б.Ф. Ломова:
Ним були сформульовані шість системних принципів розгляду
психічних явищ:
1) різноплановості – передбачає необхідність розгляду тих
чи інших явищ в декількох планах: як відокремленої якісної одиниці, як частини своєї видородової макроструктури, в плані мікросистем, у плані зовнішньої взаємодії;
2) багатомірності – необхідність розгляду психічних явищ у різних системах;
3) багаторівневості – необхідність розгляду системи психічних явищ як багаторівневої;
4) ієрархічності – необхідність урахування сукупності різнопорядкових якостей людини як таких, що ієрархічно організовані;
5) системної детермінованості – розгляд детермінації психічних явищ як багатопланової, багаторівневої та багатомірної, тобто як системної;
6) розвитку – необхідність розгляду явища в динаміці та розвитку
Теорія функціональних систем П.К. Анохіна:
Часто її вважають найбільш завершеною системною теорією в психології і фізіології, оскільки в ній не тільки чітко визначене поняття системи, а й розроблена внутрішня операційна архітектоніка системи та визначені основні принципи її функціонування. Функціональна система являє собою універсальну модель для розуміння і побудови будь-якої системи в різних класах явищ, включаючи організми, машини й соціально-економічні організації. Перевага теорії функціональних систем перед іншими системними теоріями полягає в тому, що вона дає конкретні можливості для системного аналізу різних класів явищ природи й суспільства і є з'єднувальною ланкою між синтетичним і аналітичним рівнем досліджень. Саме теорія функціональних систем П.К. Анохіна виявилася найбільш ефективним та придатним для психологів варіантом системної методології, бо, на відміну від інших варіантів системного підходу, в ній було розроблено поняття системоутворювального фактора. Цей фактор - результат системи, під яким розуміється корисний пристосувальний ефект у співвідношенні організму і середовища, що досягається при реалізації системи. Тому детермінантою поведінки і діяльності у теорії функціональних систем розглядається не минула щодо них подія - стимул, а майбутнє - результат .Визначним проявом впливу теорії функціональних систем на психологічну науку стало створення нового напрямку в психології - системної психофізіології, завданням якої є вивчення систем і міжсистемних відносин, що складають і забезпечують психіку та поведінку людини.
