Після гучної перемоги польського короля під Віднем у 1683 р. війна з Османською імперією для Речі Посполитої не скінчилася. Польща продовжила боротьбу за втрачені українські землі, і, як з’ясувалося, без козацтва це було неможливо. Ще в 1674 р. подільський полковник О. Гоголь був призначений наказним гетьманом. У його відання перейшли Могилівський, Брацлавський, Кальницький і Уманський полки. У 1676 р. польський сейм ухвалив рішення затримати козаків на службі не лише для їх використання у військових цілях, але «як представників панування Речі Посполитої в Україні». Оскільки більша частина Правобережжя була під владою Туреччини, польська влада для козаків виділила землі на Київському Поліссі. У ті часи козаками на цих землях були переважно «шукачі пригод», авантюристи, які були згодні воювати з ким завгодно за дзвінку монету. Козацькі загони більше нагадували загони найманців. У 1678 р. новим козацьким ватажком став Мирон. Він прагнув якомога більше розширити межі території перебування козаків і усунути з цієї території шляхту. Останні дії призвели до конфлікту й позбавили Мирона влади. Але ненадовго. Гетьман А. Могила (1684—1689 pp.)призначив його наказним гетьманом на Поліссі. Тим часом Ян Собеський розумів, що без відновлення традиційного козацького господарства й устрою неможливо створити повноцінне козацьке військо, яке б стало на перешкоді турецько-татарським нападам. Тому король вирішив узаконити територіальне козацьке військо на землях Правобережної Наддніпрянщини. Відповідно до універсала короля (1684 р.) і сеймової конституції (1685 p.), за козаками затверджувалися вольності, свободи і привілеї, а також дозволялося заселяти землі колишніх семи правобережних полків (Чигиринського, Канівського, Корсунського, Черкаського, Уманського, Білоцерківського і Кальницького). Процес заселення цих земель очолили старі заслужені козаки Семен Палій, Захар Іскра, Самусь (Самійло Іванович) та Андрій Абазин. На відміну від своїх попередників, що опиралися переважно на військовий авантюристичний елемент, вони віддавали перевагу осілому, землеробському населенню. Декларовані пільги привертали сюди жителів Лівобережжя, переселенців з інших районів Правобережжя, Галичини, вихідців із Білорусії та Молдавії. На теренах, визначених польською владою, було створено чотири територіальні козацькі полки. Богуславський полк очолив полковник Самусь (спочатку він очолював Вінницький), Брацлавський (Вінницький) — А. Абазин, Корсунський — З. Іскра, Фастівський (Білоцерківський) — С. Палій. На території полків влада належала полковникам, сотникам й іншим представникам адміністрації. На місцях поширювалася чинність норм звичаєвого та козацького права. У містах і селах створювалися органи козацького самоврядування. Очолював козацьку адміністрацію наказний гетьман, що призначався королем. У 1689—1693 pp. наказним гетьманом був Гришко, а його наступником став Самусь. Повстання Палія (Паліївщина) — козацько-селянське повстання під проводом Фастівського полковника Семена Палія в 1702—1704 рр. В 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. Окрім Палія повстанців очолили Самійло Самусь та Захар Іскра. Восени повстанці захопили Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар та інші міста. 1703 р. польські війська, здолавши опір українських повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина залишалася під владою повстанців. 1704 р. гетьман Іван Мазепа з українським військом перейшов на Правобережжя і встановив контроль над Київщиною та сусідніми територіями.
