Перше питання теми розкриває зміст поняття "політичне лідерство" та вказує на особливості його осмислення у сучасній політичній науці.
Проблема політичного лідерства позначає взаємодію різних суб'єктів політичного процесу з точки зору того, хто бере на себе право та зобов'язується тим самим вести за собою інших та на кого покладається відповідальність за наслідки своєї провідної ролі у соціально-політичних перетвореннях: на маси чи на окремих осіб, наділених певними соціально-психологічними та організаторськими якостями та здатними вести їх за собою.
Поняттям „лідерства" користується не одна тільки політологія із соціальних наук, зокрема, це поняття вживають соціологія, управлінські науки, психологія, військові, економічні науки, зокрема, менеджмент та інші, тому достатньо операційним є звернення до такого найбільш загального соціологічного визначення: „Лідерство — це ефективний соціальний вплив одних людей на інших безвідносно до того, чи мають перші адміністративні важелі чи ні".
В управлінській науці феномен лідерства частково покривається схожими термінами - „управління", „керівництво", які характеризують специфічну форму відносин у групі, яку один з її членів - лідер - об'єднує, спрямовує, керує зусиллями групи, а та сприймає, підтримує лідера та очікує позитивних результатів від такої діяльності.
У політичній науці лідерство конкретизує функціональну сторону політичної влади з точки зору соціально-психологічної, соціокультурної, неосмисленої ірраціональної складової зі всієї сукупності відносин між керівником та масою. Питання лідерства у практично-політичному аспекті стає все більш актуальним - впливовий часопис "The Economist" у червні 2007 року спеціально звернувся до діяльності нових лідерів країн СНД у порівнянні з лідерами нової генерації Заходу - Н. Саркозі, А. Меркель та зауважив щодо браку справжніх харизматичних лідерів на усьому пострадянському просторі, за винятком окремих випадків. Зокрема, у статті „The Economist" високо оцінені лідерські якості колишнього президента Росії В. Путіна.
У психологічних науках поняття "лідерство" означає переваги одних осіб (лідерів) над іншими, завдячуючи особливим харизматичним якостям, як-то — вміння впливати на свідомість, підсвідомість, волю та у кінцевому підсумку на діяльність інших.
На наш погляд, поняття лідерства має більш складний зміст, ніж той, що розкривається у більшості вітчизняних підручників з політології. Так, відомий український політолог Ф. Рудим вказує, що лідер, це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадянського ладу й збереження свого панування". Але лідер може бути й неформальний, який ще не перебрав на себе політичну владу, лідер може бути "революціонер-опозиціонер", який використовує свій вплив для руйнації існуючих порядків, а не спрямовуючий свою волю на "підтримку громадянського ладу", таким в Латинській Америці був Ернесто Гевара (Че Гевара), а в Україні таким неформальним (і незамінним, як з'ясувалось) лідером-опозиціонером був В'ячеслав Чорновіл і т.д.
Глибокі демократично-революційні перетворення, у яких активну участь беруть народні маси, неодмінно ставлять на порядок денний питання лідерства, бо народ має схильність передавати свої повноваження у керівництві державними справами, суспільством в цілому і, зрозуміло, перекладати відповідальність за результати роботи на обраних ним видатних осіб, нерідко на військових керівників, що стають політичними лідерами. При цьому "якість" лідера визначається не тільки його здібностями, морально-психологічними якостями, а саме вибором народу.
Так, Демос у Афінах, пише Аристотель, погоджуючись своєю видатною роллю у боротьбі за море, обрав "дурних керівників", замінивши мудреця Солоно тираном. Цей неординарний факт грецької історії привернув увагу французького дослідника Віктора Дюрюі, він додав до загальноприйнятого тлумачення такої події нові барви—тиран Пізістрат, що прийшов на зміну Солону, тепер став новим улюбленцем народу, завдячуючи військовій звитязі та незвичайній хоробрості на війні. Солон, залишаючись один серед натовпу народу, переважно бідняків, начебто сказав: "Ви самі створили цю велику людину, яка прирекла вас на рабство", підкреслюючи відповідальність саме народу за здійснений вибір.
