Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України ставав український націоналізм. Оформлення цієї політичної течії почалося з утворення групою старшин українського війська у 1920 р. Української військової організації (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив командир українських січових стрільців Є. Коновалец
vідпільна діяльність УВО полягала в саботажі, і терорі проти представників не польської, але і радянської влади за кордоном, експропріації грошей або майна державних установ, і політичних убивствах. Першим терористичним актом був невдалий замах на життя Й. Пілсудського і львівського воєводи К. Грабовського у листопаді 1921 р. Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилися у перспективах збройної боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній залишалися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.
Організація українських націоналістів (ОУН) виникла у січні—лютому 1929 р. у Відні, коли в Західній Україні починалося піднесення соціальної боротьби. Разом з УВО її утворили студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подебради, Чехословаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у новітній історії України.
Між Першою і Другою світовими війнами Європа стала ареною боротьби демократичних і тоталітарних сил. Перевага у цьому двобої була явно на боці тоталітаризму. Континент ставав червоно-коричневим. За відмінності праворадикальних рухів в Італії, Німеччині, Франції, а також у східноєвропейських країнах спільним було те, що вони робили ставку на націоналізм у найбільш екстремістських формах.
Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов, націоналізм (від слова чин, тобто дія, справа). Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові, як вважав Д. Донцов, попереднє покоління духовних лідерів на чолі з І. Франком і М. Грушевським, він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Вважалося, що демократична м'якотілість була причиною національної поразки і приниження. Авторитаризм польської влади зміцнював молодих борців за національну справу у думці, що демократичні ідеали — це тільки прикриття політичного лицемірства і насильства.
