Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін. Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії українці здобули 27 мандатів. Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. Наддніпрянці, які опинилися у часи війни у Львові (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк та ін.) створили Союз визволення України для роботи серед полонених австрійською армією українців. Політичні перспективи українського народу він убачав у воєнній поразці Росії. Майбутня українська держава уявлялася йому конституційною монархією, в якій утвердилися б демократичний лад, невід'ємні свободи громадян. Вбачаючи свою місію у представництві інтересів "Великої України".