Звідси випливає, що від того, яким буде вибір мас, визначиться тип лідера, а від цього, зворотно, часто-густо залежить сама доля демократичних перетворень, яких і жадали маси від обраного ними лідера. Так, прихильники лідера Лівійської революції М. Каддафі вказували: "Ви не можете торкнутись лідера, не можете обійняти його, ще менше зможете насміхатись над ним, ви просто слідуєте за ним".
Вищезгадане має певний зв'язок з демократичними революційними процесами на Україні 2004-2006 років, в ході яких відчувався брак достойних лідерів для того, щоб очолити назрілі суспільні перетворення. Можливо, негативну роль зіграла і недостатня увага громадськості та науковців до проблеми політичного лідерства. Можна сказати більш сміливо, як тільки такий харизматичний лідер з'являється — проти нього об'єднуються непримиренні політичні противники, як, наприклад, проти Ю. Тимошенко об'єднувались "помаранчеві" та "біло-блакитні" сили у після парламентських виборів 2006 р.
Провідні політологи України справедливо вказували, що лідерство як феномен сучасності не привертав уваги радянських науковців, які, очевидно, боялись зіставляти реалії поточного комуністичного керівництва з науково-нормативістським підходом до лідерства. Зокрема, теорія рис лідерства засновувалась на тому, що лідерові мають бути притаманні особливі масштабні риси характеру, мислення, волі, практичної діяльності, а парадокс останніх років радянської доби полягав у тому, що формальним політичним лідером КПРС і СРСР у 1984 році після смерті неординарної особистості Ю. Андропова правлячі партійні кола обрали К.У. Черненка, начисто позбавленого необхідних лідерських рис. Тобто, чиновники обрали типового бюрократа вищої ланки політичного управління, у якого були "видатні усереднені" особистісні якості, згідно поглядів на правлячу бюрократію Макса Вебера.
На наш погляд, недостатня увага до політичного лідерства продовжувалась і у часи незалежної України. Більшість вітчизняних політологів (С.П. Дмитренко, Ф. М. Рудич, В.П. Горбатенко та інші)1 пов'язували політичне лідерство з політичними елітами, при цьому у центрі уваги дослідників знаходились саме останні. Українські політологи не були у цьому випадку Оригінальними, бо так само робили і російські автори книг з політології. Певний виняток становить робота А. С. Панаріна, у якій увага зосереджена на порівнянні ефективності стилів лідерства. У зарубіжній політології проблема лідерства акцентується на типології та необхідних особистісних якостях лідерів.
Ж. Блондель вказує, що якщо звести політику до її кістяку, до того, що є на виду у всіх громадян, так ними будуть загальнонаціональні лідери своєї та іноземних держав. Це самий визнаваємий, самий характерний момент політичного буття, бо по суті і формі він є феномен влади не багатьох.
Таким чином, з теоретичних і практично-політичних потреб суспільства, з відсутності усталеної наукової політологічної традиції випливає необхідність дослідження феномену політичного лідерства як на загальнотеоретичному рівні політичної науки, так і на рівні "галузевому", де лідерство зіставляється з керівництвом конкретною організацією держави—формальним лідером. Російський дослідника. Панарін має рацію, коли вказує у зв'язку з феноменом політичного лідерства, що культура загального політичного управління не відділена від конкретних соціальних практик управління у різних соціальних сферах, бо саме з останніх генеруються певні стилі лідерства. Так, військова сфера генерує особливий тип лідера державного управління у XX столітті типу генерала Д. Єйзенхауєра (США), Ш. де Голля (Франція), П. Мушаррафа (Пакистан) та інших. В. Путіна в Росії також можна віднести до лідерів цього типу.
