1. Рефлекторна дуга: склад і призначення.
Рефлекторна дуга — шлях проходження нервового імпульсу від рецептора до органа виконавця функції, анатомічна основа рефлексу. Рефлекторна дуга складається з 5 основних елементів: рецептор, що сприймає подразнення; чутливі (аферентні) нервове волокно та нейрон; нервовий центр, де інформація аналізується та інтегрується за допомогою синапсів; ефекторне (еферентне) нервове волокно, за яким збудження йде на периферію; орган-ефектор, який виконує певну функцію у відповідь на збудження.
Рецептори знаходяться на поверхні шкіри, в епітеліальному шарі порожнистих внутрішніх органів, у складі органів чуття, у м'язах. Вони являють собою нервові закінчення або спеціалізовані клітини, до яких підходить чутливе волокно.
Аферентне волокно
Чутливі нерви є закінченнями сенсорних нейронів. Ці нейрони для шкірних і м'язових рефлексів є зазвичай псевдоуніполярними, з розгалудженим аксоном, одна з гілок якого передає потенціал дії від рецептора до тіла нейрона, а інша - від нейрона до нервового центру.
Нервовий центр
Нервовий центр є сукупністю структур центральної нервової системи, які отримують інформацію з аферентних волокон, обробляють її та передають до еферентних нейронів. Для найпростіших моносинаптичних рефлекторних дуг поняття «центр» є умовним, оскільки обробка і фільтрування вхідних потенціалів відбуваються у синапсі між аферентним нервом і моторним нейроном. Для полісинаптичних рефлексів у якості нервового центру виступають інтернейрони, серед яких можуть бути збуджувальні та гальмівні нейрони.
Еферентне волокно
Еферентні волокна спінальних та деяких соматичних рефлекторних дуг виходять з ЦНС через передні корінці спинного мозку. Правило, за яким задні корінці спинного мозку чутливі, а передні — рухові, називають законом Белла-Мажанді.
Органами-ефекторами є структури тіла, які у відповідь на передачу нервового збудження виконують певну функцію. Еферентне нервове закінчення утворює нервово-органний синапс з м'язовими волокнами, міоцитами, кардіоміоцитами, секреторними клітинами. У відповідь на виділення нейромедіатора в синапсі відбувається скорочення або розслаблення м'язу, секреція.
2. Властивості нервової системи людини і їх коротка характеристика.
Надалі ідея про зв'язок природного походження всіх типів темпераменту з діяльністю нервової системи була розвинута і доведена І. П. Павловим. І. П. Павлов, доводячи наявність закономірностей у прояві індивідуальних відмінностей, висунув гіпотезу про те, що в основі їх лежать фундаментальні властивості нервових процесів - збудження та гальмування, їх врівноваженість та рухливість.
Сила нервової системи визначає її працездатність і проявляється насамперед у функціональній витривалості, тобто здатності витримувати тривалі чи короткочасні, але сильні збудження
Окрім сили, нервовим процесам може бути притаманна врівноваженість або неврівноваженість.
Врівноваженість нервових процесів - це баланс між процесами збудження та гальмування
Завдяки даній властивості організм може відповідати як спонукальними, так і гальмівними реакціями на численні впливи, які припадають на нервову систему.
Рухливість нервових процесів проявляється у здатності змінювати поведінку залежно від умов, швидко переходити від однієї дії до іншої, від пасивного стану до активного і навпаки
Протилежною рухливості якістю є інертність нервових процесів. Нервова система інертніша тоді, коли потребує більше часу чи зусиль для переходу від одного процесу до іншого.
Ці якості нервових процесів утворюють певні системи, комбінації, які й зумовлюють тип нервової системи.
3. Cтpecc і психосоматичні розлади.
Стрес — неспецифічна реакція організму у відповідь на дуже сильну дію (подразник) зовні, яка перевищує норму, а також відповідна реакція нервової системи.
Психосомати́чні захво́рювання— група хворобливих станів, що з'являються у результаті взаємодії психічних і фізіологічних факторів. Являють собою психічні розлади, що проявляються на фізіологічному рівні, фізіологічні розлади, які проявляються на психічному рівні, або фізіологічні патології, що розвиваються під впливом психогенних факторів.
До психосоматичних захворювань відносяться захворювання внутрішніх органів і систем організму, які виникають внаслідок впливу психічних та емоційних факторів. Це хвороби, які, як кажуть в народі, виникають "від нервів". Конфлікти, стреси, хвилювання не проходять безслідно, вони знаходять слабке місце в організмі, і провокують розвиток захворювання.
У когось слабке місце - серце. Часті стреси провокують розвиток гіпертонічної хвороби або інфаркту міокарда. Інший з дитинства страждає алергічною реакцією, часто хворіє гострими респіраторними інфекціями, якщо ще й перенервувати, то можуть з'явитися симптоми бронхіальної астми. Таким чином безпідставні хвилювання «з'їдають» нас зсередини, сприяючи розвитку захворювань внутрішніх органів.
Основна відмінність різних психосоматичних захворювань - характер взаємодії між психотравмирующим чинником і самою хворобою. Стрес може запускати розвиток хвороби, хвороба може по різному сприйматися нами, супроводжуючись психічними порушеннями. Так, і самі захворювання внутрішніх органів можуть призводити до розвитку психічних розладів.
Тому серед психосоматичних розладів виділяють 4 основні групи станів: ♦ соматоформні розлади або соматизовані психічні реакції ♦ нозогеніі (психогенні реакції) ♦ психосоматичні захворювання в традиційному їх розумінні ♦ соматогенії або симптоматичні психози
При соматоформні розладі можуть виникати різні прояви: всілякі болі, перепади артеріального тиску, припливи жару, прискорене серцебиття, часте сечовипускання, проноси, бурчання в животі і багато інших симптомів.
Нозогеніі за своєю суттю є реакцією людини на захворювання. Можна поставитися зневажливо до своєї хвороби, а можна, навпаки, зациклитися на ній. Деякі діагнози асоціюються з малою тривалістю життя, близькою смертю (наприклад, рак, СНІД). При надлишкових переживаннях внаслідок поставленого (або запідозреного) діагнозу можуть з'явитися невротичні та афективні ознаки.
