а початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. Вся укр територія була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.(ПРИКЛАД: Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»). Царський уряд майже остаточно ліквідував залишки Укр державності (скасовано гетьманство, полковий устрій, впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком). Також це супроводжувалось русифікацією корінного населення (витісняли укр мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти). Переважна більшість укр панства мала статус російських дворян (майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.«Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина(система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії). Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру(система військового навчання) й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. (Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати) Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи(сільське господарство було головним сектором економіки). Домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. С/г виробництво також було малоефективним через технологічно відсталу традиційну систему землеробства(землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою). Перша половина XIX ст. (30х-40 р) характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові(промисловий переворот). Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики(заміна ручної праці машинною,удосконалення технологій,збільшення кількості підприємств). Внаслідок гноблення московською владою українського народу поширювалась анти кріпосницька боротьба та селянські протести. Особливо гострого характеру набув селянський анти поміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гнобителів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Кармелюк здобув любов народу. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу — його національну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини. ОТЖЕ, можна зробити висновок, що в першій половині 19ст український народ перебував у дуже складному становищі, але, незважаючи на гніт та гноблення царата, не втратив головне-національну свідомість.
