право міського самоврядування на укр. землях, засноване на заг. принципах магдебурзького права. Всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали М. п. від лит.князів, польс. та угор. королів. До другої категорії входили міста, які отримали М. п. від їх власників. До третьої категорії належали міста, яким М. п. було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Моск. д-ви. В українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування.За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістратські (привілейовані) та ратушні. Магістрат, самоврядування відрізнялося від ратушного більшою самостійністю. Ратушу як орган міського самоврядування у кін. 18 ст. мали майже всі міста Лівобереж. України. Умагістрат, містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з магістрат, урядників — старших та молодших. Очолював міську владу війт, який попервах призначався, а згодом затверджувався королем. У руках війта зосереджувалися всі важелі управління містом. Він разом з нас. міста обирав раду, до якої входило від 6 до 24 радців. Радці вибирали зі свого середовища на 1 рік бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом бурмістри розглядали як судові, так і адм. справи. В містах існував і спец. суд.орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і 7 лавників або присяжних. Лавників також щороку обирали із середовища замож. міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і крим. справи. Суд міг розглядати цив. та крим. справи за наявності не менш як 5 його членів. У засіданнях міських судів брали участь представники гетьм. адміністрації, що підривало суть М п. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося на польській або латинській мові. Міста з правом на самоврядування повинні були вершити правосуддя виключно на засадах М. п. У заг. бюрокр. апараті міста певні функції мали і мол.урядники. Жителі міст, які мали М. п., були юридично вільними. Вони виконували як загальнодерж. повинності, так і ті, що визначала міська влада. М. п. звільняло місто не тільки від судової, а й від адм. влади власника, на землі якого це місто знаходилося. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодерж. повинностей головною була військова. Місто виставляло певну кількість ратників, сплачувало податки на військ, потреби — «серебщину» та «ординщину». Частина прибутків міста йшла на купівлю пороху, свинцю, набоїв. На містах лежав також обов'язок утримання розквартированого на їх території війська. На жителів покладались утримання міської адміністрації, сплата податків духівництву та на ремонтні роботи в місті. Жителі міст, які мали М. п., одержували ряд привілеїв. У містах, до яких приїжджало багато купців, дозволялося будувати гостиний двір. Усі доходи надходили до міської казни, скарбниці (скрині), ключ від якої знаходився у одного з бурмістрів. Одним з важливих привілеїв, які надавало М. п., було право «складу»: купці, котрі привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією місц. купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки у дні ярмарків. Ярмарки і торги, які влаштовувались у містах, сприяли їх екон. розвитку, збагаченню міських жителів. Отже, на першому етапі у 14—16 ст. М. п. поширилося на всій Правобережній та частині Лівобережної України. В цей період воно було знаряддям окатоличення та полонізації укр. населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватися тільки католики, проте відіграло прогресивну роль в екон. розвитку укр. міст. На поч. 19 ст. М. п. в Україні практично припинило своє існування. Гол. причинами цього були: втручання місц. адміністрації у справи міст з М. п.; невизначеність компетенції та дій війта, ради, лави; становий характер влади в містах; відсутність будь-якого контролю за діяльністю міської адміністрації; корупція та хабарництво серед посад, осіб тощо.
